Розділ «VII. Галичина і Угорська Русь»

Культура Галичини

В культурнім житю Галичини найінтереснїйша прикмета, котру мусимо тут піднести — се характерне сполученнє руських культурних елєментів з західнїми. Ми можемо слїдити його і в одинокій місцевій лїтературній памятцї — Галицькій лїтописи і в иньшім культурнім материялї, яким розпоряджаємо.

Галицька лїтопись зі становища відносин Руси до Заходу, амальґамовання культурних впливів візантийських і західнїх, має високий інтерес. Полїтичні відносини, що приводили Галичину в близшу стичність з заходом, мали результатом те, що нї в одній иньшій нашій лїтописи не стрічаємо ми стільки звісток про західні подїї, так докладних і оповіджених, щоб так сказати — з почутєм такої духової близькости з сим Заходом, як тут. Той брак всякої глубокої межі між сьвітом православним і латинським, який ми зрештою можемо констатувати і в декотрих иньших памятках наших, тут проявляєть ся особливо сильно. Латинську лєґенду про св. Кінґу переказує лїтописець, нїчим не натякаючи, що то щось чуже, іновірне. Католик для нього передо всїм християнин, «крестьянъ», а не чужовірець, як для наших Греків-полємістів; Василько каже Данилови, коли той вагаєть ся, чи їхати йому до угорського короля Белї: «йди до нього, він же християнин (иди къ нему яко крестьянъ есть»[1346]; папу лїтописець зве «отцем», хоч при тім заявляє свою вірність «вірі гречеській», і уніонні зносини з папою розуміє тільки як заходи коло відновлення «правої віри» і «воєдиненья церкьви» — в дусї православнім[1347].

Але сама лїтопись — інтересна як взірець риторичної прози і проби прагматичного історичного оповідання, була вповнї продуктом руської лїтературної школи. Лїтература, на котрій виховав ся лїтописець — чисто східня, русько-візантийська, ориґінальна і перекладна; він цитує хроноґраф Амартоля і взагалї покликуєть ся на хроноґрафічний спосіб писання, знає чи чув бодай за церковну історію Евзебія. Заразом, при всїй близькости до тих західнїх сусїдів, руська народня самосьвідомість дає себе знати в лїтописцю незвичайно виразно. З незвичайною утїхою нотує він, де Русь чим небудь заімпонувала чужинцям: комплїмент угорського короля місту Володимиру, — що він не бачив такого міста і в Нїмеччинї, вражіннє зроблене «руським» убраннєм Данила на Нїмцїв і Угрів: («Нїмцї дивлячи ся, дуже дивували ся, а король сказав Данилу: не взяв би я й тисячі срібла за те, що ти прийшов в своїм руськім, споконвічнім убранню — «обычаємь рускимь отцевъ своихъ»[1348]; з замилованнєм підносить він скрізь славу руських князїв в війнї з чужинцями: «нїхто з князїв не входив так глубоко в Лядську землю, окрім великого Володимира, що охрестив землю[1349]; Данило по його словам охотить ся в похід на Чехію, по части з огляду на короля (угорського), по части жадний слави, бо в Руській землї нїхто перед тим не воював Чеської землї — анї Сьвятослав Хоробрий, анї Володимир Сьвятий[1350]. По всякій правдоподібности, ми маємо тут і загальну прикмету Галицької Руси: сидячи на руськім пограничу, в безпосереднїм сусїдстві з чужинцями звідси і звідти, місцеві Русини тим живійше мусїли відчувати свою етноґрафічну приналежність, цїнити своє руське імя.

В иньшім матеріалї про галицьке культурне житє ми стрічаємо теж злуку елєментів західнїх і східнїх. В архитектурі нпр. основний візантийський плян церкви злучуєть ся з західними орнаментаційними мотивами (галицька церков св. Пантелеймона). Поруч принесених з Київа образів в церквах появляють ся «стекла римські, крестильницї отъ земля Угорьская» — як в описи холмських церков[1351]. Кольонїї Нїмцїв і Поляків (згадані в Холмі й Володимирі в XIII в.) приносили західню орґанїзацію — нїмецького права, і ріжні елєменти західньої культури; нпр. сї Нїмцї кольонїсти мабуть принесли слово цебер в значінню міри, що ми стрічаємо в розпорядженню Мстислава Даниловича про «ловче»[1352]. Але з другого боку ми бачили, що при сих західнїх осадах основа галицької культури була руська, спільна з иньшими українсько-руськими землями. Ми бачили вище, що Данило вибравши ся в Нїмеччину, красуєть ся в руськім убранню «отцев своїх», а його вояки мають навіть деякі «татарські» подробицї узброєння. Археольоґічні нахідки показують, що в Галичинї були розповсюднені тіж типи в золотництві, в окрасах, в орнаментицї, що й по иньшій Руси, навіть в XIV в., в самий переддень польської окупації, як показує цїкавий Молотівський скарб[1353].

Грамоти остатнїх галицько-волинських князїв пишуть ся по латини, і що важнїйше — мають латинські княжі печатки, мабуть не були зроблені ad hoc: вони могли уживати ся взагалї в державних потребах. Але заразом, в титулї сих князїв маркуєть ся їх національна сьвідомість — репрезентація руського імени: вони князї «всеї Малої Руси». Прославлений Візантийцями союзник Царгорода Роман не відмовляє своєї помочи західнїм, латинським монастирям, як сьвідчать записки ерфуртського монастиря сьв. Петра[1354], але по нїм зістаєть ся память (в звістній лєґендї) як про противника яких небудь уступок Риму і папству[1355]. Одна з руських княжен — Сьвятослава, правдоподібно — донька або сестра Льва, вступає до латинського кляштора клярисок в Новім Сончі, заснованого її своячкою, угорською королївною Кінґою[1356], але сам Лев заходить ся коло орґанїзації осібної галицько-волинської митрополїї; одно поколїннє пізнїйше претендент на галицько-волинський стіл Болеслав Тройденович для реалїзації своїх претензій переходить на православну віру, а його противники аґітують против нього в Галичинї, викликаючи незадоволеннє православних на ширеннє латинства, і приводять на сїм ґрунтї до повстання і навіть убийства… Як бачимо, зближеннє з заходом не було індеферентизмом або виреченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала.

---

Західні впливи і свійська основа

---

Угорська Русь

Про Угорську Русь, як я вже сказав, наші руські джерела не кажуть зовсїм нїчого, мусимо звертати ся до угорських. Але в угорській хроноґрафії не знайдемо про неї теж нїчого або майже нїчого — окрім деяких дрібних згадок і натяків, що зрештою не йдуть назад по за XIII в., так що властиво одиноким джерелом зістають ся угорські дипльоматарії. Одначе й запас документального матеріалу для XI і XII в. досить бідний, і стає богатшим лише з XIII в., особливо від середини його: в сїм часї дає він дїйсно деякі, хоч все не богаті й одностороннї відомости про руські землї Угорської корони. На жаль, сей документальний матеріал для історії Угорської Руси не був досї анї відповідно оброблений, анї навіть використаний[1357]. Те що я даю низше, має на метї подати бодай найзагальнїйший погляд на обставини, в котрих жила в тім часї Закарпатська Русь, і то властиво можемо говорити більше про територію, як про її українську кольонїзацію.

Угорські документи з XIII в., котрими приходить ся оперувати, дають дуже важні звістки для історії кольонїзації, суспільно-полїтичного устрою, суспільних і по части — економічних відносин, але дотикають переважно ріжних привілєґованих елєментів, що як раз тодї сильнїйше почали осїдати ся на руськім підгірю: переважно се королївські надання на землї угорським панам, латинським монастирям, нїмецьким кольонистам. Частїйше, в іменах осіб, в місцевих назвах можемо поруч мадярського констатувати елємент словянський, але чи маємо до дїла з іменем руським чи словацьким, чи (як мова іде про назви хороґрафічні) не заховало ся тут слїдів від ще старшої якоїсь (нпр. панонської або болгарської) кольонїзації, се не легко рішити в кождім данім випадку, тим більше, що імена маємо в транскріпції мадярській або латинській, часто досить сильно покручені, а діалєктольоґія XII–XIII в. тих племен, про які тут можна думати, не представляєть ся і тепер особливо ясно[1358]. Але істнованнє руської кольонїзації тут не підлягає сумнїву, а з тим і такі надання для чужих осадників малюють нам ті обставини, в котрих жила руська людність, мають отже для нас інтерес, і за браком иньшого матеріалу помітувати ними нїяк не можна.

Як я вже казав на своїм місцї[1359], початки руської кольонїзації за Карпатами ми мусимо класти на часи загального розвою руської кольонїзації на захід і полудень, в VII–VIII в., як ми приймаємо; тільки ся первісна кольонїзація, як взагалї на періферії, а до того ще відтята Карпатським хребтом від кольонїзаційних огнищ, мусїла бути досить рідка, і тим поясняєть ся скоре і глубоке винародовленнє руських осад на підкарпатській рівнинї; тільки на самім підгірю і в горах, меньше привабних для нових приходнїв, руська людність, з початку, певно, дуже рідка й слабо осїла, мала час розмножити ся й закорінити ся та завдяки тому задержала свою етноґрафічну перевагу до наших часів; на се підгірє, між порічєм Тиси більш меньш і хребтом, де можемо з усякою правдоподібністю припускати перевагу руської людности над всякою иньшою в XI–XIII в., мусимо ми й дати тут головно позір.

Полїтичні обставини житя сього глухого й слабо ще залюдненого краю не лишили по собі звісток в наших джерелах. З значною правдоподібністю можна припускати, що в IX в. сї краї стояли в певній залежности від Велико-моравської держави; в Х в. вони правдоподібно, разом з північним згірєм Карпатів, стояли в залежности від Руської держави, й тут, за Карпатами, при кінцї Х і на початку XI в. держава Володимира стикала ся з землями «Стефана угорьского и Андриха чешьского»[1360]. Пізнїйше сї закарпатські землї війшли в фактичну залежність від угорських королїв; в серединї XI в. се мусїло бути вже фактом довершеним, судячи з того що угорські королї з кінцем XI в. починають виступати з плянами на руські землї на північ від Карпатів (Галичину). Похід угорського короля Володислава Сьв. (коли приймати звістку про нього) і вже зовсїм певну участь його наступника Кольомана в війнї Сьвятополка з Ростиславичами мусимо уважати за першу прояву сих плянів на руські землї на північ від Карпатів — плянів, що по гіркій неудачі 1099 р. виступають ще виразнїйше столїтє пізнїйше[1361]. З руського боку ми не бачимо таких виразних змагань здобути собі закарпатську Русь: тільки з кінця XIII в., за Льва Даниловича маємо слїди якихось оружних заходів в сїм напрямі, а можливо — і певних здобутків[1362].

Першу авторитетнїйшу звістку про власть угорського короля над руськими землями маємо з 1031 р.: говорячи про смерть сина короля Стефана, Генриха, нїмецький лїтописець називає його «князем руським»[1363]; значіннє сього титула не ясне, але його трудно толкувати инакше як слїд залежности Угорської Руси. Рівно столїтє подибуємо, також в нїмецькім джерелї, подібну звістку про «руську марку» Угорщини, де перебував тодї угорський король[1364]. З сею руською маркою XII в. пробувано звязати т. зв. «Краіну», як до пізнїх часів називав ся, а по части й досї зветь ся пограничний карпатський пояс в столицях Шаришській, Землинській, Ужській і Бережській[1365]; зближеннє безперечно дуже привабне, але трудно наставати на нїм, не маючи вказівок, які б звязували сї роздїлені віками звістки.

Орґанїзація в XII–XIII в., комітати

В кождім разї в тім же XII в. уже обняла се північно-східнє підгірє комітатська орґанїзація — подїл на комітати (або столицї) й їх устрій, вироблений в XI–XII в. Порічє Попрада й Гернада творить Спішський комітат, порічє верхньої Торицї й Топлї — Шаришський, середньої Топлї, Ондави й Лабірця — Землинський, Уга — Ужський, Латорицї й Боршови — Бережський. Всї сї комітати виступають уже в документах початків XIII в.[1366], хоч границї їх не уставили ся ще вповнї: полуднева частина Землинського комітата в XIII в. і першій четвертинї XIV в. належала до осібного наджупана в Потоку[1367]; порічє Боршови довго належало цїле до Бережської столицї, ще в XIV в.[1368], а не до Мармароша, як пізнїйше, а сусїдня з Угочським комітатом мармароська територія належала до Угочі (особливо Вишк)[1369]. Взагалї Мармарошський комітат, що займає північно-східнїй кут, порічє верхньої Тиси, з'орґанїзовано значно пізнїйше. Як територіальна назва, Мармарош виступає в актах уже на границї XII і XIII в.[1370], але ще на початку XIV в. він дочисляв ся до Угочі і тільки в другій десь чверти сього столїтя сформував ся остаточно в самостійний комітат[1371]. Взагалї сей східнїй кут найпізнїйше стає тереном тієї суспільної еволюції, що майже столїтє скорше переходить в західнїх руських комітатах.

Комітатська орґанїзація мала важне значіннє в житю руських земель Угорської корони за перших столїть. Голова комітата — «наджупан»[1372], був безпосереднїм начальником всїх місцевих свобідних, а непривілєґіованих верств, до котрих тодї тутешня людність належала. З початку воєнні і фіскальні аґенти короля, наджупани вже в XI в. мають також широку адмінїстраційну власть та судову компетенцію в границях свого комітата. Вони скликали під час війни всїх обовязаних до військової служби і вели їх у похід під корогвою свого комітата. Вони збирали данини з людности комітата, задержуючи собі за службу третину їх, а решту передаючи до королївського скарбу. Під їх безпосередною властию стояли замкові слуги, servientes castri, орґанїзовані в сотнї[1373], з сотниками на часї, й обовязані ріжними повинностями до замку (*vár, város), чи то головного, де резидував сам наджупан, чи меньших королївських замків комітату. Вони ж правили суд і пильнували порядку. Ся сильна, сконцентрована комітатська орґанїзація ослаблюєть ся тільки з розвоєм привілєґіованої земельної власности, що ширить ся на руськім підгірю головно від XIII в. і тодї-ж здобуває свої головні імунїтети: Золота буля кор. Андрія (1222) увільняє маєтности панів (nobiles) від державних повинностей; потім (1267) се увільненнє розтягаєть ся і на панських підданих, що також виймають ся з присуду наджупана, окрім деяких спеціальних справ, і піддають ся під домінїяльну юрисдикцію своїх панів[1374]. Такеж привілєґіоване становище дістають землї духовні й нїмецькі громади[1375]. З другого боку ослаблюєть ся комітатова орґанїзація через ослабленє державного характера наджупанського уряда: сї уряди дають ся в дїдичне володїннє, не вважаючи на заборону Золотої булї, уважають ся за сінекури, лучать ся по кілька в одних руках[1376]; все се значно ослаблює значіннє комітатської орґанїзації і виводить на верх нові уряди — заступників наджупанів[1377], шляхетських судиїв[1378], що переймають ріжні функції наджупана[1379].

Суспільна еволюція XI–XIII в., ґеоґрафічні ріжницї в ній

Між двома краями суспільної єрархії — приватними невільниками на однім кінцю й панами[1380] — угорське право знало такі переходові верстви: замкових слуг[1381], свобідних господарів[1382], воєннослужебних чи бояр, йобадьонів по мадярськи[1383]. Одначе суспільна еволюція, котру переходили й иньші европейські суспільности, з часом знївелювала в переважній масї сї переходові верстви в одній клясї «підданих»[1384], — де вони стрінули ся з невільниками, що підняли ся наслїдком полїпшення свого стану, як ті знизили ся наслїдком постїйного обмеження своїх прав. Протягом XIII і XIV в. процес сей став ся довершеним фактом, й останки йобадьонів, а потім і удворників, що спасли ся від загального потоплення в підданській верстві, дістали шляхетські права при кінцї XIV і на початку XV в.[1385]. І над знївельованою підданською верствою сформувала ся друга — також зложена з ріжних елєментів і вкінцї також зведена до одного комплєкса прав — привілєґіована шляхетська верства (в сформованню її прав і привілєґій рішучим моментом була вже згадана Золота буля 1222 р.).

В сих загальних рамах мусїла меньше-більше переходити еволюція суспільних відносин руських земель Угорської корони; тільки в міру того як певні околицї були положені глубше в горах на північ і дальше на схід, сей суспільний процес тим пізнїйше опановував їх.

Впадає в око, що столичні замки комітатів, резіденції наджупанів, центри правительственного житя й заразом — економічного й фіскального використування країв, в сих руських підгірських комітатах переважно лежать в полудневих околицях, на підгірю — Боршова, Унґвар, Землин, по части і Шариш. Очевидно — підгірські рівнини звернули на себе далеко скорше увагу правительства, нїж чисто гірські околицї, ще глухі й малоприступні, з своєю ще рідкою людністю, з перевагою ловецтва й особливо скотарства над рільництвом, тим часом як на Потисю було розвинено не тільки рільництво, але й більш делїкатні культури — як плеканнє винограду на ширшу міру. Через теж саме й привілєґіована власність далеко скорше мусїла розвинути ся на підгірю, нїж в самих горах: монастирі, катедри, приватні особи завчасу почали тут випрошувати від королїв та иньшими способами здобувати собі маєтности. Так уже на початку XIII в. засновує еп. Бенедикт на своїх маєтностях над Тисою й Бодрогом монастир в Лелесї (премонстрантський); в Серенчу (також Землинського комітату) маємо монастир бенедиктинів; катедрі еґерській (ерлавській) належить село під Землином, нїби то надане йому ще за часів св. Стефана на верхнїй Тисї, в полудневім Марамороші осїдають хрестоносні рицарі нїмецькі і т. и.[1386].

Натомість далї на північ і схід, в гори, і рука правительства й руки угорського привілєґіованого панства, сьвітського й духовного, входили лише поволї. Процес освоєння гірських околиць, очевидно, припадає, на XIII в. головно, з виїмком східнього кута, освоєного ще пізнїйше.

Королївські замки

Головнїйшим способом для такого освоєння угорське правительство уважало власне будову державних замків. В одній грамотї з початку XIII в. (1209) кор. Андрій каже про замок Уйвар (Новий город), що його збудовано на ново на спеціальний наказ його попередників «в незалюднених горах, аби тим вигіднїйше й безпечнїйше люде могли переходити через ті незалюднені місця та аби лекше сходили ся люде туди й засновували села під горами»[1387]. Подібне читаємо столїттє пізнїйше про східнї околицї: відбираючи з приватного володїння замок Visk (рус. Вишково над Тисою, в теп. полудневім Марамароші), король мотивує се тим, що той замок «тепер нам і державі нашій дуже потрібний з огляду на потреби людей і кольонїстів, зібраних в Мармароші»[1388].

Такий королївський замок ставав резіденцією королївських урядників, помічників наджупана, що мали близший нагляд над місцевою людністю і могли лекше потягати її до ріжних повинностей. Під охороною його лекше й безпечнїйше могли осїдати протеґовані правительством привілейовані осадники — чи то угорські пани й духовні, чи то Нїмцї кольонїсти, чи то ріжні воєнно-служебні з катеґорії йобадьонів і удворників[1389]. Свобідні, неосаджені землї уважали ся землями замковими, королївськими; такими-ж ставали землї йобадьонів і удворників, що вмирали не лишаючи синів, або землї забрані за провину й непослух. Всї вони ставали предметом королївських роздавань, головно новим осадникам-чужинцям, що таким чином все в більшім числї втискали ся між тубильну людність. В більших же наданнях королї роздавали не тільки землї порожні або залюднені півсвобідною людністю (servientes castri), але і разом з удворниками та йобадьонами що на них сидїли; так нпр. бачимо йобадьонів між людьми монастирів і панів, хоч документи й не кажуть, чи то були йобадьони набуті разом з маєтностями, чи такі що добровільно їм піддали ся[1390]. Численнїйші маємо факти скуплї земель від йобадьонів, що змушені бідністю, а може й пресією можного пана, продавали за королївським дозволом панам свої ґрунти. Всїми сими способами ширила ся привілєґіована земельна власність, витискаючи та пролєтаризуючи місцеву людність і зводячи її до становища панських підданих.

На території, котрою займаємо ся, можемо в XIII в. на підставі документів вказати такі замки: Уйвар на Торицї, Шариш і Шоувар на Топлї, Шатор, Землин і Поток (теп. Шарош-поток) над Бодрогом, Уж-город (Ungvár) над Угом, Мункач (або Мукач) над Латорицею, Боршова над Боршовою, Вишк над Тисою; Густ над Тисою пізнїйші письменники кладуть ще на XI в., але в документах я не стрів про нього звістки перед XIV в.[1391].