Розв 'язка. Одоардо, батько Емілії, вбивав свою доньку, щоб вона не стала фавориткою принца. Образи твору.
Основними образами були Емілія Галотті, принц Хетторе Гонзага, камергер принца Марінеллі, батько Емілії — Одоардо. Емілія Галотті.
Героїня Лессінга з'явилася на сцені як звичайна дівчина. Вона набожна, скромна і сором'язлива, дуже гарна. Ось як сказав про неї художник Конті: "...Величайшим счастьем моей жизни было то, что Эмилия Галотти позировала мне. Эта голова, это лицо, этот лоб, глаза, нос, рот, подбородок, шея, грудь, стан, все ее сложение стали для меня с тех пор единственным предметом изучения женской красоты..." (Лессинг Г. Э. Драмы. Басни в прозе.— М., Художественная литература, 1972, с 214).
А ось як сказав принц Гонзаго: "Любая цена за тебя будет еще слишком низкой... О, дивное создание искусства, неужели я действительно обладаю тобой? Кому бы ты ни принадлежала, ты — еще более дивное творение природы!.. Все, что вы хотите за нее, добрая мать! Все, что хочешь и ты, старый ворчун! Только требуйте! Только требуйте! Лучше всего было бы купить тебя, волшебница, у тебя же самой!.. Эти глаза, полные прелести и скромности! Эти уста! А когда они открываются, чтобы говорить!.. А когда они улыбаются! О, эти уста!., (там же, с. 216—2 XVII.), "Ни комплиментами, ни клятвами не мог я вырвать у нее хотя бы слово. Немая и дрожащая, с опущенной головой стояла она, словно преступница, что слушает свой смертный приговор. И меня заразил ее страх, я задрожал и кончил тем, что просил о прощении. Я едва осмелюсь снова заговорить с ней" (там же, с. 242).
Це говорив про те, що Емілія Галотті не вихвалялась своєю красою, вона проста і непідкупна, сильна, але в той же час і слабка.
Емілія, з точки зору Лессінга, було ідеальним трагічним образом тому, що вона без вини винувата, її трагічна вина в тому, що мимоволі піддалася чарам придворного життя. На придворному балу на неї звернув увагу сам принц Гонзаго. Емілія теж відчула потяг до нього, але вона наречена графа Аппіані і хотіла зберегти йому вірність. Привезена до князівського палацу, вона внутрішньо переродилася. Усі сили її незіпсованої натури повстали проти.насилля. Однак, боячись як-небудь проявити слабкість і піддатися залицянням принца, Емілія попросила батька допомогти їй розв'язати цей конфлікт духу і плоті.
Звичайність Емілії мала принциповий характер. Вона служили тому, щоб демократична публіка прониклася довірою до неї, побачила в ній людину свого середовища, свого психічного складу.
Принц Хетторе Гонзаго"
В особі принца Лессінг з малював узагальнений образ боязливого, жорстокого і сластолюбного німецького деспота своєї епохи. Двір абсолютного монарха XVIII ст. показаний як гніздо розпусти, таємних і явних злочинів, придворного догідництва, де в жертву примхи і насолодам приносяться людські права, нестатки і саме життя підданих.
Кращі люди (Одоардо, граф Аппіані) намагалися триматися подалі від двору. "Емілія Галотті" — перша драма революційного німецького театру, у якій Лессінг відкрито поклав провину за здійснений злочин на самий політичний режим абсолютизму XVIII століття, а не на окремих злочинців, що випадково потрапили на престол. Як художник-реаліст, він не наслідував шаблону класицистів, що зображували "дурних монархів" виплодками пекла, які упивалися картинністю зла. Його принц сам по собі — людина звичайна, навіть не позбавлена деяких привабливих рис. Він був щедрим, любив мистецтво, просто спілкування з художниками, цінував в людях чесність і незалежність, з повагою відзивався про старого Галотті і графа Аппіані, хоча і знав, що вони йому "не друзі". Любить при нагоді поговорити про "чисту любов" і чесноти. І нарешті, здатний був на каяття: загибель Емілії Галотті призвела його до жаху, і він "навіки" вигнав свого дурного порадника.
На відміну від французьких драматургів епохи класицизму і Вольтера, що теж вивели галерею монархів — тиранів і деспотів, Лессінг покладав відповідальність за злочини самодержавної влади не на "злу волю" і особисті недоліки окремих її представників, а на самий політичний режим абсолютизму, при якому вищим законом держави є примха монарха. Його принц — не ходульний лиходій, але звичайна, рядова людина, розбещена владою, вихованням, політичним догідництвом придворних, думаючий тільки про задоволення своїх примх.
Не будь Гонзаго принцем, чи навряд він став би злочинцем. Але він принц, він вірив, що будь-яка його примха рівнозначна вищому закону, що піддягала виконанню. І ця необмежена влада перетворила його в чудовисько. Його слабості переросли у вади, у непідсудні злодіяння. Майже з такою ж художньою, реалістичною переконливістю Лессінгом виписані інші дійові особи трагедії.
Одоардо Галотті.
Носієм героїчного начала був у трагедії Одоардо Галотті. Він людяний, ніжно люблячі батьки, хоробрий ("Знаю и отца ее, он мне отнюдь не друг. Он сильнее всех противился моим притязаниям на Сабьонетту. Старый воин. Горд и груб, а впрочем, добр и честен!" [4; 2 XVII]), але у трагічній ситуації принциповість громадянина одержала верх над батьківськими почуттями.
У сучасного читача і глядача, природно, виникло питання, чому Одоардо Галотті заносів кинджал на Емілію, а не на принца. Немає потреби бачити в ньому "лояльного вірнопідданого", нездатного підняти руку на "законного государя". "Вы, может быть, ждете, что я обращу эту сталь против самого себя, чтобы завершить мое деяние финалом из пошлой трагедии? Вы ошибаетесь. Вот? (Бросает кинжал к ногам принца.) Вот он лежит, кровавый свидетель моего преступления! Я пойду и сам отдамся в руки тюремщиков. Я иду и ожидаю вас как моего судью... А потом там... буду ждать вас пред лицом судии, который будет судить всех нас!" [4; 274].
Адже і прообраз Одоардо, плебей Люций Вергілій, заніс кинджал не на Аппія Клавдія, а на свою дочку, як би бажаючи цим сказати, шо врятуватися від безчестя, не зламавши влади патриціїв, можна тільки ціною смерті. Але саме це безмовне обвинувачення і надихнуло римських плебеїв на переможне повстання.
Таким же закликом закінчив і Лессінг свою трагедію, свою "бюргерську Віргінію", як про неї відгукнувся. Він усвідомлював, звичайно, що на його батьківщині цей заклик поки не приведе до яких-небудь політичних наслідків. Але разом з тим усе-таки вірив, шо в надрах народу, у надрах бюргерських класів зріє воля до опору сваволі князів і знаті, як вірив і в морально-виховне значення мистецтва. марінеллі
В особі фаворита Марінеллі Лессінг затаврував князівський фаворитизм -одну з вад тодішнього німецького громадського життя. Він показав, що незримі нитки зв'язують князівські палаци зі зграями розбійників і найманих убивць.
Це хитрий і пронирливий чоловік, що хотів вислужитися перед своїм господарем, він вмів добре брехати і знаходити вихід із будь-якого становища заради принца.
Отже, Лессінг прагнув показати образи Одоардо й Емілії не статично, а в психологічному розвитку, що відбувалося під впливом зовнішніх подій.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія зарубіжної літератури XVII—XVIII століття» автора Давиденко Г.Й. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СУМНА ІСТОРІЯ ЖИТТЄВИХ ПРИГОД ФІГАРО У КОМЕДІЇ БОМАРШЕ "СЕВІЛЬСЬКИЙ ЦИРЮЛЬНИК"“ на сторінці 5. Приємного читання.
