Грамоти остатнїх галицько-волинських князїв пишуть ся по латини, і що важнїйше — мають латинські княжі печатки, мабуть не були зроблені ad hoc: вони могли уживати ся взагалї в державних потребах. Але заразом, в титулї сих князїв маркуєть ся їх національна сьвідомість — репрезентація руського імени: вони князї «всеї Малої Руси». Прославлений Візантийцями союзник Царгорода Роман не відмовляє своєї помочи західнїм, латинським монастирям, як сьвідчать записки ерфуртського монастиря сьв. Петра[1354], але по нїм зістаєть ся память (в звістній лєґендї) як про противника яких небудь уступок Риму і папству[1355]. Одна з руських княжен — Сьвятослава, правдоподібно — донька або сестра Льва, вступає до латинського кляштора клярисок в Новім Сончі, заснованого її своячкою, угорською королївною Кінґою[1356], але сам Лев заходить ся коло орґанїзації осібної галицько-волинської митрополїї; одно поколїннє пізнїйше претендент на галицько-волинський стіл Болеслав Тройденович для реалїзації своїх претензій переходить на православну віру, а його противники аґітують против нього в Галичинї, викликаючи незадоволеннє православних на ширеннє латинства, і приводять на сїм ґрунтї до повстання і навіть убийства… Як бачимо, зближеннє з заходом не було індеферентизмом або виреченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала.
Західні впливи і свійська основа
Угорська Русь
Про Угорську Русь, як я вже сказав, наші руські джерела не кажуть зовсїм нїчого, мусимо звертати ся до угорських. Але в угорській хроноґрафії не знайдемо про неї теж нїчого або майже нїчого — окрім деяких дрібних згадок і натяків, що зрештою не йдуть назад по за XIII в., так що властиво одиноким джерелом зістають ся угорські дипльоматарії. Одначе й запас документального матеріалу для XI і XII в. досить бідний, і стає богатшим лише з XIII в., особливо від середини його: в сїм часї дає він дїйсно деякі, хоч все не богаті й одностороннї відомости про руські землї Угорської корони. На жаль, сей документальний матеріал для історії Угорської Руси не був досї анї відповідно оброблений, анї навіть використаний[1357]. Те що я даю низше, має на метї подати бодай найзагальнїйший погляд на обставини, в котрих жила в тім часї Закарпатська Русь, і то властиво можемо говорити більше про територію, як про її українську кольонїзацію.
Угорські документи з XIII в., котрими приходить ся оперувати, дають дуже важні звістки для історії кольонїзації, суспільно-полїтичного устрою, суспільних і по части — економічних відносин, але дотикають переважно ріжних привілєґованих елєментів, що як раз тодї сильнїйше почали осїдати ся на руськім підгірю: переважно се королївські надання на землї угорським панам, латинським монастирям, нїмецьким кольонистам. Частїйше, в іменах осіб, в місцевих назвах можемо поруч мадярського констатувати елємент словянський, але чи маємо до дїла з іменем руським чи словацьким, чи (як мова іде про назви хороґрафічні) не заховало ся тут слїдів від ще старшої якоїсь (нпр. панонської або болгарської) кольонїзації, се не легко рішити в кождім данім випадку, тим більше, що імена маємо в транскріпції мадярській або латинській, часто досить сильно покручені, а діалєктольоґія XII–XIII в. тих племен, про які тут можна думати, не представляєть ся і тепер особливо ясно[1358]. Але істнованнє руської кольонїзації тут не підлягає сумнїву, а з тим і такі надання для чужих осадників малюють нам ті обставини, в котрих жила руська людність, мають отже для нас інтерес, і за браком иньшого матеріалу помітувати ними нїяк не можна.
Як я вже казав на своїм місцї[1359], початки руської кольонїзації за Карпатами ми мусимо класти на часи загального розвою руської кольонїзації на захід і полудень, в VII–VIII в., як ми приймаємо; тільки ся первісна кольонїзація, як взагалї на періферії, а до того ще відтята Карпатським хребтом від кольонїзаційних огнищ, мусїла бути досить рідка, і тим поясняєть ся скоре і глубоке винародовленнє руських осад на підкарпатській рівнинї; тільки на самім підгірю і в горах, меньше привабних для нових приходнїв, руська людність, з початку, певно, дуже рідка й слабо осїла, мала час розмножити ся й закорінити ся та завдяки тому задержала свою етноґрафічну перевагу до наших часів; на се підгірє, між порічєм Тиси більш меньш і хребтом, де можемо з усякою правдоподібністю припускати перевагу руської людности над всякою иньшою в XI–XIII в., мусимо ми й дати тут головно позір.
Полїтичні обставини житя сього глухого й слабо ще залюдненого краю не лишили по собі звісток в наших джерелах. З значною правдоподібністю можна припускати, що в IX в. сї краї стояли в певній залежности від Велико-моравської держави; в Х в. вони правдоподібно, разом з північним згірєм Карпатів, стояли в залежности від Руської держави, й тут, за Карпатами, при кінцї Х і на початку XI в. держава Володимира стикала ся з землями «Стефана угорьского и Андриха чешьского»[1360]. Пізнїйше сї закарпатські землї війшли в фактичну залежність від угорських королїв; в серединї XI в. се мусїло бути вже фактом довершеним, судячи з того що угорські королї з кінцем XI в. починають виступати з плянами на руські землї на північ від Карпатів (Галичину). Похід угорського короля Володислава Сьв. (коли приймати звістку про нього) і вже зовсїм певну участь його наступника Кольомана в війнї Сьвятополка з Ростиславичами мусимо уважати за першу прояву сих плянів на руські землї на північ від Карпатів — плянів, що по гіркій неудачі 1099 р. виступають ще виразнїйше столїтє пізнїйше[1361]. З руського боку ми не бачимо таких виразних змагань здобути собі закарпатську Русь: тільки з кінця XIII в., за Льва Даниловича маємо слїди якихось оружних заходів в сїм напрямі, а можливо — і певних здобутків[1362].
Першу авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими землями маємо з 1031 р.: говорячи про смерть сина короля Стефана, Генриха, нїмецький лїтописець називає його «князем руським»[1363]; значіннє сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в нїмецькім джерелї, подібну звістку про «руську марку» Угорщини, де перебував тодї угорський король[1364]. З сею руською маркою XII в. пробувано звязати т. зв. «Краіну», як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Землинській, Ужській і Бережській[1365]; зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї роздїлені віками звістки.
Орґанїзація в XII–XIII в., комітати
В кождім разї в тім же XII в. уже обняла се північно-східнє підгірє комітатська орґанїзація — подїл на комітати (або столицї) й їх устрій, вироблений в XI–XII в. Порічє Попрада й Гернада творить Спішський комітат, порічє верхньої Торицї й Топлї — Шаришський, середньої Топлї, Ондави й Лабірця — Землинський, Уга — Ужський, Латорицї й Боршови — Бережський. Всї сї комітати виступають уже в документах початків XIII в.[1366], хоч границї їх не уставили ся ще вповнї: полуднева частина Землинського комітата в XIII в. і першій четвертинї XIV в. належала до осібного наджупана в Потоку[1367]; порічє Боршови довго належало цїле до Бережської столицї, ще в XIV в.[1368], а не до Мармароша, як пізнїйше, а сусїдня з Угочським комітатом мармароська територія належала до Угочі (особливо Вишк)[1369]. Взагалї Мармарошський комітат, що займає північно-східнїй кут, порічє верхньої Тиси, з'орґанїзовано значно пізнїйше. Як територіальна назва, Мармарош виступає в актах уже на границї XII і XIII в.[1370], але ще на початку XIV в. він дочисляв ся до Угочі і тільки в другій десь чверти сього столїтя сформував ся остаточно в самостійний комітат[1371]. Взагалї сей східнїй кут найпізнїйше стає тереном тієї суспільної еволюції, що майже столїтє скорше переходить в західнїх руських комітатах.
Комітатська орґанїзація мала важне значіннє в житю руських земель Угорської корони за перших столїть. Голова комітата — «наджупан»[1372], був безпосереднїм начальником всїх місцевих свобідних, а непривілєґіованих верств, до котрих тодї тутешня людність належала. З початку воєнні і фіскальні аґенти короля, наджупани вже в XI в. мають також широку адмінїстраційну власть та судову компетенцію в границях свого комітата. Вони скликали під час війни всїх обовязаних до військової служби і вели їх у похід під корогвою свого комітата. Вони збирали данини з людности комітата, задержуючи собі за службу третину їх, а решту передаючи до королївського скарбу. Під їх безпосередною властию стояли замкові слуги, servientes castri, орґанїзовані в сотнї[1373], з сотниками на часї, й обовязані ріжними повинностями до замку (*vár, város), чи то головного, де резидував сам наджупан, чи меньших королївських замків комітату. Вони ж правили суд і пильнували порядку. Ся сильна, сконцентрована комітатська орґанїзація ослаблюєть ся тільки з розвоєм привілєґіованої земельної власности, що ширить ся на руськім підгірю головно від XIII в. і тодї-ж здобуває свої головні імунїтети: Золота буля кор. Андрія (1222) увільняє маєтности панів (nobiles) від державних повинностей; потім (1267) се увільненнє розтягаєть ся і на панських підданих, що також виймають ся з присуду наджупана, окрім деяких спеціальних справ, і піддають ся під домінїяльну юрисдикцію своїх панів[1374]. Такеж привілєґіоване становище дістають землї духовні й нїмецькі громади[1375]. З другого боку ослаблюєть ся комітатова орґанїзація через ослабленє державного характера наджупанського уряда: сї уряди дають ся в дїдичне володїннє, не вважаючи на заборону Золотої булї, уважають ся за сінекури, лучать ся по кілька в одних руках[1376]; все се значно ослаблює значіннє комітатської орґанїзації і виводить на верх нові уряди — заступників наджупанів[1377], шляхетських судиїв[1378], що переймають ріжні функції наджупана[1379].
Суспільна еволюція XI–XIII в., ґеоґрафічні ріжницї в ній
Між двома краями суспільної єрархії — приватними невільниками на однім кінцю й панами[1380] — угорське право знало такі переходові верстви: замкових слуг[1381], свобідних господарів[1382], воєннослужебних чи бояр, йобадьонів по мадярськи[1383]. Одначе суспільна еволюція, котру переходили й иньші европейські суспільности, з часом знївелювала в переважній масї сї переходові верстви в одній клясї «підданих»[1384], — де вони стрінули ся з невільниками, що підняли ся наслїдком полїпшення свого стану, як ті знизили ся наслїдком постїйного обмеження своїх прав. Протягом XIII і XIV в. процес сей став ся довершеним фактом, й останки йобадьонів, а потім і удворників, що спасли ся від загального потоплення в підданській верстві, дістали шляхетські права при кінцї XIV і на початку XV в.[1385]. І над знївельованою підданською верствою сформувала ся друга — також зложена з ріжних елєментів і вкінцї також зведена до одного комплєкса прав — привілєґіована шляхетська верства (в сформованню її прав і привілєґій рішучим моментом була вже згадана Золота буля 1222 р.).
В сих загальних рамах мусїла меньше-більше переходити еволюція суспільних відносин руських земель Угорської корони; тільки в міру того як певні околицї були положені глубше в горах на північ і дальше на схід, сей суспільний процес тим пізнїйше опановував їх.
Впадає в око, що столичні замки комітатів, резіденції наджупанів, центри правительственного житя й заразом — економічного й фіскального використування країв, в сих руських підгірських комітатах переважно лежать в полудневих околицях, на підгірю — Боршова, Унґвар, Землин, по части і Шариш. Очевидно — підгірські рівнини звернули на себе далеко скорше увагу правительства, нїж чисто гірські околицї, ще глухі й малоприступні, з своєю ще рідкою людністю, з перевагою ловецтва й особливо скотарства над рільництвом, тим часом як на Потисю було розвинено не тільки рільництво, але й більш делїкатні культури — як плеканнє винограду на ширшу міру. Через теж саме й привілєґіована власність далеко скорше мусїла розвинути ся на підгірю, нїж в самих горах: монастирі, катедри, приватні особи завчасу почали тут випрошувати від королїв та иньшими способами здобувати собі маєтности. Так уже на початку XIII в. засновує еп. Бенедикт на своїх маєтностях над Тисою й Бодрогом монастир в Лелесї (премонстрантський); в Серенчу (також Землинського комітату) маємо монастир бенедиктинів; катедрі еґерській (ерлавській) належить село під Землином, нїби то надане йому ще за часів св. Стефана на верхнїй Тисї, в полудневім Марамороші осїдають хрестоносні рицарі нїмецькі і т. и.[1386].
Натомість далї на північ і схід, в гори, і рука правительства й руки угорського привілєґіованого панства, сьвітського й духовного, входили лише поволї. Процес освоєння гірських околиць, очевидно, припадає, на XIII в. головно, з виїмком східнього кута, освоєного ще пізнїйше.
Королївські замки
Головнїйшим способом для такого освоєння угорське правительство уважало власне будову державних замків. В одній грамотї з початку XIII в. (1209) кор. Андрій каже про замок Уйвар (Новий город), що його збудовано на ново на спеціальний наказ його попередників «в незалюднених горах, аби тим вигіднїйше й безпечнїйше люде могли переходити через ті незалюднені місця та аби лекше сходили ся люде туди й засновували села під горами»[1387]. Подібне читаємо столїттє пізнїйше про східнї околицї: відбираючи з приватного володїння замок Visk (рус. Вишково над Тисою, в теп. полудневім Марамароші), король мотивує се тим, що той замок «тепер нам і державі нашій дуже потрібний з огляду на потреби людей і кольонїстів, зібраних в Мармароші»[1388].
Такий королївський замок ставав резіденцією королївських урядників, помічників наджупана, що мали близший нагляд над місцевою людністю і могли лекше потягати її до ріжних повинностей. Під охороною його лекше й безпечнїйше могли осїдати протеґовані правительством привілейовані осадники — чи то угорські пани й духовні, чи то Нїмцї кольонїсти, чи то ріжні воєнно-служебні з катеґорії йобадьонів і удворників[1389]. Свобідні, неосаджені землї уважали ся землями замковими, королївськими; такими-ж ставали землї йобадьонів і удворників, що вмирали не лишаючи синів, або землї забрані за провину й непослух. Всї вони ставали предметом королївських роздавань, головно новим осадникам-чужинцям, що таким чином все в більшім числї втискали ся між тубильну людність. В більших же наданнях королї роздавали не тільки землї порожні або залюднені півсвобідною людністю (servientes castri), але і разом з удворниками та йобадьонами що на них сидїли; так нпр. бачимо йобадьонів між людьми монастирів і панів, хоч документи й не кажуть, чи то були йобадьони набуті разом з маєтностями, чи такі що добровільно їм піддали ся[1390]. Численнїйші маємо факти скуплї земель від йобадьонів, що змушені бідністю, а може й пресією можного пана, продавали за королївським дозволом панам свої ґрунти. Всїми сими способами ширила ся привілєґіована земельна власність, витискаючи та пролєтаризуючи місцеву людність і зводячи її до становища панських підданих.
На території, котрою займаємо ся, можемо в XIII в. на підставі документів вказати такі замки: Уйвар на Торицї, Шариш і Шоувар на Топлї, Шатор, Землин і Поток (теп. Шарош-поток) над Бодрогом, Уж-город (Ungvár) над Угом, Мункач (або Мукач) над Латорицею, Боршова над Боршовою, Вишк над Тисою; Густ над Тисою пізнїйші письменники кладуть ще на XI в., але в документах я не стрів про нього звістки перед XIV в.[1391].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII. Галичина і Угорська Русь“ на сторінці 12. Приємного читання.
TextBook