Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

У гумористичних та сатиричних віршах найповніше розкрився талант Інни Кульської. Виховна роль її сатиричних творів очевидна. Це практична допомога вихователям, вчителям, батькам. Автор сміливо торкається явищ буденного життя, його негативних проявів, розширює межі дитячих уявлень, відповідаючи на різноманітні запити дітей.

Творчість Інни Кульської відкриває дітям світ як радість, як щиру усмішку, як працю і захоплення. Тому її талант завжди іскристий, добрий і ніби промовляє до читачів: усміхніться, друзі!

АНТОНІНА ЛИСТОПАД (Антоніна Іванівна Нікітіна) (нар. 1941)

Антоніна Листопад (справжнє ім'я – Антоніна Іванівна Нікітіна) народилася 8 жовтня 1941 р. у с. Перекал і на Рівненщині. Закінчила Лубенське медучилище й Івано-Франківський медичний інститут. За фахом – лікар- невропатолог. За покликанням – поет. З 1968 року живе в м. Краснодоні на Луганщині. Член Національної спілки письменників України з 1991 р.

Лауреат премій імені Василя Стуса (1993) та імені Олени Пчілки (1994). Дипломант Міжнародного Шашкевичевського конкурсу (Канада), друге місце за твір ((Лицарська Голгота" (1994). Лауреат Літературного фонду Воляників-Швабинських при Фундації Українського Вільного університету в Нью-Йорку (2001), друге місце за книгу "Свячена вода".

А. Листопад – організатор українського культурного центру "Калина" у Краснодоні. ЇЇ вірші друкувалися в журналах української діаспори в Канаді, Америці, Австралії, Англії, Польщі.

Автор книжок "Сльоза любистку" (1990), "Євшан-провидіння" (1992), "Покрова" (1994), "Біла молитва братика" (1993), "Свячена вода" (1999) та інших.

АНТІН ЛОТОЦЬКИЙ (1881-1949)

МИКОЛА ЛУКІВ (нар. 1949)

Родом Микола Володимирович Луків із села Куманівців, що розкинулося на межі Вінниччини і Хмельниччини. Народився він 1949 року якраз у ніч перед Різдвом. Батько – фронтовик, який пройшов війну від першого до останнього дня, був контужений, звідав пекло фашистських концтаборів, а після війни відбудовував шахти Донбасу, мати, Антоніна Семенівна, була неписьменною, але Шевченків "Кобзар" знала напам'ять. Гарно вишивала, мала тонку, чутливу до краси душу, і, певне, поетичний хист у сина – від неї.

Після школи майбутній поет у 1968 року закінчив Немирівське педагогічне училище імені Марка Вовчка, а 1973 року – факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка і пішов працювати завідуючим відділом поезії письменницької газети "Літературна Україна".

За влучним висловом поета-академіка Бориса Олійника, "Микола Луків – один із найпопулярніших поетів сучасної України. У багатій поліфонії сучасної української поезії голос цього митця звучить по-особливому зворушливо, чисто й виразно. Гостре відчуття часу, вміння доступно й художньо переконливо говорити про найголовніше, найсокровенніше, свідома орієнтація на випробувану й перевірену віками народну етику й мораль, конкретна життєва основа й пісенний лад багатьох його творів принесли поетові заслужене визнання й завоювали гідне місце під читацьким сонцем. Кращі поезії Миколи Луківа стали хрестоматійними. Пісні, написані на його слова звучать не тільки по всій Україні, їх можна почути скрізь, де живуть наші земляки, – від краян слов'янського світу до Канади, США й Австралії".

Творчість поета Миколи Луківа відзначено престижними міжнародними та всеукраїнськими преміями. Він – лауреат Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, премій імені Миколи Островського, С. Гулака- Артемовського, Всеукраїнської премії їм. В. Вернадського. За плідну творчу працю нагороджений орденом "За заслуги" 11 ступеня, орденом Святого Володимира. За заслуги у відродженні духовності в Україні та утвердженні Помісної Православної Церкви удостоєний ордена Святого архістратига Михаїла. Він заслужений діяч мистецтв України, академік Української екологічної академії наук, понад двадцять років очолює всеукраїнський літературно- художній та суспільно-політичний журнал "Дніпро".

Автор двох десятків поетичних збірок: "Ріка" (1973), "Шлях", "Політ", "Весняні дощі", "Отча земля", "Кущ осінньої калини", "Поезії", "Право на пам'ять", "Росте черешня в мами на городі" та інших. Пісні, створені на його слова, звучать не лише в Україні, їх можна почути скрізь, де живуть наші земляки – від країн слов'янського світу до Канади, США та Австралії.

Нині Микола Луків, лауреат багатьох найпрестижніших премій, знає, що ним подолано багато бар'єрів майстерності, – та поет-академік не задовольняється здобутками. Пише поезію високої проби сам, виховує літературну молодь як головний редактор популярного журналу "Дніпро", невтомно працює як громадський діяч. Його серце повне зерна любові, і він щиро засіває ним поле життя.

ВОЛОДИМИР ЛУЧУК (1934-1992)

ВОЛОДИМИР МАЛИК (Володимир Кирилович Синенко) (1921-1998)

У літературу приходять по-різному. Автор пригодницьких та історичних творів Володимир Кирилович Малик увійшов до неї за якихось півгодини. Сталося це так. Одного сонячного червневого дня 1956 року в редакцію видавництва "Молодь" зайшов стрункий чоловік і запропонував письменникові Б. Чайковському прочитати свою поему-казку "Журавлі-журавлики". Ознайомившись з нею, Б. Чайковський з деяким сумнівом у душі дав згоду на друк цього твору. Але не помилився. Уже не одне десятиліття твори Володимира Кириловича читають діти, молодь і дорослі. Адже, за словами того ж Б. Чайковського, письменник "...заворожує чудовими й чарівними мандрами з країни в країну, з епохи в епоху, примушує радіти і ридати, любити і ненавидіти, переживати як власні, знегоди й перемоги героїв".

Народився Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище – Синенко) 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині в селянській родині. В сусідньому селі Ясногородці закінчив середню школу, а в 1938 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Тоді ж почав складати вірші. Незабаром розпочалася важка, багаторічна війна з фашистами. Навчання довелось перервати. Молодий студент пішов у народне ополчення, працював на оборонних роботах під Киевом та Харковим. В одному з боїв його було важко поранено. Уже непритомного взяли його в полон. Потім В. Малика було вивезено до Німеччини, де йому в концентраційних таборах протягом двох років довелось пережити невимовні муки, голод, загрозу смерті. І лише в жовтні 1945 року вдалось повернутись на Батьківщину.

У радянському фільтраційному таборі Володимира призначили командиром роти, але попередні випробування дали про себе знати. Як наслідок – тяжка хвороба серця. Та може, це й на щастя. Товаришів відправили у рідні "гулаги", а тяжко хворих – додому помирати. Рідна домівка в Новосілках із радістю прийняла в свої обійми виснаженого юнака. Мати виходила сина. Учителював В. Малик у Ясногородці, навчаючи дітей рідної мови та літератури. У 1950 році закінчив заочно університет, де навчався до війни. Після цього молодий учитель переїхав з Київщини на Полтавщину, в місто Лубни.