Розділ VIII. КУЛЬТУРА СЛОВ'ЯН. УКРАЇНА В КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ДОЛЬ СЛОВ'ЯНСТВА

Підсумовуючи все раніше сказане, варто звернути увагу на те, що культура — це спосіб життя, вона сяє всіма своїми барвами зсередини людської особистості, її переконань і світовідчуття. Культура завжди потребувала свого захисту, а не риторичної поінформованості, а надто того, що волею історичних доль змушена була переживати свій спад і відрод-женські тенденції. Збоку ж це виглядає лише об'єктивованою стійкістю етнографічних архетипів — поєднання зовнішньої атрибуції культури (скажімо, український орнамент, мелодійність мови й пісні) з глибинною підсвідомістю пам'яті.

* * *

Учені доходять висновку, що культура слов'ян у X—XI століттях не була єдиною, як не була вона повністю однорідною й у доісторичну епоху. За Л. Нідерле, культура слов'ян поділяється на західну та східну з моменту свого становлення. "Якщо в доісторичну епоху слов'яни перебували, — пише Л. Нідерле, — у своїй колисці між Віслою і Дніпром чи, можливо, між Одером і Дніпром, то вже з давніх часів, на початку епохи бронзи, їхня західна частина на Одері й Віслі мала інші культурні досягнення та імпульси, ніж східна частина — між Карпатами й Дніпром. Вплив культури епохи бронзи, пізніше гальштатської, галльської, з Рейну і Марни, потім германської, з низин Ельби й Балтійського узбережжя, хоч би як мало слов'яни на них реагували, підготували інший ґрунт, ніж був той, який у східній частині слов'ян підготували впливи степових аборигенів, скіфів і сарматів, потім фіннів і, нарешті, всього Сходу та Візантії. Отже, західне слов'янство здавен належало до сфер західноєвропейської культури, в той час як східне — до сфер греко-східної культури"1.

Проблема вивчення культури слов'ян залишається складною й дотепер, оскільки до переосмислення деяких панівних доктрин в оцінці місця культури етнічно багато-

1. Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956. С. 419.

ликого величезного регіону у загальносвітовому історичному процесі додається "багатовекторність" уявлень про витоки археологічних слов'янських (протослов'янських) культур. Високий ступінь вірогідності мають історико-археологічні дослідження, у тому числі українських учених, щодо з'ясування витоків і створення первинних ареалів слов'янських культур. Стосуються ці наукові узагальнення археологічних, лінгвістичних і етнографічних даних (історичних пам'яток) щодо так званого періоду великого переселення народів у середині І тисячоліття. Певною мірою це був вирішальний період для майбутнього державотворення і об'єднання слов'ян у межах південного, західного і східного регіонів. До принципово важливого висновку доходить відомий археолог-історик В. Баран, заперечуючи наявні теорії розселення слов'ян, побудовані на основі літописних суджень. Суть аргументовано викладеної позиції В. Барана полягає в запереченні тверджень про те, нібито слов'яни споконвіку жили в Подунав'ї і були витіснені "волохами" в першій половині І тисячоліття нашої ери. "Нині археологія довела, — стверджується у праці В. Барана, — що велике переселення слов'ян приходило з Північного Прикарпаття на Дунай, а з Верхнього Подністров'я на Волгу, а не навпаки"1.

На основі висловлених міркувань вибудовується логіка генеалогічних зв'язків і диференціації груп слов'янських племен і їхніх археологічних культур. Водночас необхідно зважати й на те, що найновітніші сучасні дослідження й нагромадження значної кількості археологічних пам'яток слов'янської (протослов'янської) культури жодною мірою не виключають важливості пам'яті про походження слов'ян і ранній період їхніх культур, засвідчених у літописних джерелах.

Зрощення археологічних, лінгвістичних, історичних та інших знань, справді, допомагає наблизитися до з'ясування тих питань, які турбують дослідників протягом досить тривалого часу стосовно автохгонності, генези, міграційних наслідків у русі не тільки слов'янських народів. Очевидно, не варто ігнорувати як багатотисячолітні нашарування культури, починаючи ще з доісторичних часів, на терені правітчизни слов'ян, так і нові утворення культур, що мають безпосередній зв'язок з автохтонністю тих чи інших слов'янських регіонів і сформованих на них спільностей. У цьому зв'язку особливо важливими є висновки на ос-1 Баран В. Д Давні слов'яни. Київ, 1998. С. 87.

нові археологічних досліджень у згадуваній праці В. Барана "Давні слов'яни". Ідеться про історичне значення великого переселення народів, що охопило і слов'янський світ, адже "воно започаткувало поділ слов'ян на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів"1. Виходячи з археологічних джерел, стверджується в цьому дослідженні, склавши, представлені Празько-Корчацькою культурою, стали не лише пращурами українського народу, а й основним компонентом пращурів словаків, моравів і чехів та українсько-польського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають свої окремі історичні витоки, що сягають Дзедзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були інтегровані Празько-Корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавінське населення дало сіверян — пращурів лівобережних українців. Та частина антів, яка принесла Пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарської, сербської, хорватської та інших етнічних груп південних слов'ян. Пращурами білорусів і росіян було населення, представлене у V—-VII століттях Колчинською, Тушемплінською та Іменьківською культурами, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Ці висновки знаходять своє підтвердження в культурах VIII—X століть, що відображають суспільний розвиток у Східній Європі напередодні утворення Київської держави.