Розділ «VII. Галичина і Угорська Русь»

Вище, обговорюючи границї Волини[1268], визначили ми заразом, до можности, східню й північну границю Галичини. Перед прилученнєм до Галичини волостей Червенської (Белзько-Холмської) і Дорогичинської ся границя йшла більш меньш вододїлом Днїстра і Припети, потім, переходячи в басейн Буга, відтинала на користь Галичини його верхівя і йшла до Сяну в напрямі означених більше меньше белзьким Потеличом і галицьким Любачовим, так що пограничними ріками можна-б уважати Рату (від Волини, себто Червенської землї) і Любачівку (від Галичини). По прилученню Белзької, Холмскої й Дорогичинської волости до Галичини територія її виступила далеко на північ на Побужу, маючи східньою границею здебільшого Буг (але переходячи на його правий бік на полудню, в Бужській волости, а на півночи, за Бугом займаючи береги Мельника, Дорогичина й Більська). На півночи се галицьке Побуже сягало Нура і Нарови, поки не перейшла за Наров, а західня границя його ішла майже просто на полудень від устя Нура на вододїл Лади і Вепра[1269].

На Посяню крайнє руське місто згадане в сучасних джерелах — се Перевореськ[1270]; але з пізнїйших вказівок видко, що границя тут сягала значно дальше за се місто. Так волости Крешівська (Krzeszоw) і Замхівська (Zamech), що займали майже цїле порічє Танви, зачисляли ся до Перемишльської землї, і соймова конституція 1588 р., що надавала Замойскому староства Крешівське і Замхівське, виразно зачисляє їх до «руських земель»[1271]. Взагалї границї земель і воєводств консервували ся в старій Польщі досить добре, й ми з значною певностию можемо виходити від них, визначаючи границї давнїх руських земель, де бракує нам старших вказівок; треба памятати лише про змінність тутешнїх границь в часах староруських, в боротьбі Польщі і Руси за пограничні землї.

На лївім боцї Сяна область річки Требішнї належала ще до Перемишльської землї обома берегами: її лївий бік в нижній части належав до староства Лежайського (село Сарина, в актах XV в. зачислюване до Лежайської королївщини), а в верхнїй части, на тім же боцї, містечко Соколів заложено на ґрунтах «Переворського повіта», як значить ся в осадчім привилею XVI в.[1272]. Далї границя ішла, очевидно, вододїлом Вислока і Вислоки: на лївім боцї Вислока акти XIV в. вказують нам в Перемишльській землї Ряшів, на горішнїм Вислоку Коросно і село Роги на р. Любатовій[1273], при тім одна з сих грамот виразно покликуєть ся на часи руських князїв в тім означеню границь. Як пограничні осади Сандомирської землї називають вони Мрову (теп. Мровля на північний захід від Ряшева) і Домброву (мабуть Домброва межи Судишевим і Ряшевим)[1274]. Що стара границя Галичини ішла дїйсно на захід від Вислока, се потверджує й звістка Длуґоша, як Володаревичі по смерти батька вислали військо в Польщу, але воно «ледви діткнувши ся польських границь — спаливши кілька сїл коло Вислоки, вернуло ся назад»[1275]. Дуже правдоподібно, що Длуґош зачерпнув і сю подробицю про Вислоку з руського джерела, як і цїлу сю звістку. З неї-б виходило, що польська границя ішла десь недалеко Вислоки — правдоподібно по правім боцї її[1276].

Колїно Вислока, де тепер міста Чудець, Стришів, Фриштак, виступає в польських руках уже в 1270-х рр., між маєтностями цїстерсіанського монастиря в Копшивницї, як польські волости, так само Ясло на Вислоцї і ряд сїл в його околицї в порічю Яселки[1277]. Грамота ся одначе звістна нам тільки в пізнїйших потвердженнях і нїяк не можна покладати ся на її вичисленнє монастирських маєтностей. Певнїйше про приналежність Польщі вислоцького колїна можемо говорити в 1320-х рр.[1278] — воно мабуть не належало тодї до Руси; пізнїйше і воно, і порічє горішньої Вислоки не зачисляло ся до руських земель — Перемишльської й Сяніцької, і волости Ряшева, Коросна і Яслиск замикали руську границю від заходу. Коросно також фіґурує як польська волость — в привилєю Лєшка Чорного для біскупів любуських, але і він також не звістний нам в автентичнім ориґіналї[1279]. Коли б числити ся з сими згадками для XIII в., виходило б, що сї области горішнього Вислоку й Вислоки часто переходили з руських рук до польських, бо з другого боку маємо виразні вказівки, що границя Галичини на карпатськім підгірю сягала значно далї на захід, займаючи порічя Вислоки, хоч все таки не досягала етноґрафічної границї.

Про се сьвідчать виразно звістки про руську границю в Карпатах. В компіляції званій Угорсько-польською хронїкою, говорить ся, що границї Руси, Польщі й Угорщини сходили ся на верхнїй Топлї і Торицї[1280]. Се потверджують угорські грамоти XIII і XIV в. Одна (з 1277 р.), вичисляючи ряд осад в области горішньої Топлї, в околицї Габолтова і Бардіїва, каже, що сї осади лежать коло границь Угорщини з Польщею й Русию[1281]. Друга (з 1342 р.) говорить про замок, поставлений в сусїдстві і сумежности з границями Руси й Польщі, десь недалеко Бардіїва, в порічю горішньої Топлї[1282]. Таким чином, по сїм вказівкам русько-польська границя в XIII–XIV в. припадала більше меньше на вододїл Попрада, Вислоки й Топлї. Крайньою руською осадою мав би бути Тилич, коло Попрада, коли оповіданнє Волинської лїтописи про подорож Данила в Угорщину на Телич прикладати до нього (минї се здаєть ся вповнї правдоподібним, що тут іде мова про сей Телич, але є й инакші погляди на се, і налягати на сю звістку дуже не можна). З польського боку крайнею осадою в угорських документах XIII в. виступає Мушина над Попрадом[1283]. Судячи з деяких вказівок, можна думати, що й верхівя Топлї часом належали до Галичини[1284]. Цїла ся околиця мала важне стратеґічне й торговельне значіннє тому, що сюди (на Тилицький і Дуклянський прохід) ішла дуже жива комунїкація між передкарпатськими і закарпатськими землями, тому й Русь, і Угорщина, і Польща дуже інтересували ся сею околицею, й вона мусїла часто переходити з рук до рук[1285].

З Угорщиною, як видно з тих грамот XIII–XIV в., Русь межував, з грубшого беручи, Карпатський хребет — «горы Угорьскыя», як їх звуть наші памятки[1286]. Так ся границя уставила ся правдоподібно ще в XI в. і держала ся потім. Ми нїде не знаходимо слїду, аби угорські чи галицькі волости значно переходили за гірський хребет, противно — всї звістки які маємо вказують на те, що він був границею. Так по руськім боцї згадують ся недалеко Сянока «ворота Угорські» — прохід і засїки, очевидно, в теперішнїм Дуклянськім проходї[1287], а по угорськім боцї виступають верхівя Топлї, в тих грамотах. В иньшій грамотї Карпати Шаришської столицї, себто горішнїх Вислоків, звуть ся «руськими горами» (alpes Rutenie)[1288]. Над Стриєм, коло стрийського проходу згадуєть ся Синеводсько, як руське місце[1289], а по угорськім боцї села: св. Миколай (теп. Чинадїєво) і Солива (Свалява) на верхнїй Латорицї, по обох боках засїки (indaginis), і Верецька, недалеко верхнього Стрия[1290]. Тутешнїй прохід зветь ся «Руськими воротами» в угорських джерелах XIII в.[1291]. Нарештї в однім обводї границь з Семигорода (1228 p.) руська границя вказана в безпосереднім сусїдстві «Климентових гір», коло верхівя Бистрицї[1292]. Таким чином Карпатський хребет служив угорсько-руською границею на цїлім протягу від Тилицького прохода до Семигорода. Так треба розуміти й звістний вираз Слова о полку Ігоревім про Ярослава Осмомисла, що його полки «підпирають гори Угорські»[1293]. Відповідають сьому й оповідання лїтописей про угорські походи на Русь XII–XIII в.: вони все починають ся від того, що угорський король переходить «Гору», себто Карпати, і кінчать ся тим, що він іде в гори: видко за «Горою» був він уже дома.

Як видно з наведеної грамоти 1228 р. Семигородські гори служили за західню границю галицькому Понизю. Крайнї галицькі осади, звістні нам на певно з наших джерел XIII в., не йдуть далї верхнього Пруту, де бачимо Коломию, і правого побережа середнього Днїстра, де знаємо Василїв, Онут і Кучелемин. Але до галицької території зачисляла ся тодї, як бачимо з тої-ж грамоти, і теперішня Буковина, а звістна апострофа Слова о полку Ігоревім до Ярослава Осмомисла протягає галицькі володїння чи галицькі впливи ще далї — в землї по дунайському Серету і нижньому Пруту, аж до нижнього Дунаю, де Ярослав «зачинив ворота Дунаєви» і де в XI–XIII в. від часу до часу виступають перед нами в наших джерелах якісь руські князї й княжі волости. Одначе залежність нижнього Подунавя від Галичини ледво чи була коли небудь тїсною й певною, тому про сї подунайські волости будемо говорити низше в загальнім оглядї чорноморських країв[1294].

Крайнею звістною нам осадою галицького Понизя на полудневім сходї був Калюс на середнїм Днїстрі. Але заходи галицьких князїв XII в. — відібрати собі полудневу Погорину або побожські городи, і союз галицьких бояр XIII в. з болоховськими громадами верхнього Бога і Случи показують (як я вже мав нагоду підносити), що галицьке Понизє не обмежало ся самим порічєм Днїстра, а сягало й далї на північний схід, на вододїл Богу й Днїстра й на саме Побоже, хоч взагалї землї на Понизю мусїли взагалї бути дуже слабко звязані з Галичиною.

Перейдїм до огляду поодиноких осад. Тільки, на жаль, наші відомости тут дуже короткі.

Зачати випадає від найстаршого, бодай по нашим звісткам центра — Перемишля, але ним лїтописи наші, навіть Галицька — займають ся дуже мало[1295]. Судячи по нахідках предметів камяної культури[1296], місцевість се була дуже здавна залюднена; але з руських часів находок у нїм так як і не знаємо. Знаємо, що се була важна кріпость, ключ від Галичини від заходу, на головнім шляху, що вів поперек Галичини. Тому то в його околицї відбували ся часті й важні битви — от хоч би славна побіда над Уграми 1099 р., або битва Ізяслава з Володимирком 1152 р. Місця старого перемишльського города досї близше не дослїджено. Серед замку стояла мурована «з квадратового каменя» катедра св. Івана, поставлена Володарем Ростиславичем, і тут же поховано сього славного в історії Галичини князя[1297]. Але даремно-б шукали ми її руїн: як оповідає Длуґош, Ягайло 1412 р., підчас свого побуту в Перемишлї, аби похвалити ся, що він зовсїм не приятель схизматиків (як йому закидали), віддав руську катедру, «прегарно збудовану з квадратового каменя», латинникам: казав викинути з церковних гробів руських небіжчиків і посьвятити її на костел. Се і зроблено, серед гіркого плачу православних, не без приємности занотованого тим же Длуґошом, а в 1470 р. сю стару руську катедру розібрано і з її каменя побудовано нову латинську катедру[1298]. Епископи перемишльські звістні нам тільки в XIII в. — першу таку звістку про перемишльського епископа маємо з 1220[1299], а з 1240-х рр. характеристичний епізод галицької лїтописи, де перемишльський епископ виступає як прихильник противної Данилови партії, «коромолує» против нього з Ростиславом, і висланий Данилом воєвода погромив і пограбив епископський двір; лїтописець описує при тім богатий двір перемишльського епископа, його гордих слуг в бобрових, волчих та борсукових шапках, і між ними згадуєть ся «славутьний пЂвець Митуса», що давнїйше «за гордость не восхотЂ служити» Данилови, і тепер був вхоплений і приведений силоміць до Данила[1300]. Катедра мусїла появити ся значно скорше — коли ще не в перших часах християнської проповіди, то найдальше за перших Ростиславичів, перед підвисшеннєм Галича на першу столицю[1301].

Про княжий двір в самім Перемишлї не маємо нїяких подробиць, хоч він певно був, бо столицею Перемишль був не тільки в XI–XII в., а і в XIII, серед боротьби за галицький стіл, не раз діставав своїх осібних князїв, хоч і не довговічних. В останнє знаємо тут на столї напевно Олександра Всеволодича, десь коло 1231р.[1302], але і пізнїйше Перемишль міг бувати столом молодших членів галицької династиї. В серединї XII в. згадуєть ся тут загородний княжий двір, «на лузї над Сяном», богатий всякими запасами[1303]. По всякій правдоподібности, ще з часів руських князїв, і то мабуть — ще з часів осібних перемишльських князїв ведуть свій початок конюші села в околицях Медики, звістні нам від часів Ягайла: ще в XVI в. вони не робили нїякої роботи окрім конюшої служби королївського стада: пасли й стерегли стада, косили для нього сїно, вправляли лошат і т. и. В оборонї своїх традиційних свобід вони сфабрикували потім кілька грамот з іменем кн. Льва, але не знати чи була тут дїйсно якась традиція звязана з його іменем, чи просто вплинув усьпіх таких грамот в иньших анальоґічних обставинах[1304].

Традиція про Льва вяжеть ся також з старими монастирями в околицї Старого Самбора — Лаврівським і Спаським; там він мав умерти й бути похованим[1305]. Недавні спостереження, як зачуваємо, мали вказати, що Лаврівська церква має заложеннє русько-візантийське, типове для наших княжих часів[1306]. В Спасї є вибита в каменї печера, що належала до старого монастиря (знесеного ще 1789 р.).

З иньших городів Перемишльської землї Сянок мав важну стратеґічну позицію на угорських шляхах; здаєть ся, з них найбільш уживаний шлях був той, що вів верхівями Вислока і Вислоки на верхівя Топлї, на Телич і Бардуїв; другий ішов мабуть верхнїм Днїстром і Сяном[1307]. Кріпости доброї Сянік одначе не мав і тому в історії тодїшнїх воєн визначної ролї не грає. Інтересний він ще своєю першою вповнї докладно і документально звістною нам громадою нїмецького права на Руси (1339 р.).

З воєнного погляду важнїйшим був Ярослав — сильна кріпость[1308], прославлена великою битвою 1245 р., що закінчила боротьбу за галицький стіл XIII в. і з поетичним летом описана в галицькій лїтописи. Город заснував або укріпив мабуть Ярослав Володимиркович, як передову позицію Перемишля. Сучасне урочище Зьвіринець вказує, що мусїв бути тут і княжий двір.

Друга стара галицька столиця — Звенигород (теп. село в пов. Бобрецькім) лежала на тім же головнім шляху, що йшов з Польщі, Чехії й Нїмеччини на Перемишль, Городок, Звенигород, а відси розходив ся на північну Волинь — на Бужськ і Володимир, на полудневу Волинь і Київщину, на Галич і галицьке Понизє. Дуже користна позиція на сїй дорозї, на вододїлї двох басейнів, бузького й днїстрянського, лучила ся з стратеґічними вигодами: він лежав на сухім горбі, окруженім наоколо мочарами річечки Білки, що робили його неприступним в тї давнї часи — як оповідає лїтопись в історії кампанїї 1144 р. — під Звенигородом «полком не лзЂ бяше бити ся тЂсноты ради, зале болота пришли оли подъ горы»[1309]. Се все було причиною, що місце се було здавна залюднене: ми маємо тут досить богаті слїди житя за часів камяної культури, бронзової, римської (монети, фібулї). Останки руської культури богаті, але не йдуть далї найзвичайнїйших предметів староруського житя (хрестики й енколпіони, шкляні обручки, намиста, прясла і т. и.); одиноке не зовсїм звичайне — се оловяні печатки, котрих звістно досї три (між ними одна з іменем київського митрополита Константина, XII в.). Старий замок стояв, очевидно, на згаданім горбі, серед села, але його слїди знищено пізнїйшим замочком XVIII в., зайнятим тепер панським двором. Охороною для сього Звенигородського замку служили виключно давнї мочари (тепер висушені), бо сам горб підносить ся дуже незначно над рівенем поля. Окрім того від полудня (миля від Звенигорода) боронить його високий, неприступний замок в с. Підгородищу. Лїтописні оповідання про облоги Звенигорода[1310] представляють його взагалї як сильну кріпость. В сусїдстві замку народна традиція вказує церквище, і дїйсно, поливяні плитки ріжних форм, уживані в давнїй Руси для церковних підлог і прикрас, потверджують сю традицію; але фундаментів досї не дослїджувано.

В лїтописних звістках Звенигород виступає у перве тільки під 1087 р. Вище я висловив гадку, що тодї мусїв він бути стольним городом середнього Ростиславича Володаря. Стольним городом був він потім по смерти Володаря — в руках його сина Володимирка, потім Івана Ростиславича і нарештї Романа Ігоревича. Від коли виступає Львів, Звенигород починає тратити всяке значіннє, і то так швидко, що вже в XIV в. ми даремно шукаємо його імени в тодїшнїх полїтичних подіях, в XV в. він фіґурує як звичайне село, а в лїтературі затратила ся всяка традиція його так основно, що до недавна старого княжого Звенигорода шукали аж над Днїстром.

З околицї Звенигорода належить згадати Городок, що грає досить визначну ролю в XIII в. як кріпость на дорозї з Перемишля до Галича. Про Львів буде мова низше.

Про третю галицьку столицю — Теребовль наші звістки вже зовсїм бідні. Лїтопись не дає про неї найменьших подробиць, а яких небудь археольоґічних спостережень над нею нїхто досї не робив. Виступає вона в останнїй чверти XI в., як стіл меньшого з Ростиславичів Василька. В першій половинї XII в. в Теребовельській волости висуваєть ся на перший плян Галич, і при подїлї Василькової волости між його синами Теребовль мабуть дістав ся від разу молодшому. По тім в такій ролї виступає він іще на початку XIII в., коли Володимир Ігоревич, сївши в Галичу, віддав Теребовль свому сину Ізяславу[1311]. Але се був останнїй проблиск теребовельської традиції: потім він сходить рішучо в ряди провінціональних міст Галицької землї і не грає нїякої визначної ролї.

Перейдїм до молодших столиць Галичини.

Галич оден в Галичинї може похвалити ся якимись близшими (хоч завсїди дуже не богатами) лїтописними відомостями[1312] й увагою наукових та урядових сфер для його археольоґічних памяток[1313]. Виступає він, як відомо, дуже пізно: вповнї автентичну звістку про нього маємо доперва з 1141 р., коли він фіґурує як старший стіл Теребовельської волости[1314]. Але слїдом (від 1144 р.) стає столицею цїлої Галичини, та в сїй ролї зістаєть ся більше меньше до кінця XIII в., хоч уже від середини сього столїтя починають поруч з ним підіймати ся нові княжі резиденції — Холм, потім Львів. Та невважаючи на таке пізнє документальне виступленнє його, маємо тут до дїла, безперечно, з дуже давньою осадою: цїла місцевість, ограничена від півночи і сходу Днїстром, а від заходу Лімницею (давнїйша Чечва), де розлягав ся з своїми передмістями старий Галич, богата останками камяної й бронзової культури (вироби з каменя і рога, бронзові сокирки), а на осади пізнїйших часів вказують римські монети. Про початок міста в XIII в., видко, була якась традиція: коло Галича була «Галичина могила» і її звязували з початком міста; лїтописець, згадавши про сю могилу, обіцяє на иньшім місцї оповісти про початок Галича[1315], але обіцянки сеї не сповнив. Очевидно се мала бути могила якогось (чи якоїсь) Галицї (Галиця, прикметник Галичина), фундатора-епонїма міста, від котрого воно нїби назвало ся, як Київ від Кия, а з тим, видко, початок Галича переносив ся в якісь далекі часи. Недавнїми часами пробували відгадати сю могилу в ріжних могилах Галицької околицї й розкопували їх, але розумієть ся, без результатів.