Розділ «5. СТАНОВЛЕННЯ І НИЩЕННЯ ШКІЛ ТА НАПРЯМІВ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ 20—30-Х РОКІВ XX СТ.»

Найбільш оголено ця тенденція виявлялася в статтях і рецензіях Л. Смульсона, І. Стебуна, Л. Підгайного, Я. Сахарного, І. Юрченка. За головне в своїх критичних виступах вони вважали акценти на відданості (чи навпаки) письменника "справі пролетаріату". Теоретичні міркування їхні зводилися до третьорозрядних розмов про майстерність римування, про "стару" й "нову" образність ("стара" — це коли в творі з'являвся, скажімо, фольклорний мотив чи якась асоціативна згадка з біблійної міфології, а "нова" — коли письменник користувався образною емблематикою радянського життя), про те, як добір епітетів викривав "класову замаскованість" поета тощо. Все інше — в одному й тому ж дусі: "У нього (наприклад, М. Ушакова. — М.Н.) ніколи не було розладу з радянською дійсністю"; "Провідною в збірках С. Крижанівського, І. Виргана, А. Михайлкжа й А. Копштейна є тема радянського патріотизму, тема соціалістичної Батьківщини" тощо. І. Стебун, крім подібної критичної роботи, займався тоді ще й "екзотичними" питаннями історії літератури, опублікувавши, зокрема, зі своїм коментарем у "Радянському літературознавстві" інтимне листування М. Коцюбинського з Аплаксіною.

Найцікавіше, що такий тип критики і літературознавства афішувався тоді і в офіційних, і в наукових колах як могутнє піднесення думки, як творче досягнення озброєних марксизмом учених. Щоправда, суто "наукові кола" були при цьому трохи стриманішими і вже навіть пробували говорити не стільки про досягнення, скільки про наявність у нас "усіх умов для небувалого раніше розквіту науки про літературу", а далі й про "наше відставання в галузі теорії літератури, нерівномірність роботи думки аналітичної і думки синтетичної". Ці слова О. Білецького обіцяли перерости в статті "Проблема синтезу в літературознавстві" наукову й об'єктивну характеристику стану справ на ниві українського літературознавства і в накреслення перспектив його можливого розвитку протягом наступних років. Учений зважився запевнити, що наукове літературознавство тоді (тобто в 1940 р.) вже відмовилось від "дешевого" вульгарного соціологізму, подолало нігілістичне ставлення до спадщини минулого і т. ін., але на рівні синтезуючого розуміння літературного процесу і всіх його складових, на рівні розуміння художнього тексту виявляє якусь непевність і непослідовність. Згадано було навіть про специфіку художньої творчості, що в 30-х роках могло б сприйматися, м'яко кажучи, недоречним, але на цьому прогресивність міркувань ученого, по суті, й завершилась. Все інше в статті — ескіз плану роботи для вчених майбутнього, наскрізь пройнятий тією ж настановою ідеологічного, марксистського літературознавства, яке сам О. Білецький обґрунтовував у праці "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы". Є тут, щоправда, деякі пропозиції, котрі могли народитися і в науковця, не залежного від ідеології. Наприклад, пропозиція відмовитись від користування класичними означеннями родів (епос, лірика, драма), а говорити лите "про епічне, ліричне і драматичне відношення письменника чи його твору до пізнаваного в певний час світу" (522); переглянути існуючі уявлення про композицію художніх творів, про "поетичний словник" певного автора, про єдність змісту і форми в мистецтві тощо. Однак головне надзавдання статті полягало в іншому: повне підпорядкування літературознавчого синтезу "надійному провідникові — марксистсько-ленінській філософії, яка досі відігравала в теорії літератури роль вступу й висновків, але не проймала її наскрізь" (526). Йшлося про те, щоб на літературознавство цілком поширеним був метод матеріалістичної діалектики, щоб літературу розглядати як лише одну з форм пізнання світу, котре (пізнання) повністю залежить від "класової свідомості" творців художнього слова. У письменників епохи феодалізму, отже, художній світогляд був нижчим, ніж у капіталістичних авторів, а в пролетарських, відповідно, вищим, ніж у капіталістичних. "Незважаючи на те, що чимало наших письменників ще в майбутньому, — підсумовував учений, — коло їх пізнання ширше, ніж коло пізнання великих реалістів минулого". І в іншому місці: "Визначити зміст пізнання, з'ясувати метод цього пізнання — ось головне завдання літературознавця" (518, 521).

Таке розуміння стрижневої проблеми літературознавства уявлялося О. Білецькому як новий крок у розвитку філологічної думки свого часу; він відкидав і схоластичні нібито міркування буржуазних учених про частковості в історії літератури, і безплідні прагнення буржуазних компаративістів створювати замість історії окремих літератур всезагальну літературну історію, і намагання "позитивіста-шістдесятника" О. Веселовського досягти синтезу в літературознавстві шляхом вивчення історичної поетики, і, нарешті, примітивні заявки вульгарних соціологів, що до синтезу можна прийти через розкриття законів не самого лиш літературного розвитку, а законів мистецтва загалом. Це був справді крок, але крок не вперед, а в прірву. В прірву класово детермінованого, тенденційно ідеологічного погляду і на завдання дослідників літератури, і на саму літературу. Бо пізнавальна функція літератури (та ще й регламентована класовим інтересом) — це хоча й суттєвий показник її специфіки, але зміст його в кінцевому підсумку — зовнішній, ілюстративний. Він не враховує внутрішньої, іманентної специфіки художньої творчості, в основі якої — естетичне осмислення життя, прагнень людини до істини, світової гармонії, зрештою — художнє розкриття етичної здатності життя як такого. О. Білецький не просто обходить цю специфіку, а категорично відкидає будь-яку можливість її існування. Акцентуючи, що усвідомити пізнавальну суть мистецтва як ідеологічної (класової) форми свідомості означає "пізнати естетичні відношення до дійсності в їх історії", він (з посиланням на К. Маркса) підкреслює: "Іншої історії — іманентної — в мистецтва нема і не може бути, як не може бути у моралі, релігії, метафізики та інших видів ідеології і відповідних форм свідомості" (517). Ототожнюючи, отже, літературу з різними формами ідеології, О. Білецький не просто звузив її природні можливості; тут не бралося до уваги, що художній твір є освоєнням не певної суспільної формації, а вічності й безперервності буття в його цілісності й постійному розвитку, що він є "віддзеркаленням" цього буття в єдиній із світом людині, котра теж є феноменом цілісним, який постійно розвивається і здатен творити (тут уже можна було б і зіслатися на К. Маркса) "за мірками будь-якого виду". Неврахування цього залишало, отже, без уваги найголовніший — гуманістичний (людиносутнісний) сенс художньої творчості та науки про неї. Нарешті, акцентація на класово детермінованій основі мистецтва, вела до утвердження в своїх правах агресивної настроєності проти всього нового, "інакшого" в творчості, до з'ЯВИ консервативної смаківщини, що неодмінно штовхатиме творців в ідеологічно-чиновницьку кон'юнктуру, на шлях одномірних імітацій, спекуляцій та ін. Бо ж засвоїти: "Чего изволите?", коли є точно означена схема й директива, не така вже й тяга для хоч трохи кмітливого "служителя муз".

Я. Гординський: "Літературна критика підсовєтської України"