Від середини 70-х років розпочався поступовий, але неухильний процес переходу Іспанії до демократії. Прихильники колишнього режиму здійснили кілька спроб повернути владу шляхом заколотів (1978,
• 1981). їх підтримувала армія, на рахунку якої за останні 150 років було 30 путчів.
• 15 червня 1977 р. відбулися перші вільні вибори. Перемогу на них здобула виборча коаліція Союз демократичного центру, яка об'єднала противників франкізму і представників центристських сил.
А. Суарес висунув ідею "національного консенсусу", яка дістала широку підтримку загалу. В жовтні 1977 р. відбулося підписання так званого пакту Монкяоа (від назви урядової резиденції). Ним передбачалося здійснення низки політичних та економічних заходів для "транзитного переходу" до демократії (встановлення парламентського контролю над З МІ, реорганізація служб правопорядку, демократизація системи соціального забезпечення й освіти, визначення статусу державних підприємств, податкова реформа тощо). Документ підписали всі представлені в парламенті партії: СДЦ, ІСРП, КПІ, Консервативний народний альянс та ін. Пізніше до пакту приєдналися профспілки, оскільки він передбачав стримування інфляції та ліквідацію безробіття. "Пакт Монклоа" визначив напрями конструктивного співробітництва суспільних сил у сфері практики переходу до демократії. 31 жовтня 1978 р. на засіданні обох палат Генеральних кортесів — Конгресу депутатів і Сенату — був схвалений текст конституції, яка легітимувала парламентську модель правління. На загальнонаціональному референдумі, що відбувся 6 грудня 1978 p., абсолютна більшість іспанців підтримала проект Основного закону, який став становим хребтом нової демократичної іспанської системи. Основний закон виписаний добротно і кваліфіковано, з урахуванням досвіду провідних демократичних країн. В Основному законі визнається свобода підприємництва в рамках ринкового господарства, але водночас наголошується, що "публічні власті гарантують і охороняють її існування відповідно до загальних економічних вимог, включаючи необхідність планування" (ст. 38) — державного регулювання. Пост міністра оборони обійняв стійкий конституціоналіст — генерал-лейтенант Мельядо, який рішуче взявся за проведення військової реформи, оскільки франкістськи налаштована армія чинила опір, саботувала рішення демократичного парламенту. 29 січня 1981 р. уряд А. Суареса пішов у відставку. 23 лютого, коли в Конгресі депутатів відбувався другий тур голосування по кандидатурі прем'єр-міністра від СДЦ Леопольдо Кальво Сотело, до залу засідань увірвалися гвардійці під орудою підполковника А. Техеро Моліна, які, погодивши свої дії з дивізійним генералом X. Мілансомдель Воском, мали намір здійснити державний переворот. Призначення королем цивільного військовим міністром було лише приводом до насильницьких дій заколотників. Король негайно надіслав Мілансудель Воску телекс такого змісту: "Той, хто повстає, готовий спровокувати — і він понесе за це відповідальність — нову громадянську війну... Наказую тобі повернути в казарми всі підрозділи, які ти привів у рух... В ім'я Іспанії, по-перше, і в ім'я корони, по-друге, наказую тобі виконати все, що я тобі сказав". Загальнонаціональна маніфестація на захист демократії, конституції і свободи, в якій взяли участь 1,5 млн. чол., наочно підтвердила прагнення іспанців остаточно покінчити з минулим. До відповідальності було притягнуто 32 військовослужбовці. Ватажки військової змови отримали по ЗО років тюремного ув'язнення. Король і уряд чимало зробили для перебудови армії. Після Мельядо військовими міністрами призначалися лише цивільні особи. Розроблено кодекс прав і обов'язків військовослужбовців. Водночас відбувався процес деполітизації армії. Державна структура, що раніше служила диктаторові і фаланзі, була поставлена на службу народові, а не політичним партіям.
Демонтаж франкізму здійснювався як процес звільнення від нетерпимості, духу громадянської війни через суспільне примирення і дійсний консенсус. Так, державну пенсію почали отримувати всі, хто стояв по різні сторони барикад. Однак франкізм витіснявся повільно Й обережно. Політичне керівництво країни добре розуміло, що спроба одним ударом покінчити зі старим режимом могла завершитися трагічно: генералітет, ніскільки не вагаючись, кинув би армію проти народу. Тому, взявши за правило гнучкість і обережність, воно обрало шлях поступової зміни основоположних законів без їх формального порушення. Такої практики дотримувалися всі іспанські демократичні уряди 80-х років, очолювані А. Суаресом, Л. Кальво Сотело, Ф. Гонсалесом... Зокрема, саме в період урядування соціаліста Ф. Гонсалеса (1982—
1996 pp.) відбувся остаточний перехід від диктатури до демократії, а модернізована Іспанія стала невід'ємною частиною демократичної Європи. Уряд соціалістів запровадив безплатну освіту і медичне обслуговування, відбувалася масштабна приватизація державної власності, надходження від якої за 14 років становили 1,5 трлн песет. Неабияку роль у наповненні державного бюджету відігравав туризм. Так, у 1982 p., коли Іспанію відвідало 42 млн. туристів, прибутки від нього становили 6,4 млрд. дол.
Попри окремі допущені помилки, реформи в Іспанії були добре пророблені, їх реалізація загалом відбувалася спокійно, без глибокого травмування основної частини іспанського суспільства. Країна поступово набула образу сучасної, зайняла гідне місце в європейському та світовому співтоваристві.
Водночас в іспанському керівництві зріло переконання, що тільки інтеграція в західні військові структури і механізми допоможе зжити в генеральському середовищі мікроб путчизму й гарантувати безпеку для Іспанії, що шлях у цивілізовану Європу лежить через НАТО та ЄЕС. Утім, такий підхід аж ніяк не завадив Іспанії проводити самостійну зовнішню політику на міжнародній арені і, зрештою, цілком себе виправдав. У травні 1982 р. Іспанія увійшла в НАТО, що стало для неї лікбезом у галузі демократії й сучасного військового будівництва для іспанського генералітету. Але тоді це викликало бурхливі протести частини електорату. По Іспанії прокотились багатотисячні антинатовські мітинги, у перших рядах яких був і соціаліст Хав'єр Солана — майбутній Генеральний секретар НАТО. Запевнивши іспанців, що Іспанія не братиме участь у військових структурах НАТО, Гонсалесу вдалося заручитися їхньою підтримкою щодо входження країни в НАТО. Ставлення іспанців до альянсу поступово змінювалося, і в 1998 р. здійснився остаточний вступ до цієї організації. А в 1986 р. Іспанія стала членом-учасником Європейського економічного співтовариства й, урешті-решт, перетворилась на органічну частину Західної Європи. Цей процес не був одностороннім. За останні 25 років країни Заходу вклали в Іспанію у вигляді прямої допомоги та інвестицій сотні мільярдів доларів.
Король Хуан Карл ос — особа надзвичайно популярна. Іспанці переконані, що корона, як символ єдності і життєстійкості країни, не допустить ніяких акцій з боку сил. які хотіли б зупинити демократичний процес. Король не має монополії на владу. Без підпису голови Конгресу депутатів або прем'єр-міністра його декрети та укази не можуть набути чинності. Державна скарбниця досить ощадливо субсидує королівський двір. Хуан Карлос — непересічна особистість: яхтсмен, вправний вершник, займається тенісом, дзюдо, карате, пілотує суперсучасні винищувачі.
Іспанія у 80-ті роки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Новітня історія країн Європи та Америки» автора Газін В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Іспанія у перші роки після Франко. Специфіка переходу до демократії“ на сторінці 1. Приємного читання.
