Розділ «Ене»

І, як все зажило, зник. Серед ночі. Перед світанком. Після других півнів.

Коли Вілен нишком крався по притихлому на ніч селу, у дворі Курваєвих, занедбаному і напівпропитому, низьким голосом завив-застогнав могутній, худий, весь у брудних клаптях обвислої зимової шерсті на гострих ребрах, собака: зачув давнього недруга свого, якого не догриз колись.

І зрозумів Вілен, прислухавшись своїм музичним слухом гітариста і увімкнувши своє розуміння собачо-єфрейторської мови, що поквитається з ним Рябий, обов’язково поквитається, порвавши раптом, несподівано, підтертого ланцюга свого…

«А це вже — хто кого!» — подумав вчорашній захисник Батьківщини, напруживши разом біцепси, трицепси та мотонейрони камбаловидної м’язи, про яку навіть не чув ніколи.

— Цить!.. — гримнуло нетверезо, з-за собацюри.

І спалахнула засиджена мухами лампочка над призьбою, вихопивши з темряви убогість всього навколо; наполохано закудкудакали порожні перекинуті відра, падаючи з ослона; ошелешено — вимушено прокидаючись з важкого голодного сну — хрипло нявкнув худючий котяра, останнім потягом м’язів випростуючись з-під кирзового чобота господаря.

Через мить — матюкнулося, гикнуло, смачно відригнулося… Зашморкало носом і стихло.

І враз — повісилося шиєю на паркані: мерзотна пика вічного голови сільради, Сергія Поліграфовича Курваєва. Від того ж слова — «курва». Бо з течією років вище «курви» не спромігся. Хоч як і п’явся… Аж скреготало.

Не може жаба стати левом, скільки би не стрибала.

Пика була геть п’яна, до стану прилиплого у кутку рота заслиненого «бичка» якоїсь сигарети. Давно потухлої, наскрізь мокрої, віддзеркаленої в сірих, мертвих очах.

— Там — кхто?.. — п’яно ремиґнуло зверху. — Кхто там, на Курлаіча, прьоть?.. Курлаіча хєр заваліш!.. Курлаіч — усьєгда! Ві, усьє, -іздохнітьє, а Курлаіч — будіть жить! Потому, Курлаіч — єто вся Родіна! Нас — хєр прапьошь, ми самі прапьом кого хошь! У-у-у-у, падли!

Пика скособочилась, захрипіла раптом і зникла.

Вілен завмер на це, якнайвище підтягнув штани разом з причинним хазяйством, висякався на траву крізь пальці, аж присвиснуло, і почвалав від рідного обійстя стройовим кроком, вгрузаючи у вологу землю підборами черевиків…

А вийшовши за село, на горі, біля козацької могили, яку тут називали «кугум», зупинився. Постояв, почухав потилицю, помочився під кущ при могилі, пернувши, струсив з женила краплі в траву, відхаркнувся, плюнув на невидиму у темряві землю-матір та й почимчикував далі: кугум да й кугум… Куди там, диво велике!..

Бачили й цікавіше…