Розділ «Ене»

Як вгледить лопату, то й копає. Як натрапить на лома — то вже й гупає.

— І шо воно ото робить, анахтема, чорти б його вхопили?! — тіпався Петро, дивлячись, як син копає під стіною клуні, углиб та вшир.

— Та нехай, аби шкоди не робив! — заспокоював сусід, блиндо-окий циганкуватий Йовмен Сніжко. — Мо’ на міну наткнеться, що з війни залишилася, то й буде тобі менше клопоту…

— Та воно так… — згоджувався Петро, заспокоюючись. — Ну, тоді хай копає… Мо’, геологом стане, або шахтарем… — Мріяв. — Як міну не знайде… І в кого воно, таке безалаберне?..

А що через тиждень клуня все ж завалилася, ледве не задавивши Петра, то той щиро натовк Білену пику, примовляючи:

— А не копай, поганець, під своїми стінами, копай під чужими! Он хоч у Курваєва, у нього дуже гарна клуня, та й сам він людина достойна, шоб його розірвало, паскуду мерзотну!.. Іди да й копай собі, як так подобається, гівнюк косоокий!

Вілен таки пішов копати до голови, але там був дуже великий кудлатий собака. Ну дуже великий!.. Єдиний у селі собака, якого Вілен не міг перекусати. Поки що.

Тож аби все-таки зробити дядькові Сергію Курваєву щось приємне, Вілен почав кожного дня ловити його сина Захара, що був молодший і миршавіший за Шерстохвостова, та квасити йому пику до юшки. Захар весело верещав, пручаючись під Віленом, і обіцяв, як виросте, то стане літературним критиком і знищить Білена як поета.

— То я тобі пальці поламаю! — нервувався Вілен. — Аби ти писалки тримати не зміг! — І таки ламав, але сил ще не вистачало.

Коли Вілен підріс до того, що вже на дівок позирав, прийшло розуміння: аби мати успіх у цього округлого племені, яке йому та-а-а-ак подобалося, що млоїло на серці ночами; аж трусило при виді гарненької або й не дуже дівчини, аж щелепи зводило, аж нижче живота стискало! — треба чимось виділятися серед хлопців. І таки сильно виділятися, незвично!

Він і в футбол бігав, як навіжений, тікаючи від м’яча, зробивши із зимових Мотриних панчіх гетри та намалювавши зеленкою на майці «ті»; і залізяччя тягав завзято: схопить три борони одразу і тягає їх по подвір’ю, сколупуючи землю, а Петро матюкається увечері; і тою «дзюдо» займався — стрибав навколо мішків зі збіжжям, перевертаючи їх з боку на бік, і боксом — тицяв кулаками, замотаними в ганчір’я у мішок з піском, а все то було не воно…

Навіть коли, почувши про таємниче та недосяжне карате, побив об голову три машини цегли, що привезли на ремонт школи, за що Петра оштрафували на сорок рублів, а він за те ганяв два дні сина по всьому селу, матюкаючись так, що телята червоніли. Так і залишався Вілен миршавим та непримітним підлітком, з якого частенько кепкували, а то й штурхана давали за його добрі справи та аби не плутався під ногами.

Тоді, не кидаючи ні футболу, ні заліза, ні боксу з боротьбою, Вілен навчився грати в шахи — для розумового розвитку, чітко освоївши хід «Є2-Є4». Але в селі один він навчився, то й совав фігуру цілими днями сам зі собою. Та ще активно складав вірші. На той час вже десь вичитав фразу «Ні дня без рядка!», і вона йому впала на серце та й причепилася там, наче п’явка. І тепер, прокидаючись уранці, йдучи до школи та й по тім, він весь час шукав той єдиний рядок-фразу, який би справдив його прожитий день та зробив його немарним.

Свого першого вірша він не забуде ніколи:

Купила мама коника, а коник без ноги…

Така сумна історія, ги-ги, ги-ги-ги-ги!..

Писав про все, що бачив, як потім і завжди робив Розенбаум, і як то роблять казахські, тувинські та нанайські поети. Бачив собаку — писав про собаку, бачив тремтливе листя на дереві — писав про листя. Але найбільше за все подобалося писати про зірки, чорне небо, далекий неосяжний Всесвіт та про те, як він полетить на інші планети воювати за кращу долю місцевого населення, щоб і там був соціалізм, який обов’язково перейде у комунізм. Ще любив писати про війну, про героїзм, про те, як били тих клятих кривавих фашистів, жодного з яких сам не бачив; про Перемогу, про світле майбутнє, про гаряче кохання.

І вміщував про все, окрім кохання, у шкільній стінгазеті, підписуючись «В. Лунявий», хоча всі й знали, хто то насправді є.

Дівчата почали мліти, розмовляючи з Віленом — поет же, не ТІ невігласи, що то вщипнуть за зад, то одразу за пазуху! — а хлопці заздрили, звичайно, і називали «поет». Але додавали чомусь «сраний», і воно виходило щось зовсім образливе: «поет сраний». Спочатку Вілен переймався, та згодом десь вичитав, що така вже доля всіх істинних поетів — бути вшанованими лише по смерті. А ще краще для поета — вмерти закатованим. Отоді — гарантія, що ти поет!.

І хоч було образливо… та й чекати не хотілося… та й не подобалося… особливо катування, але — змирився. Зрозумів, що проти традицій… не попреш.