Розділ «VII. Галичина і Угорська Русь»

Наша лїтопись не дає близших вказівок, де саме стояв давній Галич. Бачимо з неї тільки, що він стояв на правім боцї Днїстра, більш меньше насупроти урочища Угольники. Знаємо, що княжий двір стояв на горі, очевидно — в самім «городї»-замку, так що з «переходу» — коритара на поверсї, що лучив його з церквою Спаса, видко було зі сходів місто, а мабуть і дорогу на Большів. Далї знаємо, що в тім же городї-замку стояла церква Богородицї, масивної будови, так що Угри, обложені в Галичу в 1221 р., зробили були на нїй фортифікації і відти били ся — стріляли й метали каміннє. Окрім того в місті або в його околицї згадуєть ся монастир св. Івана. З воріт знаємо на імя тільки «Нїмецькі ворота», зрештою нїяких близших подробиць не маємо. Судячи по тому, що в частих війнах про Галич не стрічаємо ся з завзятими облогами, він не був наручним для сильної і усьпішної оборони. Правдоподібно — задля своєї великости, як і Київ. Звичайно він або піддаєть ся по короткій стрілянинї, або як добре його обсаджено, а вороже військо не велике — воно й не пробує його брати.

Коли попробуємо сї скупі лїтописні відомости доповнити археольоґічними вказівками, стрічаємо ся з иньшою трудностию: останки старого житя, фундаменти монументальних будинків, фортифікації займають цїлу просторонь між Днїстром і Лімницею, аж до сїл Крилоса і Пітрича, яких 4 кільометри по лїнїї Днїстра і яких 5–6 на полудень від нього (властиво — полудневий захід, по лїнїї Лукви і Лімницї). Супроти сього між дослїдниками старого Галича вийшов горячий спір, не покінчений і доси, про те, де саме був город, і тим часом як одні думають, що він стояв більше меньше де й нинїшнїй — в розї Лукви і Днїстра, иньші його місцем уважають праве побереже Лімницї, а третї переносять його на Крилос[1316].

Головна трудність лежить в тім, що не можна знайти слїдів укріплень і взагалї яких небудь слїдів давнього города-замку. Городище зацїлїло над Днїстром, низше Галича, коло c. Пітрича, друге — в Крилосї над правим берегом Лукви, але тут галицький замок XII–XIII в. стояти не міг — сьому зовсїм противлять ся ті лїтописні вказівки, які я навів вище. Тутешнї замки служили тодї хиба фортифікаціями міста, боронячи його від полудня. Особливо інтересне городище Крилоса, дуже добре положене на високім розї (60 метрів над рівенем річки) між Луквою і її притоком (Мозолїв) і добре заховане: ріг наоколо обведений валом, від полудневого заходу відтятий високим потрійним валом, а ще й саме городище передїлене подвійним валом на властивий замок, «город днешній», уживши давнього терміну, і переднїй. Властивий «город» Галича мусїв правдоподібно лежати над Днїстром, більш меньш на лїнїї між устєм Лімницї і теперішнїм Галичом, де в двох місцях надднїстрянські горби підіймають ся більш меньш до висоти криловського городища: се теперішня замкова гора і побереже Лімницї. Богацтво слїдів ріжних будинків на побережі Лімницї в першій лїнїї підсувало-б гадку, що тут і стояв старий Галич, коли-ж бо знову трудність: нема слїдів городища, а зникнути воно тут серед нив, ледви аби могло. Меньше трудности припускати, що старий галицький замок стояв на місцї теперішнього (побудованого в останнє в XVII в.), на відтятім ровом високім розї, 3–4 морґів поверхнї, та що коли Галич став розвивати ся на велике місто, воно розпросторило ся між Луквою і Лімницею; зрештою се питаннє зістаєть ся ще отвореним, і всякі катеґоричні вислови були б передчасними. Але нїчого не можливого нема і в тім, що Галич з своїми передмістями (розложеними, певно, не збитою масою) займав, з певними перервами, цїлий той простір від Лімницї до Крилоса і теперішнього Галича.

З його церков тільки одна зацїлїла хоч трошки більше — се теперішнїй костел св. Станїслава, над Лімницею, недалеко устя її в Днїстер. Дослїди показали, що стїни її заховали ся досить добре, тільки верхи їх, склепіннє й баня пропали, їх заступила в XVII в. нова покривля, звичайного костельного (т. зв. ґотицького) типу, що зовсїм змінила початковий вигляд церкви. Заховала ся традиція, що се була церква св. Пантелеймона. Вона збудована з доброго тесаного каміня, в звичайнім плянї трох-абсидної церкви, середнього розміру[1317]; ориґінальна і дуже цїкава прикмета її — два порталї: головний (західнїй) і бічний (полудневий), різблені з каменя. Ся церква служить одинокою памяткою галицького архітектурного типу. Окрім сеї церкви на Побережу Лімницї, в гору рікою, віднайдено ще фундаменти двох церков, того ж трох-абсидного типу і більше-менше тої ж самої великости, але тільки фундаменти. З них близша до церкви св. Панталеймона ще в XVII в. звала ся церквою Спаса; про другу такої виразної традиції не заховало ся[1318].

В теперішнїм Галичу, під замковою горою, стоїть трохабсидна церква Рождества, вибудована теж з каміня, але не з тесаного, як иньші галицькі церкви, а з досить лихого мергля. Заховала ся вона теж без верху, заступленого деревляним і зовсїм недавнїм, глубоко замулена осадами, і з рештою нїчим не замітна. Декотрі в нїй хочуть добачати стару катедру Галича — Богородицї, але се тільки здогад, нї на чім не опертий, бо катедра правдоподібно стояла на замку, а ся церква й за мала, й за слаба на те.

Своїм пляном до неї близько підходить церква Богородицї на замку в Крилосї, теж трохабсидна, але ще більше змодифікована; на жаль, вона близше не дослїджена, але, як кажуть на основі побіжного оглядання фундаментів, відбудована мабуть на давнїх фундаментах уже з мішаного матеріалу. Коло церкви, від заходу, відкрито фундаменти веж. Окрім сеї церкви, крилоське городище окружене урочищами, що своїми іменами вказують на колишнї церкви: Іванівське, Воскресенське, Юрївське, Данилівське, Ілїйщина і т. и. На ур. Воскресенськім знайшли ся фундаменти, в цїлости ще не дослїджені; на Ілїйщинї фундаменти невеликої церкви, трохабсидної (але бічні абсиди тільки внутрішнї, в контурах церкви не зазначені), поздовжної форми[1319]. По традиції се має бути монастирська церква св. Ілїї; руїни її розібрано, як кажуть, вже на початку сього столїтя для будови митрополичої палати. На ур. Іванівськім кладуть монастир св. Івана, згаданий в лїтописи.

На правім березї Лукви, на згірю надлімницької височини, знаходять ся також численні слїди колишнїх монументальних будинків. На ґрунтах c. Підгородя, що лежить під Крилосом, над Луквою, знайшла ся підлога виложена з поливяних цеголок, які звичайно уживалися до декоровання церков в давнїй Руси, останки камяного різбленого порталю і т. и.; земля має слїди великого огня. Сїльська традиція зве се церквою Благовіщення. На ґрунтах с. Залукви знайшли ся фундаменти будови, котру місцева традиція зве костелом св. Анни, а котра своєю будовою скорше-б вказувала на стару церкву (олтарна частина її, закрита дорогою, не відкопана). На ур. Карповий гай знайшли ся фундаменти, правдоподібно — вежі, ориґінальної форми: заокругленої від сходу, многокутної від иньших боків.

Нарештї коло церкви в селї Викторові, над Луквою, на полудень від Крилоса, поруч урн і відщепків кременя знаходять ся характерні цеголки — з церковної підлоги.

При сих руїнах і по за ними знаходили ся ріжні иньші останки старого житя — поливяні цеголки, енколпіони, трохи срібла (нашийник, ковтки); як на таке славне місто богатших находок одначе дуже мало. Найбільш інтересні й тут, як у Звенигородї, оловяні печатки (булї); відомо минї їх три, і всї три з грецькими написами; дві мають імя галицького епископа Козьми 2-ої половини XII в. Коσμας τής Гαλίτζης як він зветь ся на них), третя безіменна, має образок св. Теодосия; всї три з другого боку мають образки Богородицї, може як патронки галицької катедри. З них дві знайшли ся на Крилосї (одна з іменем Косьми, друга анонїмна), третя — в фундаментах св. Спаса.

Згаданий Козьма виступає в лїтописи під 1165 р. Він перший звістний нам галицький епископ, а міг навіть бути таки й першим епископом, або одним з перших (в пізнїйших катальоґах перед Козьмою ще уміщений еп. Алексїй). Катедра не могла бути заснована скорше нїж Галич став столицею цїлої Галичини, а галицький князь став у добрі відносини з київським, бо київський митрополит, що засновував нові катедри, стояв завсїди під сильним впливом свого князя; се все не могло скорше наступити аж по смерти Ізяслава Мстиславича, за Ярослава Осмомисла. Цїкаво-б було знати, від коли має своє теперішнє імя галицький Крилос, що мусїв дістати се імя, очевидно, як резиденція епископа; догадують ся, що се стало ся за Ягайла, коли він віддав на новозасновану латинську катедру одну з галицьких церков. Припускають, що то була руська катедра, і що галицький православний епископ, коли відібрано її, перенїс свою катедру на Крилос. Але се тільки здогад, і нїчого неможливого нема в тім, що Крилос був епископським городом від початку.

В околицї Галича занотуємо ще монастир в Синевідську, згаданий 1240 р. Він лежав на найблизшій дорозї з Галича до Угорщини, що йшла по-над Стриєм. Друга дорога ішла на Василїв через теперішню Буковину; тут згадують ся прохід «Борсуків дїл», може на верхнїм Черемошу (де бачимо тепер «Руський дїл», а по другім боцї проходу — Боршу), і «баня Родна», очевидно — теперішнїй прохід Родна, з долини верхньої Бистрицї в долину Самоша[1320]. Памяткою від того Синевідського монастиря, можливо, зістала ся вирубана в каменї печерка в теп. Синовідську. Подібні ковані в каменї печери, також з традицією про монастир, бачимо в сусїдстві Синевідська, в Розгірчу, над Стриєм, трохи низше. Вище Стриєм маємо подібні печери в Уричу, де вони входять в склад цїлого скального города чи замочка, з домурованими до скал мурами й слїдами деревляних конструкцій; правдоподібно, він фіґурує в звістках XIV в. під назвою Вруч (Wrucz) або Тустань, але збудований давнїйше. Подібний характер має також скальний замок над р. Сукелею, коло Бубнища, але ми не знаємо його старого імени[1321].

Пізнїйша столиця Покутя Коломия тільки побіжно згадуєть ся в Галицькій лїтописи. Вона фіґурує тут як місце вивозу солї і се значіннє задержала потім для України протягом цїлого ряду столїть, аж до XIX в. Доходи з сольного мита («Коломийская соль») уже в XIII в. робили її одною з визначних держав.

Згаданий вище Василїв на Днїстрі має традицію про велике місто, з 70 церквами, але о скільки стара і автентична ся традиція, трудно сказати[1322]; урочище Монастир коло старого городища в кождім разї має певне значіннє. Пізнїйше місто се не грає нїякої ролї. Бакота, низше на Днїстрі, що в XIV в. висуваєть ся як оден з центрів Поділя, уже в XIII в. була визначним центром. Її уважають тепер столицею Понизя; коли й не можна сього сказати вповнї катеґорично, то все таки видно, що вона була одним з визначних центрів його[1323]. Тутешнїй монастир св. Михайла, вирубаний в вапнякових скалах стрімкої гори над Днїстром, що підіймаєть ся над Бакотою, звістний з XIV в., певно істнував уже в часах Галицько-волинської держави. Покинений наслїдком того, що гора, урвавши ся, понесла в долину частину монастиря і знищила приступ до нього, він був відкопаний лише недавно; стара напись на одній зі скал називає його фундатором якогось ігумена Григорія, близше незвістного; заховали ся значні останки фресків на камянних стїнах печер[1324].

Наймолодша з галицьких столиць — Львів згадуєть ся вперше в 1250-х рр.: лїтописець, описуючи страшну пожежу Холма, каже, що луну було видко зі Львова. Після того він згадуєть ся іще тільки два рази в лїтописи, без всяких близших пояснень[1325]. Правдоподібно, Данило збудував тут город, назвавши його Львовом на честь свого сина Льва, з нагоди його — не уродин, бо тодї Данило ще не розпоряджав Галичиною, але може постригів, що могли відбути ся в 30-х рр. XIII в. Положений в близькім сусїдстві Звенигорода, він скоро переймає його значіннє, як важний оборонний і торговельний пункт на великім шляху на захід. Його оборонне значіннє видко з того, що коли Бурундай сказав знищити фортифікації головнїйших твердинь Галицько-волинської держави (1259), «розметано» тодї й львівський замок. Судячи по вище згаданому оповіданню лїтописи, як у Львові бачили луну холмського огня, очевидно, що сей Данилів Львів стояв на одній з північних гір, що тут виступають цїлим рядом над побужською низиною, «полями белзькими», як зве їх лїтопись. Але на котрій горі стояв саме Львів, сього не можна на певно сказати; одна з них — на схід від Високого замку, звала ся в XVI в. «Львиною горою», і се давало повід до здогадів, що тут стояв руський Львів XIII в., але се не більше як здогад. На горі Високого замку знайшли ся слїди і дуже старого житя (з неолїтичних часів — знарядя з каменя, з рога, оброблені кли і т. и.[1326], і з руських часів (енколпіони), так що ся гора безперечно входила в круг львівських осад XIII–XIV вв. З другого боку дуже численні руські церкви, що істнують досї або істнували давнїйше на теп. Жовківськім, на західнїм краю гір, вказують, що тут розвивало ся міське житє давнїйше. Слїдів будовель з староруських часів у Львові досї не викрито певних нїяких, а й взагалї слїди староруського житя й культури, які зібрані до тепер — дуже бідні. Се треба пояснити досить коротким часом, який дїлить початок якогось важнїйшого значіння Львова від часів його винародовлення, а також і тим, що пізнїйше інтензивне житє знищило тут останки з руських часів[1327].

Внутрішнї відносини

Тепер піднесу де що характеристичнїйше з внутрішнього житя Галичини — те, що не має входити в дальший загальний огляд.

В суспільнім укладї Галичини найбільш характеристичне явище — се незвичайний, де инде на Українї нечуваний розвій боярської сили і впливів. Він витиснув своє пятно на полїтичних відносинах землї: його наслїдки виявили ся тут в підряднім становищі громади супроти боярства, а часами полїтичні змагання боярства паралїжували княжу власть до повної безрадности. Мусїв він не меньше витиснути своє пятно й на економічних відносинах, тільки сї останнї нам майже зовсїм не звістні[1328].

І в сїй і в тій сфері ся незвичайна сила боярства була, судячи по всьому, явищем розмірно новим. Громада в Галичинї зовсїм не визначала ся спеціальною апатією для полїтичних справ. Правда, наші звістки для XI–XII в. дуже біднї, але відносини галицької людности до Володимирка показують недвозначно, що вона інтересувала ся полїтичними справами і брала ся до них. Володимирко, що опанував цїлу Галичину на початку 40-х рр. XII в., очевидно, був неприємним для землї, що волїла лїнїю Ростислава Володаревича. Так, як ми бачили вже, громада м. Галича, скориставши з відїзду Володимирка закликала до себе 1145 р. князя Івана Ростиславича і з незвичайним напруженнєм і пожертвованнєм боронила свого вибранця. Звенигородцїв теж, видко, тягнуло до нього, і коли його союзник Всеволод Ольгович приступив під Звенигород 1146 р., вони «створиша вЂче, хотяче се передати»; тільки стероризовані Володимирковим воєводою почали вони «бити без лести». Понизє переходить до Івана під час його походу 1159 р.: «смерди скачуть через заборола» до нього, хоч в містї сидить Володимиркова залога. Нарештї симпатії до Ростиславової лїнїї запечатав заклик, висланий до Ростислава Івановича 1189 р., аби прибув до них княжити, і те повстаннє яке счинило ся в Галичи, коли принесли його раненого: «Галичани же возмятоша ся, хотяче изяти его у Угоръ и прияти собЂ на княжениє»[1329].

Очевидно, і многоглаголивий Володимирко і його славний син, не вважаючи на свої державні здібности, не тїшили ся популярністю в землї. Супроти сього вони, натурально здогадувати ся, мусїли змагати з одного боку до того, аби здусити полїтичну дїяльність землї — такі нелюдські репресії Володимирка в Галичу по повстанню 1145 р., коли він «многы люди (отже людей з громади, не бояр) исЂче, а иныя показни казнью злою». З другого боку — мусїли вони скріпляти свою підпору, боярство, що й без того, як побачимо низше, мало тут дуже вигідні обставини для свого розвою. В обох напрямах князї мабуть мали певний усьпіх, судячи з пізнїйшого; громаду придушено, боярство змогло ся незвичайно і стало входити в конкуренцію з княжою властю. Відчуженнєм від громади треба пояснити повну безрадність князїв Володимирської династиї в тих моментах, коли боярство виступало против них: вони не бачили тодї иньшого виходу як або капітулювати перед боярством з повним власним пониженнєм, як Ярослав, або тїкати з своєї землї та шукати підпори у чужих держав, як його сини Олег та Володимир.

Супроти сього ми можемо здогадувати ся про істнованнє в Галичинї в другій половинї XII в. такого антаґонїзму — з одного боку князь і боярство, з другого громада. Конфлїкти боярства з князями другої половини XII в. не змінили відносин їх до громади: анї князь, анї боярство не зблизили ся до громади. Про се можемо судити з безрадности тих князїв і з повної непопулярности боярства, яку помічаємо виразно в XIII в.