Розділ «Ене»

Але попіл Клааса не стукав у серце цього убогого, з безнадійно-радісними піснями, народу. І не ревли воли, хоч ясла вже так давно були порожніми!..

І тії ясла, своїми щілястими розсохлими дошками, досі намагалися спіймати завиваючий посвист крижаного вітру змін на краще.

Тих змін, що повинні бути ось, вже завтра. Але — не сьогодні. Ніколи не сьогодні!

Ніколи…

В липні, коли бички скаженіли від мух та шершнів, а шуліка втрачав свідомість у повітрі від спеки і нудьги, Мотря й народила.

Вночі, з неділі на понеділок, між другою та третьою годинами. У Час Бика. Сина. І, що цікаво — хлопчика.

Стигла пика повного місяця на чистому зірчастому небі на тую мить затьмарилася і пішла страшними кривавими плямами.

І плями ті, сутужно зростаючи, поволі сповзли вниз та й застигли — одною краплею крові застигли, на самому краєчку блякло-жовтого таза застигли. Маючи впасти, але не падаючи…

І в дальній терновій балці за селом щось заскавчало і застогнало багатоголосо і страшно, а потім ще довго лунав чийсь безнадійний скорботний плач над затерплою — в очікуванні прийдешнього — землею.

І всі жителі Сутінок — всі одночасно, враз! — прокинулися раптом серед глупої ночі, і заклякли в незрозумілому жаху, витріщившись пустими зі сну очима в низькі стелі, і мить по тому одночасно перехрестилися, наче цим захистили себе від скоєного раніше зла, що розбудило їх саме зараз.

І, заспокоївшись та утішившись, через хвилину поснули, аби зранку творити нове зло, від якого так легко здихатися, наклавши хреста — від лоба до пупа…

І затим, десь лунко, низько і протяжно гримнуло, спалахнувши в півнеба, а по пустельній вулиці, чорній, як прірва, підхоплюючи сміття і мрії, пронісся маленький злий смерч, приречено тужачи від жаху, і все поніс у небуття нещодавнього.

І на величезному яворі біля хати повитухи закуйовдилося щось темне, велике й крилате — чи то птах, а чи чорний ангел.

І злучилося тривожно й смутно, як перед винесенням небіжчика, коли — ось! зараз!.. — завжди так несподівано і безнадійно — заплаче тоскною міддю потерта й пошерхла труба, притиснута до пересохлих, порепаних губ сурмача…

Під час пологів новонароджений двічі вислизнув з рук нетверезої повитухи і двічі ж стукнувся голівкою об підлогу. Неначе хотів цього, чи — вчився вислизати.

І почав косити на одне око.

Говорять — а може й брешуть — що повитуха, жінка вже в добрих літах і багато пережила, прийнявши ці пологи, на ранок повісилася…

І ще довго потім кричав ночами пугач на її спустілому здичавілому обійсті, враз непролазно зарослому чортополохом і дерезою, безшумно змахуючи крилами на самій верхівці того явора, якого вона все життя хотіла зрубати…

То був рік Червоної Собаки. Червоної, як саме життя в цьому комуністичному раю, у кривавих сльозах його недолугих апологетів, що мали себе за апостолів.

Петро, довідавшись про сина, матюкнувся, бо хтів-таки доньку: аби помічниця для матері була та аби потім з зятем можна було посидіти, перехилити по чарці. Але з сусідами випив, сина обмив. І ще раз матюкнувся. На про всяк…