Розділ «Ене»

Десь на відшибі тих безкрайніх і буйних просторів України, де ще на бересті колись-то написали вперше в світі та й забули, аби — лише зараз! — згадати, бо ж — незалежність;

де Кий та Щек, та Хорив зі сестрою Либіддю припливли, та й заклали забагато, а як отямились та прочунялись — то Київ уже став і було геть пізно;

де зародилася, а потім звідки й пішла вся Київська Русь — спочатку «Київська», а лише потім «Русь» (як не крути, а Русь — вторинна, хай там що!);

де ті Київсько-руські люди приймали перше своє хрещення, з-під батогів і катувань кривавих, до смерті, але — свідомо і радісно, як сьогодні стверджують рахубні люди;

де гнобили істинно український люд усілякі недохресті та перехресті, через що й з’явився на вухналь знедолений Шевченко та й пояснив, сидячи у затінку бузини і важко споглядаючи з-під лоба, як тяжко і сутужно «живемо, лани братами оремо і їх сльозами поливаєм», а по тому й зробився улюбленим класиком сьогоднішньої української влади, за якої народ жити краще… мабуть таки не став;

і де потім… якось… збоку, утворилася Гуцульщина, на якій (насправді-таки, як виявилося тілько ось, бидли ми всі неосвічені!) і народився Ісус, та й релігія християнська пішла разом з єврейським народом, а прізвище Мойсея було — Хмельницький (правда, чи він Україну туди завів, досі не второпають);

серед жирних ланів, п’янко-пахучих лугів, на самому березі річки лежить тихе й зіжмакане село Сутінки, про яке як хто й чув, то забув давно.

І то правильно. Бо нічого там — ні цікавого, ні видатного — не траплялося. Село як село…

Так отож…

Лежить воно на самісінькій межі області, а вже ось, поруч — чи то Черкаська… чи то Житомирська… а мо’ й Закарпатська область — чи ж не все одно? Кому воно то треба?!

Чи тому завжди немитому скуйовданому дядькові, що живе в селі безвилазно, знаючи поле, хазяйство — бодай його!.. — та чарку на свята?

Чи ж тій пропітнілій тітці з порепаними п’ятами, що пластується, не розгинаючись, на подвір’ї-городі, не знаючи ні продиху, ні видиху, ні радості, ні «Камасутри» із удовлєтворенієм?

Чи тим замурзаним золотушним гівнюкам, що гасають то на річці, то чинять шкоду, то п’ють з чорнильниць, аби уроків не було?

Чи тим вже геть старим, кульгавим і ногами, і розумом, що до сьогодні святкують «Перемогу», яку собі вигадали, та тужать за Батьком Сталіним, шкірячись гнилими пеньками зубів?..

Отож і воно, що нікому…

І в тих Сутінках, що саме важко отямлювалися після вчорашньої великої війни, серед працьовитих а й лінивих сельчан, жила собі роботяща, спокійна і непримітна сім’я Петра Шерстохвостова, де окрім Петра — ще дружина його Мотря. Та двір. Та хазяйство. Та шестирічний син Дмитро, від першої дружини, що загинула, поки Петро воював на фронті.

І була Мотря важка дитиною, але ж хто буде — Бог знає. Може й помічниця, як дуже сподівалися — тоді УЗІ ще не було, то й виходила правда назовні, лишень як пуповина була перев’язана та одрізана.

Бо тоді, В ті повоєнні часи, тяжкі і напружені як завжди в цій країні — до набряклих вен і вирячених очей напружені — тільки й були керівна роль комуністичної Партії СС, та Рудий Панько — Йосип Сталін, який дбав про свій народ, не покладаючи рук, постійно вишукуючи підлих ворогів, що плодилися як таргани; та гноблення, та колгоспи, де народ працював за «палички» пустих трудоднів, стогнучи і пухнучи-здихаючи з голоду; та надія на світле майбутнє, що гріла цих людей вже котре десятиліття. Гріла наскрізь сирими дровами самопожертви.

Дровами, які вже давно лише вдавали, що горять. І жевріли чорним у безпросвітній пітьмі світлого завтра.