Розділ «Фінтер»

Уже третій місяць Вілен Петрович Шерстохвостов обживається у своєму величезному кабінеті з табличкою «Голова обласної ради», за височенними і широченними дубовими дверима з різьбленими фільонками. Це навіть скоріше, невеликий зал урочистих засідань, ніж кабінет: з довжелезним столом посередині, до якого поперек примикає масивний стіл Вілена Петровича, звідки того майже не видно у важкому вицяцькуваному кріслі з високою фігурною спинкою.

Аби не загубитись у безкрайньому просторі приміщення і якось здійнятися над меблевою величчю, новий голова вже наступного дня наказав завгоспові спорудити за столом підвищення в двадцять сантиметрів заввишки, на кшталт сцени, а ніжки крісла вкоротити на десять сантиметрів. І лише після цього відчув себе хазяїном простору, вписавшись у велич кабінету.

До появи тут Шерстохвостов змінив за минулі чотири роки три посади: заступника директора великого хімічного комбінату у Донбасі, голови міськради у досить великому місті Криму та попрацював майже рік директором однієї з українських АЕС.

Зі всіх посад, задоволення і найбільшу користь для себе мав лише у Криму: там і працював, і відпочивав, там все було якимось південно-святковим та радісним, наче трапилася велика відпустка. Саме в Криму познайомився і поспілкувався з багатьма впливовими людьми з усіх радянських республік; поспілкувався тісно, без офіціозу, теплими компаніями. А з деякими потрібними людьми і заприятелював на досить близькому рівні.

Найбільше ж йому не сподобалося у Донбасі, де навіть дихати не можна було, не те що жити. Не край, а величезний смітник!.. Сама згадка про ті місця ще й зараз викликає судоми тіла і задуху в легенях.

Але і в цьому, жахливому до казковості, краї Шерстохвостов познайомився з дуже цікавим організмом — губастеньким Леонідом Івановичем, одним з другорядних комсомольських вожаків донбаської землі. Цей Леонід, зі своїм півнячим чубком зачесаного назад волосся, увесь якийсь занадто яскравий та пригожий, із смиканими ляльковими рухами тіла, враз нагадав Віленові Петровичу маріонеткового Петрушку, і він так і став його називати подумки.

Навіть Вілену Петровичу, знайомому з багатьма пащекуватими комуністами, такий ще не траплявся: Петрушка умів миттєво підхопити абсолютно будь-яку тему, говорити скільки завгодно довго, моментально з’їхавши з цієї теми і викладаючи ошелешеним співрозмовникам все, що йому хотілося, впевнено і переконливо верзучи нісенітниці й абсолютно не звертаючи уваги на спроби зупинити мутний потік його напруженого словоблуддя.

Як люди бувають природженими музиками, поетами, акторами чи придурками, так Петрушка був природженим комуністом, розвиваючи свій дар майже з народження. Гнучкість його язика була воістину фантастичною: навіть гадюки не могли суперничати своїми тілами з його оральним інструментом, який він використовував у якості ректального суппозиторію.

Після знайомства Вілен Петрович почав стежити за кар’єрою майбутнього комуністичного ватажка, з цікавістю відзначаючи, що той лізе наверх, і доволі швидко та вправно. Коли ж, наче між іншим, сказав про Петрушку Бализі, той посміхнувся краєчками губ:

— Тили треба готувати заздалегідь… Чує моє серце — щось вийде з цього клоуна. Завтрашній день треба готувати. Ти теж… не забувай про це.

— Авжеж, мені двічі повторювати не треба, — теж куточками губ намалював посмішку зять.

…Шерстохвостов натискає кнопку на телефоні-комутаторі. Через мить двері прочиняються і з’являється незбагненне чудо, його секретарка Галина Миколаївна.

Сьогодні вона у важкому оксамитовому костюмі фіолетового кольору, який чітко підкреслює те, що треба ховати, та приховує те, що можна було б і підкреслити. На ногах чорні панчохи та чорні туфлі на невисоких підборах, і весь цей комплект виглядає, наче жінка навмання витягла з бабусиної скрині що трапилося, вдяглася й поперлася на роботу, абсолютно впевнена, що її смак-бездоганний.

Колір свого волосся вона змінює вельми часто і радикально — від жовто-пшеничного до синьо-чорного, а сьогодні воно в неї темно-руде. Та незалежно від кольору її голова завжди нагадує дитячу назву зачіски «Дощ іде, а ми — скирдуємо», бо вічно схожа чи то на очеретяний дах клуні, чи ж на копицю соломи, складену паралізованим колгоспником, з глибокого похмілля.

Галина Миколаївна має досить приємне обличчя: прямий носик, великі, дещо лупаті очі якогось тьмавого кольору, милі ямочки на щоках і підборідді та чуттєві, чітко окреслені губи, якими мабуть гарно цілується — Шерстохвостова не тягло перевірити це, хоча йому вже багато дечого нашепотіли про секретарку, про її прихильність до розваг і винахідливість у них.

Окрім зачіски жінку псує ще й важка хода — вона ступає ногами, наче кінь-ваговоз, а її випираючі великі груди при цьому стрибають у такт крокам, аж приліплюючи до себе погляди чоловіків.

— Я уважно слухаю вас, Білене Петровичу! — сказала секретарка своїм майже контральто, ретельно вимовляючи, аж смакуючи, кожний звук.

— Скажіть, у вас яка освіта? — поцікавився хазяїн кабінету, нахиливши голову і дивлячись спід лоба, поверх окулярів для читання.

— Факультет журналістики університету! — гордо відповіла Галина Миколаївна, стріпнувши своєю копицею. — 3 відзнакою!