Розділ «6. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО 40—50-Х РОКІВ: ЗА ҐРАТАМИ СОЦРЕАЛІЗМУ І У ВИГНАННІ»

Поглиблення кризи в літературознавстві на материковій Україні

А в ці часи дома, в материковій Україні, маховик кон'юнктурного літературознавства набирав нових і нових обертів. Головною подією 1946 р. став вихід у Києві очікуваного "Нарису історії української літератури". У виступі О. Білецького "25 років українського радянського літературознавства" цей "Нарис..." згадувався як завершена вже і здана до друку робота, підготовлена науковими співробітниками Інституту літератури імені Т. Шевченка АН УРСР С. Масловим, Є. Кирилюком і

C. Шаховським. В опублікованому варіанті серед авторів цієї праці значилися також М. Плісецький, М. Ткаченко, І. Пільгук. Загальне редагування "Нарису..." здійснили С. Маслов і Є. Кирилюк.

Сам авторський колектив оцінював "Нарис..." досить скромно: у передмові до книги зазначалося, що цю працю не стільки створено, скільки "складено" ("оглянуто", "схарактеризовано"), причому — "далеко від культурних центрів України, у важких умовах евакуації", що позначилося "негативно на глибині з'ясування окремих питань, на повноті в збиранні матеріалу, на точності в наведенні цитат і передачі окремих фактів"25. Це був, по суті, стислий конспект раніше відомих історико-літературних праць, зокрема й праць М. Возняка, М. Грушевського, С. Єфремова, на які, проте, не робилося ніяких посилань через їхню "одіозність". Огляд літератури радянського періоду зроблено на основі існуючої критичної літератури 20—30-х років, але з вилученням із неї будь-яких згадок про всіх репресованих письменників і критиків того часу. А коли когось і згадували, то тільки в дусі найжорсткіших політичних звинувачень. Наприклад: "Особливо реакційну роль відіграли в ті часи троцькісти й бухарінці... В Україні літературний процес мав те ускладнення, що тут у галузі теорії троцькісти й бухарінці блокувалися з буржуазними націоналістами. Речником цього блоку виступив у 1925—1926 pp. М. Хвильовий. Маскуючись радянськими фразами, буржуазні письменники в свій час випустили низку книг. В цілому вони мали дві тенденції. Одна з них, так звана лінія "активного романтизму", розробляла образи сильних, волюнтаристського типу людей фашистського складу. Таким, наприклад, був образ Аглаї в романі Хвильового "Вальдшнепи". У буржуазній літературі тих років були вже образи, подібні до Аглаї, і — що дуже характерно — це були типи політичних бандитів часів громадянської війни. Так, наприклад, В. Підмогильний героєм повісті "Третя революція" вибрав Махна, Слісаренко — героєм роману "Чорний ангел" обрав іншого бандита і т. д." (241—242). Добір політичних означень щодо письменників і їхніх героїв, як видно, авторів не дуже регламентував і не зобов'язував до будь-якої диференціації. Для них " троцькістський ", "буржуазний", " націоналістичний ", "фашистський" чи "бандитський" означало практично одне й те ж, підміняючи собою і науковий аналіз, і естетичне поцінування літературних явищ та процесів.

Давня і нова українська література розглядалася в "Нарисі..." за періодами, що були окреслені у працях С. Єфремова, М. Грушевського та ін. Назви тим періодам давалися, щоправда, за просторово-часовим критерієм, але у кожному випадку наголошувалося, що йдеться таки про "українську літературу": "Українська література XI—XVIII століть", "Українська література XIX і початку XX століть" тощо. Це згодом у спеціально прийнятій постанові ЦК КП(б)У буде розцінене як "буржуазно-націоналістичний дух", бо ж нібито недостатньо чітко в

"Нарисі..." розрізнялося, що, скажімо, література часів Київської Русі — це не тільки українська, а також і російська та білоруська, що українська література "завжди" розвивалася під впливом російської та ін. Одне слово, як зазначалося в партійній постанові, автори "перекрутили марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі". Крім того, за постановою, "Нарис..." не піддає "критиці політичні засади ліберальної течії в українській літературі (П. Куліш, Б. Грінченко та ін.)", не показує "в літературі боротьби партії і радянського народу за перемогу соціалістичного ладу в нашій країні" та ін. І дуже вже нарікала постанова на те, що "поява такого шкідливого "Нарису..." не зустріла належної відсічі з боку наукових установ і Спілки радянських письменників України. Цього було цілком достатньо, щоб "Нарис..." був вилучений з книжкового обігу, а над його авторами зависли хмари ідейної, а отже, й фахової ущербності. Найбільше від цього постраждала освітня справа і літературно-критична думка України загалом. Адже, незважаючи на те, що "Нарис..." був далеко не повним в осмисленні матеріалу, що саме осмислення здійснювалось з антинаукових, утилітарно-класових позицій, він давав хоч якусь інформацію про український історико-літературний процес і міг стимулювати розвиток і академічного, і вузівського літературознавства. Тим більше, що окремі розділи "Нарису..." (зокрема розділи про давню літературу, написані С. Масловим) ще не були остаточно розчиненими в класових вульгаризаціях, а в окремих підрозділах (про М. Костомарова, П. Куліша, Б. Грінченка та ін.) можна було натрапити хоч на якісь об'єктивні літературознавчі судження. Тепер же все це піддавалося анафемі, замикалося в кадебістських спецсховищах, а в критиці та літературознавстві ще глибшою стала кризова ситуація, що офіційно іменувалася боротьбою за чистоту літературних рядів.

Директивну роль у цій "боротьбі" відігравали переважно виступи перед ученими й письменниками партійних функціонерів та програмні (передові) статті в періодичних виданнях, зокрема в "Літературі і мистецтві", що після війни знову прибрала назву "Літературної газети". За прикладом виступу М. Хрущова на сесії Верховної Ради УРСР 1 березня 1944 р. ("Українська література", 1944, № 3—4), який (не без допомоги, звичайно, своїх літконсультантів) означив і тематику, і проблематику майбутньої письменницької праці ("героїчна боротьба нашого народу з німецько-фашистськими загарбниками... українсько-німецькими націоналістами", "подвиги наших людей в тилу ворога і на відбудові народного господарства", "велика дружба радянського народу", "слава великому Сталіну!" та ін.), письменницька газета теж послідовно підказувала, про що і з яким пафосом повинні писати літератори, часом детально розтлумачуючи, якими в них мають бути сюжети, конфлікти, герої і навіть жанрові форми. У статті "Вогонь літератури і мистецтва по українсько-німецьких націоналістах" зазначалося, що "остаточно знищити... облудних ворогів", тобто українсько-німецьких націоналістів, повинна драматургія, "можливим персонажем" у якій повинен бути такий "тип": "закінчений мерзотник, зрадник батьківщини, гітлерівський агент і огидний дворушник, що всіма силами прислужувався німцям, а тепер намагається обдурити радянську владу...".

Водночас письменницька газета не залишала поза увагою і тривожний, на її думку, стан у критичному цеху літератури. У статті "Нам потрібна активна творча критика" йшлося, зокрема, про низький професійний рівень її, про недостатню ідеологічну вимогливість, про незадовільне кадрове зростання та ін. "Кадри професійних критиків у Спілці письменників нечисленні, але й ті, що є, працюють незадовільно. Мало вогню, пристрасті, мало турботи про зростання всієї літератури помітно в працях деяких критиків", — з докором, але поки що без називання імен, писала газета, не пропонуючи і практичних виходів з названої ситуації.

"Нарис історії української літератури" (1946) і його партійна критика

Однак те, що нібито "недоробляла" професійна критика, активно брали на себе партійні постанови і резолюції. Постанова ЦК КП(б)У про "Нарис..." була не якимось винятком, а добре відпрацьованою ще в довоєнні часи закономірністю. Протягом перших повоєнних років подібні постанови ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності. Усе починалося з центру. У серпні 1946 р. ЦК ВКП(б) ошелешив літературу і мистецтво постановами "Про журнали "Звезда" й "Ленинград", "Про репертуари драматичних театрів і заходи до його поліпшення", а в лютому 1948 р. публікується постанова "Про оперу "Велика дружба" В. Мураделі". В них шельмували письменників А. Ахматову й М. Зощенка, вказували на "недостатній реалізм" у творчості видатних композиторів тощо. Українські більшовики активно продукували подібні постанови з ухилом у "місцевий" літературний матеріал, де відшукували не стимулюючі фактори мистецького розвитку, а "ворожі диверсії", які треба негайно викрити й затаврувати. Крім постанови про "Нарис...", у 1946 р. з'явилися також постанови партії "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення". Невдовзі було прийнято спеціальні постанови про "серйозні помилки" в опері К. Данькевича "Богдан Хмельницький", про "націоналістичний вірш" В. Сосюри "Любіть Україну" та ін. У роки хрущовської "відлиги" та горбачовської "перестройки" всі ці постанови нібито були скасовані, але протягом кількох десятиліть служили своєрідною гамівною сорочкою для мистецтва, яка іменувалася "турботою партії" про його розвиток. Це призводило до подальшого розмивання самого уявлення про художню творчість, до нівеляції мистецьких особистостей, до відвертого вандалізму в сфері духовності. Симптоми всього цього наочно виявлялися вже в такому "шедеврі" колективного віршоробства, як "Слово великому Сталіну від українського народу" ("Українська література", 1944, № 12), до якої приклали руки тринадцять поетів, серед них і П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, і їхні молодші колеги-віршувальники (Я. Городеькой, Г. Плоткін, М. Шеремет та ін.), голоси яких були однаково безбарвними й позалітературними, бо видушеними з себе в рабському поклоні перед тираном. А подавалося це все як голос усього народу, про що свідчила і додана від редакції примітка: "Обговорено на зборах громадян міст і сіл Радянської України... підписали... 9 316 973 чоловіка".

Тим часом справжні спроби письменників заговорити голосом народу натрапляли в офіційній критиці на шалений спротив, розперезане критиканство. Одним із перших об'єктів такої "критики" став роман Ю. Яновського "Жива вода". У доповіді О. Корнійчука на пленумі СРПУ 15 вересня 1947 р. ("Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград") гнівно наголошувалось, що Ю. Яновським у цьому романі керувало лише одне бажання: "Зібрати все найгірше, згустити чорні фарби, показати все найбрудніше в людині". Звідки все це в письменника? — запитував доповідач і відповідав: "Тов. Яновський ще не до кінця переборов у собі рештки того капіталістичного, буржуазно-націоналістичного світогляду, який він мав, коли був близьким до ВАПЛІТЕ... Яновський тоді низько схилявся перед буржуазною Європою, тоді, коли хвильовісти, ВАПЛІТЕ орієнтували нашу літературу на буржуазну Європу, хотіли відірвати українську культуру від братньої нам російської культури". Подібні вади О. Корнійчук у цитованій доповіді знаходив також у М. Рильського (поеми "Мандрівка в молодість", "Слово про рідну матір", "Я син Країни Рад"), який, крім усього, будучи головою Спілки письменників, "не боровся, як належить комуністові, з проявами націоналізму", І. Сенченка (повість "Його покоління"), О. Довженка (неопублікована "Україна в огні") і єврейського письменника І. Кіпніса, "який дозволив собі виступити в буржуазно-націоналістичній, сіоністській газеті в Польщі", Л. Смілянського критиковано ще й за те, що він написав "буржуазно-націоналістичний твір і виступив проти найсвятішого, що в нас є, чим озброїли нас Ленін і Сталін, — проти дружби народів. Він виступив проти російського народу". У резолюції пленуму перелік критикованих письменників був значно розширений, але в основному за "низький ідейно-художній рівень творів" і "слабку теоретичну озброєність їх авторів". Значну частину вини при цьому покладалось на літературну критику: "Окремі літературні критики плетуться в хвості відсталих і чужих настроїв, вихваляючи політично шкідливі твори (стаття Л. Хінкулова про "Живу воду" Ю. Яновського, статті Є. Кирилюка про М. Рильського і Л. Новиченка, про творчість О. Довженка, П. Карманського, М. Рильського та ін.)".

Критична "проробка" українських письменників у виступах О. Корнійчука на письменницьких пленумах і з'їздах

Своєрідний підсумок критичним "проробкам" письменників і критиків за буржуазно-націоналістичні "збочення" та інші ідейні хиби було підбито в 40-х роках на другому з'їзді українських письменників, де з доповіддю також виступав О. Корнійчук. Називалися ті ж самі "шкідливі" твори, але взятий був на озброєння і ще один жупел вульгарного критиканства — космополітизм, з яким, на думку О. Корнійчука, "тісно пов'язане питання про формалізм, як один з чужих для нашої літератури творчих методів". Серед вражених космополітизмом виділялася збірка статей І. Стебуна "Історико-літературні нариси" (1947), а до формалістичних належали критичні "вправи" М. Доленга і ще більшою мірою — О. Кундзіча. Адже О. Кундзіч, мовляв, дописався до того, що заявив в одній із статей: "Ми відвикли уявляти собі твір, який зовсім не є твором "про", а лише ускладненим відгомоном гармонії життя". Бачите, що виходить? Метод соціалістичного реалізму "вимагає від художника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності", а О. Кундзіча це дратує: мовляв, не твори про життя, не зображення життя, а лише відгомін нам потрібний. А веде цей "відгомін" до ідейно-порочної, пройнятої похмурою філософією зневіри і грубого біологізму в (його) повісті "Як Тарас їхав по Україні". Змішувалися, отже, в одній посудині всі фарби ідеологічних звинувачень письменника, щоб тільки непорушним залишалося соцреалістичне уявлення про творчість, як творчість "про щось". З цієї ж посудини бралися на початку 50-х років і фарби для "замазування" вірша В. Сосюри "Любіть Україну", що написаний був ще 1944 р. У постанові ЦК КП(б)У, яка з'явилася у зв'язку зі статею газети "Правда" "Проти ідеологічних перекручень в літературі", наголошувалося на правильності висновку газетної статті про слабке керівництво ідейно-виховною роботою з боку ЦК КП(б)У, внаслідок чого на Україні багато разів видавався ідейно-порочний, націоналістичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну", що всемірно захвалювався, особливо М. Рильським, який сам у минулому допускав серйозні ідеологічні помилки30. Цього було достатньо, щоб з осудом поета виступили в періодиці загони критиків, щоб у трудових (аж до тюремних включно) колективах почалося обговорення всіляких літературних "диверсій", а зі шкільних читанок і хрестоматій — виривання сторінок з іменем В. Сосюри (так було в 1948 р. з іменами М. Рильського та Ю. Яновського).

Усі ці ідеологічні акції, спрямовані проти літератури, з науковою критикою ніякого зв'язку, звичайно, не мали. Професійні питання творчості в них якщо й зачіпалися, то тільки в дусі нарікань на вкрай погано розроблені теоретичні питання соціалістичного реалізму. Можна ще було закинути, наприклад, Єлизаветі Старинкевич, що вона "розглядає творчість нашого видатного драматурга — І. Кочерги — як саморозвиток ідей поза часом і простором", вказати Л. Санову, що він у книжці "Сучасний герой і почуття нового" дуже вже однаково розглядає твори О. Гончара, Я. Баша, Ю. Смолича, С. Скляренка, В. Козаченка та ін., "відкидає художню форму, як щось неістотне... І тому такою сірою, нудною, одноманітною, такою збідненою виглядає наша література в книзі критика Л. Санова". Але це були всього лише "епізоди для годиться", які цілком губилися в докорах, що критика "не помітила... рецидивів українського буржуазного націоналізму в повоєнній творчості Ю. Яновського, І. Сенченка... М. Рильського" (Л. Новиченко, Ю. Кобилецький і Л. Хінкулов узялися, мовляв, вихваляти ці ідейно-порочні твори), "з великим залізненням" почала аналізувати помилки "Нарису історії української літератури" тощо.

Академічне літературознавство після "аналізу помилок" "Нарису..." протягом певного часу перебувало в стані шокової невизначеності: нові наукові розвідки майже не публікувалися, кадровий склад науковців майже не поповнювався, в університетах панувало вкрай засоціологізоване начотництво і відчуття страху, що от-от у навчальну аудиторію чи в бібліотечний зал зайдуть "рішучі хлопці" в цивільному і "для профілактики" візьмуть із собою, "куди треба" кількох викладачів, студентів чи аспірантів. А наступного дня, як згадує письменник Л. Вишеславський, котрий наприкінці 30-х років учився і працював у Київському університеті, біля ректорату з'являться обов'язкові списки заарештованих, репресованих, відрахованих протягом минулої доби... Так було аж до рубежу 40—50-х років, коли найбільшим "досягненням" літературознавства стало видання єдиного збірника критичних матеріалів про українську літературу (упорядник С. Шаховський), випуск кількох томів десятитомного зібрання творів Т. Шевченка, що розпочате ще перед війною, і відрядження до Москви на навчання у всесоюзну академію майбутніх докторантів Є. Кирилюка, Н. Крутикової і Д. Чалого.

Зовнішній вигляд процесу дослідження літератури в цей час був, проте, ніби пристойним. Бібліографи твердять, що наприкінці 40-х років в Україні щорічно видавалося близько вісімдесяти назв книг літературознавчого профілю. Але якщо врахувати, що ця цифра обіймає і підручникову, і методичну, і популяризаторську (на зразок пізніших брошур товариства "Знання") книжку, то власне літературознавство в ній виглядатиме аж надто убого. Порівняно часто з'являлися в тогочасній періодиці і прізвища відомих тоді науковців старшого покоління — О. Білецький, С. Маслов, О. Дорошкевич, А. Шамрай, М. Возняк та ін. Але коло їх було вкрай вузьке і найчастіше виступали вони з різними ювілейними статтями, до того ж — у партійно-масових, а не спеціальних виданнях (щоденні газети, політичні журнали та збірники, аж до відомого "Блокнота агітатора" включно). Крім того їм доводилося писати передмови та післямови до популярних (отже, далеко не повних і з купюрами) видань вітчизняної та зарубіжної класики.

Двотомна "Історія української літератури" як політичний донос на український літпроцес

Так і створювалося враження інтенсивного розвитку літературознавства. Фундаментальна ж робота в цій галузі ніби й не намічалася. У не завжди періодичному збірнику "Радянське літературознавство", який до 1957 р. вважався щорічником і заповнювався матеріалами псевдонаукової праці співробітників академічного Інституту літератури імені Т. Шевченка, публікувалися розвідки без будь-якого системного планування, а проблематика їх була ніби завжди одна і та ж: відшукування у всіх "дозволених" письменників реалізму, котрий трактувався як "правдиве" зображення боротьби трудящих з експлуататорами; боротьба з впливами "ворожої" науки Заходу та з буржуазно-націоналістичним літературознавством. Майже в кожному випуску збірника публікувалися матеріали на зразок "Пушкін в боротьбі за реалізм" (Д. Чалий), "Реалізм Панаса Мирного" (Є. Кирилюк), "Проблема реалізму в "Енеїді" І. Котляревського" (А. Шамрай) та ін. Для урізноманітнення назв часом слово "реалізм" до заголовка статей не потрапляло ("Принципи драматургії Лесі Українки" А. Гозенпуда, "Шевченко і Велика Жовтнева Соціалістична революція" Є. Кирилюка, "В боротьбі проти реакційної естетики. Літературно-естетичні погляди П. Грабовського" О. Кисельова та ін.), але йшлося в них про те ж саме: як той чи той письменник "прямував" до реалізму, переборюючи впливи інших напрямів, стилів, тенденцій. Уявлення про реалізм відтак канонізувалося, до того ж у вкрай спрощених, звульгаризованих формах, а письменники, в яких траплялося ніби щось нереалістичне, одразу ж зараховувалися до формалістів, декадентів, буржуазних націоналістів чи космополітів. Коли ж заходила мова про саме літературознавство, то тут найбільш "реалістичною" вважалася робота, в якій дослідник цілковито "очищав" свої думки від двох найголовніших впливів: буржуазно-націоналістичних концепцій і схилянь перед культурою капіталістичного Заходу. Настановні регламентації з цих питань викладалися у виступах і публікаціях або I. Ore-буна ("Проти ворожих теорій в українському літературознавстві. Критика буржуазно-націоналістичних концепцій Грушевського і його "школи" в питаннях історії української літератури")31, або О. Білецького ("Завдання радянського літературознавства в боротьбі проти схиляння перед культурою Заходу")32. Хоча фаховий рівень цих регламентацій у І. Стебуна й О. Білецького був далеко не однаковим (у методиці І. Стебуна переважало спрощене ярликування, а О. Білецький вдавався до науково вишуканих прийомів компаративістики, аналітичних спостережень і узагальнень), але в цьому випадку їхня руйнівна роль у науці була тотожною. Більше того: фаховитість тут виявлялася ще більш руйнівною, ніж методологія примітивізму, бо своїм авторитетом сприяла утвердженню в науці антинаукових концепцій. Будучи отруєними чадом цих концепцій, літературознавці України й почали на рубежі 40—50-х років створення нової "Історії української літератури".

Наукове літературознавство в діаспорі й критика його радянськими псевдовченими

"Історія української літератури" Д. Чижевського