Розділ «Парадигми українського постколоніального літературознавства»

Одні дослідники, начебто боячись рецидивів комуністичної "ідеологізації", відмовились визнавати ідейний, інтенціональний, духовнотвірний складник мистецтва, зводячи його провідну функцію до естетизму, звужуючи бачення сутності мистецтва ще й як духовнотвірного, суспільно-культурного, онтологічного феномену, а літератури — як "джерела звершено-історичного тут-оуття народу" (М. Гайдеґґер). Інші взагалі поставили під сумнів існування будь-яких критеріїв художності. Така аісторична, постмодерна позиція змушувала їх підносити "свою суб'єктивну безпосередність до рангу єдиного адекватного критерію пізнання", спонукала, за спостереженням І. Фізера, до радикального розриву із минулим, що ознаменувало "посилену децентралізацію культурологічного поля, реля-тивізацію усіх цінностей, стирання меж поміж інтелектуальною ерудицією та опінією, наукою і припущенням, зрештою, між елітарною і масовою культурами" [196, 76].

Усе це болюче відобразилося передусім на теоретичній рефлексії та якості літературної критики, спонукало до невмотивованої глорифікації малохудожніх чи антиесте-тичних явищ, суб'єктивного заперечення чи замовчування явищ справді мистецьки вартісних. Дослідників, що утверджували й творчо розвивали класичні герменевтичні та естетичні уявлення про мистецтво, незрідка у полемічному запалі потрактовували як "фашистів", "нацреалістів" чи "старосвітських націоналістів".

Від естетичного чинника залежним виявися чинник власне літературний. У період незалежності суттєво змінилися об'єкт літературознавчих студій та уявлення про нього. Основу соцреалістичного канону сформувало уявлення про літературу як "коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи" (В. Ленін), що визначало тріаду: література — національна за формою, соціалістична за змістом, інтернаціональна за духом. Звідси походили обмеження творчості радянських письменників, вилучення з історії літератури окремих авторів, суттєве аберування класиків, діалог із світовим письменством за посередництвом російської літератури та ін. Таку природу мало нав'язування принципів псевдоісторизму ("зв'язок літератури із соціальною дійсністю та класовою боротьбою"), "радянського патріотизму", гуманізму, атеїзму, непримиренність до проявів "буржуазного націоналізму" та боротьби з "плазуванням перед Заходом" [182, 8—10]. Хоча, безумовно, були творчі досвіди й окремі твори, які свідомо виходили за межі соцреалізму, творячи літературу опору. У постколоніальний період література отримала можливість бути тим, чим вона повинна бути — мистецтвом слова, важливим елементом культури, фактором людинотворення, націотворення й духовно-естетичного передання. Література взяла на себе питому функцію "духовного збереження й традиції, а тому вона до всього сучасного вносила приховану в собі історію" [50,146,156].

Чимало письменників скористались цією можливістю, новаторськи освоюючи та розвиваючи національні й інокультурні досвіди. Інші більшою чи меншою мірою зорієнтувались на традицію західного естетичного нігілізму. Поява та активізація літературних угруповань, що культивували авангардне та постмодерне "письмо", спричинила дискусії та полеміки у середовищі письменників, в які були втягнені і літературознавці. Одні відносили письмо, що культивує бездуховність, нігілізм, спустошення, вульгарність, неоцинізм до феноменів "антиестетики", "антиліте-ратури", "антимистецтва" (Вал. Шевчук), "генітальної літератури" (В. Панченко), інші вважали, що саме це є "нормальною" чи "єдино можливою" літературою.

Різновартісні тенденції вплинули і на формування постімперської наукової свідомості, що проявилося у становленні різних (часто еклектичних, полярних) уявлень про літературу, у перепрочитанні (незрідка вибірковому) її історії, у нерівномірному—більш глибокому чи поверховому — осмисленні "білих плям", у створенні власних (часто вельми суб'єктивних) літературних канонів, а також не завжди вмотивованому применшені чи перебільшуванні ролі та значення окремих періодів, шкіл, персоналій та ін.