Розділ V. КУЛЬТУРА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Під час цього великого переселення стародавнім мисливцям доводилося перетинати різні кліматичні зони (від арктичних снігових рівнин до вічнозелених тропічних лісів), вступати в різноманітні контакти з такими ж бродячими групами переселенців, подовгу жити в певному природному середовищі, пристосовуючи до нього свій побут і господарство. Майже 600 поколінь первісних людей протягом 18 тис. років (XXV-VII тис. до н. є.) йшли цим тяжким і небезпечним шляхом.

У ході постійної міграції і, відповідно, метисації монголоїдні у своїй масі племена зазнали істотних змін і поступово перетворилися на новий фізичний тип — "американських індіанців". Стародавній протоамериканський антропологічний тип у найбільш чистому вигляді представлений у сучасному корінному населенні Центральної і Південної Америки, тоді як індіанцям та ескімосам Північної Америки властиві помітніші монголоїдні риси. Це пов'язано, мабуть, із пізнішими хвилями переселенців з Азії.

Усі ці дані свідчать про складний і довготривалий процес освоєння вихідцями з Азії безмежного простору Американського материка. Ланцюжок окремих знахідок палеоіндіанської епохи, що простягнувся від Аляски до Вогненної Землі, вказує на спрямування та час поступового просування на південь великих мас людей.

Найсприятливіші для життя умови предки індіанців знайшли в Центральній Мексиці: м'який і здоровий клімат, численні озера, зелені луки, пасовиська гірських долин. Раптово наприкінці VIII тисячоліття до нащої ери відбувається різка зміна клімату. Він стає набагато сухішим і теплішим, близьким до сучасного. Рослинний і тваринний світ континенту спіткала справжня катастрофа. На значній території, від південноамериканського штату Юта й до північних кордонів Месоамерики*, вологі луки й савани перетворюються на посушливі степи й напівпустелі. Всі рослини, які потребували багато вологи, гинуть, а разом з ними швидко вимирають майже всі великі тварини пл є й сто це нової епохи. Полювання на великих тварин перестало забезпечувати життя людей, але збирачі диких плодів і рослин вижили. Рибальство, добування річкових і морських молюсків, полювання на дрібних звірів і птахів були важливим доповненням до рослинної їжі. Сліди культур збирачів знайдені в багатьох районах Месоамерики, всі вони виникають приблизно в VII—VI тисячоліттях до нащої ери. Потім ланцюг історичного розвитку начебто порушується, археологічні знахідки свідчать про практично зрілу культуру ранніх землеробів близько 2000 року до нащої ери. Таким чином, епоха первісних мисливців і збирачів відокремлена від епохи осілих землеробів значним відтинком часу, що дорівнює майже 5 тисячоліттям.

Протягом цих 5 тисячоліть на Американському материку відбувалися процеси, які стосовно історії Старого Світу Дістали назву неолітичної революції. Саме тому пошук Центру переходу до землеробства, центру доместикації диких

* Месоамерика - географічний та історико-культурний регіон, розташований на південь від Мексики до Панами.

рослин у Новому Світі відкривав прямий шлях до розв'язання проблем американських цивілізацій доколумбової епохи.

Першим, хто поставив і успішно вирішив це складне питання, був видатний учений, академік Микола Івановим Вавилов. Після низки ботанічних експедицій до Західної півкулі він ще на початку 30-х років дійщов висновку, що в доколумбову епоху в Новому Світі існували два основні осередки землеробства, які виникли й розвивалися незалежно від. Старого Світу: мексиканський (включаючи частину Центральної Америки) й перуансько-болівійський. Перший осередок дав людству маїс (кукурудзу), квасолю, гарбуза, какао, бавовник-уплавд; другий — картоплю. Крім того, за спостереженням Вавилова, всі головні осередки американського, як і світового, землеробства містилися, як правило, в гірських тропічних і субтропічних зонах, де були найсприятливіші умови для доместикації рослин і життя стародавньої людини. Саме в цих районах і виникли великі цивілізації доколумбової Америки: майя, сапотеків, толь-теків, ацтеків, інків. Вавилов особливо підкреслював значення Північної Мексики як найімовірніщого, на його думку, центру культивування маїсу в Новому Світі. Слід зауважити, що висновки М. І. Вавилова, побудовані лише на ботанічному матеріалі (ніяких інших джерел з даного питання тоді й не було), цілком підтвердилися результатами останніх археологічних досліджень.

Щодо лінгвістичної картини Американського континенту, то вона досить строката. Та дослідження лінгвістів дають змогу реконструювати деякі мовні процеси цього періоду. Вважається, нібито мови першої хвилі переселенців — макромайя — сформувалися вже на Новому континенті. На користь цієї гіпотези свідчить той факт, що обґрунтовано їх не вдалося пов'язати з жодною мовою Старого Світу. Спроби встановити генетичну спорідненість з алтайськими, фінно-угорськими, сино-тибетськими мовами не можуть вважатися переконливими. Розпад сім'ї макромайя відбувався внаслідок розселення племен аж до території Центральної Америки, що не виключало можливості зворотного руху на північ у зв'язку зі змінами клімату. Тут аборигени зустрілися з новою хвилею переселенців, яка говорила мовами сім'ї макрокечуа. Спочатку вони жили на північ від племен сім'ї макромайя, в основному в степовій зоні Північної Америки. Рухаючись на південь, не змогли утриматися на вузькому Панамському перешийку й змушені були рухатися далі, тримаючись Тихоокеанського узбережжя. Таким чином, вони зайняли зону на захід від Анд аж до Вогненної Землі, витіснивши більш ранніх переселенців. У результаті всіх цих численних переміщень племен до II тисячоліття до нащої ери етнічна й лінгвістична карти Америки набули великої строкатості.

Близько 2300—2000 років до нащої ери в Месоамериці виникають перші постійні селища землеробів — ще невеликі за розміром і з досить тонким культурним шаром. Остаточне формування осілого життя стародавніх землеробів завершується близько 2000 року до нащої ери. Таким чином, початкові спроби вирощувати корисні рослини здійснювалися збирачами ще з кінця VII тисячоліття до нащої ери. Перші експерименти з корисними рослинами вже в IV тисячолітті до нащої ери мали своїм результатом появу основного тріо культурних рослин Нового Світу — маїсу, квасолі й гарбуза, які й досі переважають у наборі продуктів харчування мексиканських селян. Наприкінці III тисячоліття в передових за розвитком районах Месоамерики землеробство починає відігравати вже вирішальну роль у господарстві, випередивши за обсягом своєї продукції частку збирання й полювання. В цей же час чи трохи пізніше вперше з'являється кераміка: у східних районах США (1500 р. до н. є.), в Еквадорі й Панамі (2500—2100 рр. до н. є.) і в Південній Мексиці (2300—1900 рр. до н. є.). Вироби з вищеназваних областей, попри свій примітивізм і недосконалість, зовсім не схожі між собою, що вказує на їхнє незалежне походження.

Слід зауважити, що, на відміну від Старого Світу, рання землеробська культура, як і найстародавніші цивілізації Нового Світу, розвивалися без найважливіших винаходів стародавності. Виплавка металів, свійські тварини, колісний транспорт, гончарський круг, плужне землеробство були тут невідомі. Метали (крім заліза), що з'явилися в Месоамериці вже під час занепаду цивілізацій класичної епохи, використовувалися головним чином для виготовлення прикрас і ритуальних предметів. Фактично не лише ранні землероби, а й найрозвинутіші народи Нового Світу жили в кам'яному віці, оскільки основні засоби праці були кам'яними.

З. Культура доколумбових цивілізацій та їхня своєрідність

Сучасна історична наука поділяє історію доколумбових цивілізацій і держав на Американському континенті на два великі етапи — найстародавніший і стародавній. Це пов'язано як із різним ступенем інтенсивності процесів формування класів і зрілості державних утворень, так і з тим, що між вказаними періодами лежить проміжок (приблизно VIII—XII ст. н. є.), протягом якого відбувається розпад усіх перших державних утворень (найстародавніших); після ж цього періоду-межі почали формуватися (в деяких випадках відроджуватися) держави й цивілізації, які, хоч і були сучасниками європейського Відродження, проте за характером суспільних відносин можуть належати лише до стародавніх.

Основні регіони існування доколумбових цивілізацій — Месо-америка й Центральні Анди. Найдавніші цивілізації Месо-америки: ольмеків, майя, теотіуакан, тольтеків, тотонаків, сапотеків; у Центральних Андах відповідно — чавін, паракас, наска, мочіка й тіауанако.

Стародавні цивілізації як Месоамерики, так і Анд представлені територіально великими державними утвореннями типу імперій, до складу яких входили різні народи: в Месо-америці це держава майя й царство ацтеків; в Андах — імперія інків і царство Чимор.

Культура найстародавніших цивілізацій Центральних Анд

Культура стародавніх цивілізацій Центральних Анд. Тауантисуйу — "імперія інків"

Встановити генезис інкської цивілізації було дуже складно й тому досі його остаточно не з'ясовано. У сучасній історичній науці дедалі більше утверджується думка, буцімто в долині Куско, де формувалася культура інків, протягом попереднього тисячоліття етнічний склад її жителів змінювався кілька разів, адже вона багато разів ставала районом еміграційних і рееміграційних процесів. Якщо виходити з топоніміки району Куско, частина якої, без сумніву, доінкського походження, то тут іще до появи інків жили племена кечуа. Певною мірою культурна спадщина цивілізації Тіауанако відіграла не другорядну роль у становленні інкського суспільства. Не випадково перший інка Манко Капак та його дружина Мама Оклью, за одним із міфів, вирушили на пошуки місця для заснування міста, виконуючи волю якоїсь могутньої людини з Тіауанако. Але є й інші міфи про перших інків, які не збігаються з попереднім. За змістом різні міфи про перших інків дуже відрізняються один від одного, не викликаючи сумніву, що вони зародилися в різних етносів (або в окремих гілках одного етносу) й що це відбувалось у різні часи. Іншими словами, інкська культура й сам інкський етнос, які виникли до XII—XIII століть, — результат вельми складного процесу взаємодії культур різних етносів протягом періоду, який тривав понад тисячоліття.

Цивілізація інків — панперуанська й навіть загальноцен-Щальноандська, і не лише тому, що вона охопила величезну територію Центральних Анд (усі гірські райони Перу, Болівії, Еквадору, а також частково Чилі, Аргентину й Колумбію), а, головним чином, тому, що в міру свого поширення вона органічно вбирала в себе дедалі більшу кількість елементів попередніх цивілізацій і культур, створювала умови для розвитку багатьох із них, сприяючи підвищенню їхньої суспільної значущості.

Слово "інки" має великий діапазон значень. Інками називають давніх перуанців, інки - це й уся сукупність підданих інкської держави. Але під інками в точному тлумаченні цього слова слід розуміти лише столичну аристократію держави — нащадків маленької етнічної групи, що жила в долині Куско на півдні Перу на початку XV століття. Пізніше до категорії так званих "інків за привілеями" ввійшло іноплемінне населення околиць Куско, близьке справжнім інкам за культурою й пов'язане з ними родинними стосунками. Саме слово "інка" колись, мабуть, означало воїн, воєначальник, шляхетний чоловік. Звідси логічний перехід до останнього важливого змісту цього слова "інка" — вождь, цар. Таким чином, якщо "інки" — це назва народу або правлячої соціальної верхівки, то "інка" (в однині) — глава держави інків. "Інка" входить у довгу низку епітетів, із яких складалися імена верховних правителів андської імперії. Офіційна інкська історична традиція налічує 12 Сапа Інків (Єдиний Інка), що правили імперією до вторгнення в країну іспанців.