Похід на Галичину став ся на другий рік — 1219 p. Biдомости про нього дуже бідні; в участників джерела називають іще Володимира Рюриковича[570]. Ситуація в Галичу була дуже наручна, і Мстиславу баз особливого клопоту удалось здобути Галичину. Боярська партія хотїла йому, як князю протеґованому Лєшком противставяти Романовичів, але Данило не поспів на час і угорська залога забрала ся.
Але панованнє Мстислава в Галичу сим разом було дуже коротке. З Данилом він скоро помирив ся і видав за нього доньку, але через нього посварив ся з Лєшком, і той уложив союз з Угорщиною та намовив короля до походу на Галичину, ще тогож самого, здаєть ся року[571]. Мстислава ся кампанїя застала зовсїм не приготованим. Він був на якімсь соймі з князями київськими і чернигівськими[572] і на вість про похід угорського короля вислав невеликий полк дружини на зустріч, а Галича боронити просив Данила. Та з такими силами годї було обстати, тим більше що галицькі бояре почали переходити на сторону Угрів, і Мстислав слїдом відкликав Данила з Галича, а сам подав ся на Понизє і відси просто до Половцїв — за помочию, до нової боротьби за Галич. Між Половцями Мстислав мав впливи — був сам оженений з донькою старого й впливового хана Котяна[573].
Тим часом в Галичу посаджено знову Кольомана, і Угри пробували забрати й Володимир у Романовичів, але наспів Мстислав з половецькою помічю й примусив їх звернути ся до оборони Галича. Сей перший похід не удав ся, Мстислав тільки попустошив Галичину, а Угри відсидїли ся в Галичу. Аж другий похід, десь лїтом 1221 р., закінчив ся тим, що Мстислав з Половцями і руськими помічними військами розбив під Галичом угорсько-польське військо, і Галич мусїв піддатись; так оповідають пізнїйші компіляції, розріжняючи два осібні походи, тим часом як Галицька і Суздальська лїтопись оповідають тільки про останнїй, удатний. З руських князїв сї компіляції називають участниками походу київського Мстислава Романовича в першім походї і смоленського Володимира Рюриковича в другім[574]; Длуґош, що говорить про се все разом, додає ще Ростислава Давидовича і Ростислава Мстиславича[575]. Взятих в неволю Угрів і Ляхів без милосердя побито, виключивши тільки значнїйших невільників; між ними був і сам Кольоман: Мстислав відіслав його у свій Торчеськ[576].
Сей успіх зміцнив становище Мстислава в Галичу. Нова проба угорського короля — здобути собі Галич оружно, зроблена кілька лїт пізнїйше, не удала ся. Але Мстислав, що грав досить пасивну ролю серед інтриґ галицьких боярських верховодів і давши їм розвести себе з Данилом, став безрадним піоном в їх руках, — встиг досить скоро знеохотити ся до галицького панування. Скоро по своїм останнім тріумфі над Уграми він добровільно уступив з Галичини, передавши її свому зятю угорському королевичу Андрію, і подав ся на київське Поросє, до свого Торчеська — доживати віку[577]. Ся переміна не відбила ся одначе сильно на полїтицї України; вже від коли Мстислав опанував Галичину (1221) і аж до смерти його галицьке питаннє перестає порушувати ширші круги на Українї, хоч боротьба в Галичинї ярила ся далї.
Як видно вже з оповіджених фактів, в 20-х рр. XIII в. родина Ростиславичів заняла дуже показне, можна рішучо сказати — першорядне становище в системі земель давньої Руської держави. До неї належала цїла Київська земля, Галичина, Смоленщина, часом Новгород, і тодїж смоленські князї підбивають собі Полоцьку землю. Родина ся визначала ся рідкою в нашій історії солїдарністю: за весь сей час не маємо анї одного факту боротьби між її членами. Завдяки тому всьому вона мала тодї рішучу перевагу і над подїленою та не солїдарною суздальською династиєю, і над розмноженими Ольговичами; галицькі ж Романовичі поки що мали тільки Володимирську волость і в них можна було хиба відгадувати будучу славу і силу. Перше місце між Ростиславичами займав одначе не київський Мстислав, старійший між ними, а галицький; ми бачили, що він мав під своїм впливом і Ольговичів. Але сам він був тільки славний вояк, а полїтик дипльомат, правитель — дуже слабий і се найлїпше довів, не давши ради собі з Галичиною й передавши сю дорогу й тодї вже дуже сильну волость в угорські руки: потім каяв ся перед Данилом, як каже лїтописець, і жалував, складаючи вину на свого дорадника — угорського партизана Судислава[578]! Взагалї родина Ростислава не богата була здібністями — виїмком були обидва Мстислави син і батько, здібні вояки, але полїтиків не було там зовсїм, почавши від самого Ростислава. Наслїдком неполїтичности Мстислава і загального браку талантів ся родина і не з'уміла анї використати, анї заховати того визначного, чільного становища, яке вона зайняла в 20-х рр. XIII в.
Перший прихід монголів. Катастрофа на Калці
Солїдарність і широкі впливи Ростиславичів виразно виявили ся під час першого татарського походу в Европу, що закінчив ся катастрофою на Калцї (1223 р.)[579]. Військо монґольського хана Темуджіна з Персії через Кавказ перейшло в чорноморські степи й погромило Половцїв. Половецький хан Котян по тім погромі звернув ся до свого зятя Мстислава галицького і до иньших князїв і просив помочи, задарюючи їх та доводячи, що сей новий ворог небезпечний і для Руси. Мстислав, що сам чимало завдячував Котянови й Половцям, прийняв се проханнє дуже до серця й постарав ся вплинути на иньших князїв, доводячи, що коли Половцям не помогти, то вони побільшать собою сили Монґолів. В Київі відбув ся княжий з'їзд, де були «старійшини в Руській землї» — три Мстислави: київський, галицький і чернигівський, «молодші князї»: Данило Романович, Михайло Всеволодич з чернигівської лїнїї — будучі чільні дїячі, й иньші, і на тій радї, головно під впливом Мстислава галицького ухвалено помогти Половцям. Воно дїйсно — помогти слабшій ордї проти сильнїйшої було розумно, тільки руські князї забагато вложили ся в сю поміч і занадто в нїй заанґажували ся.
Споряджено великий похід. В нїм взяли участь князї київські, чернигівські, смоленські, волинські; післали за помічю і в Суздальську землю, й Юрий Всеволодович (тодї старший в сїй родинї) вислав теж свого братанича, тільки він спізнив ся й вернув ся з під Чернигова. Полки ріжних князїв постягали ся над Днїпрові пороги, над Хортицю, де було збірне місце — сюди прийшли: також половецькі орди, й «вигонцї галицькі», з галицького Понизя прибули, як каже лїтописець, на тисячі човнах, пройшовши з моря в Днїпро і вгору ним до порогів. Зібравши ся тут, від порогів пішли на схід у степи. Лїтописи кажуть, що від Монґолів на дорозї було кілька посольств до руських князїв, і вони умовляли їх не обставати за половцями, бо вони, не мають нїяких ворожих замірів на Русь: «Ми вашої землї не зайняли, анї городів, анї сїл: ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого попусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половцїв! ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте відти й заберайте їх майно, бо ми чули, що вони вам богато злого наробили; за се ми їх і бємо» — переповідає їх слова сучасник, очевидно осуджуючи полїтику князїв. Князї не послухали сеї ради і навіть побили послів; вони розумієть ся, не могли так дуже вірити сим заявам Монґолів, але необережно заганяли ся в оборонї Половцїв.
Побивши по дорозї передові монґольські полки і забравши богато їх стад, вони заглубили ся далеко в степи, — ішли вісїм день, і з головними силами стрілись над річкою Калкою (тепер р. Калець, тече в Азовське море під Маріуполем, чи в українській передачі Марнополем). Та похвальна солїдарність руських князїв, не додержалась до кінця, і в рішучий момент між старшими князями — трома Мстиславами стала ся незгода, «котора велика». Через се Мстислав галицький не упередив своїх іменників про прихід Монґолів і розпочав з ними битву сам на власну руку, перейшовши Калку з Данилом і декотрими иньшими українськими князями. Битва пішла з початку добре, руські полки били Монґолів, і ті почали вже тїкати. Але Половцї, що також взяли участь у сїй битві, все попсували — кинули ся тїкати перед Монґолами, і ті перейшли до аґресії. Тїкаючи Половцї впали в табор иньших князїв, що не брали участи в битві й нїчого не знали про неї, й наробили тут загального непорядку й замішання. Настала загальна панїка, всї кинули ся тїкати, в тім і Мстислав галицький з своїми полками. Монґоли кинули ся за ними гонити. «Стала ся побіда над всїми руськими князями, якої ще не було», як каже сучасник. Тільки Мстислав київський що своїм табором зайняв сильну позицію на горбі над Калкою, не рушив ся з місця, і замість тїкати, постарав зь укріпити своє становище. Тому що горб був камінний і валів сипати було не можна, він обвів своє військо «городом» з возів — перша виразна звістка про так популярний в пізнїйших козацьких часах, а перейнятий від турецьких кочовників спосіб оборони «табором» — ланцюхом, зложеним з кількох рядів возів[580]. Тут засїв він з кількома молодшими князями й боронив ся від двох монґольських вождів, полишених під його табором, тим часом як решта монґольського війська кинули ся за утїкачами. Надїя відборонити ся одначе була невелика, і коло «бродники», степові Русини, що були з монґольським військом взяли ся посередничити, і їх воєвода Плоскиня присяг на хрестї, що Монґоли не зроблять Русинам нїякого лиха і пустять їх за викупом, Мстислав київський з товаришами піддав ся по трехденній оборонї. Але «окаянний» Плоскиня, як ганьбить його сучасник, мав переступити присягу: видав князїв Монґолам (не знати тільки, чи справдї з злої волї, як той сучасник каже), і ті задусили їх, положивши їх під дошки і посїдавши на тї дошки обідати (орієнтальна дотепність в придумуванню способів смерти!). Табор Мстислава розбили, людей всїх побили.
За тим військом що утїкло з над Калки, иньші монґольські полки гонили тимчасом аж до Днїпра, і за Днїпро, як оповідає той же сучасник, не перейшли тільки тому, що Мстислав галицький, переїздячи Днїпро, всї иньші човни — що були полишені тут при походї в степ, казав забрати від берега. Але мабуть наслїдком того маса вояків лишило ся й погинула на лївім боцї Днїпра. Сучасник каже, що з людей ледво десятий прийшов живий до дому. Самих князїв побито шість в сїй утечі, між иньшими Мстислава чернигівського з сином. Чимало побили й самі Половцї, щоб відібрати коня або одежу. Самих побитих Киян рахували (мабуть побільшуючи) на десять тисяч. Поодинокі монґольські ватаги позаганяли ся досить далеко в переяславські землї — до Сьвятополкового Новгорода (Витичева). «Люде, не знаючи татарської лести, виходили їм на стрічу з хрестами, а вони їх всїх побили».
По сїм монґоли завернули ся назад і зникли з очей сучасників також загадково, як і з'явились, зіставивши на Руси вражіннє якоїсь страшної бурі: «Татари (як їх звали на Руси) вернули ся від р. Днїпра і не знаємо, звідки прийшли й де знову подїли ся — звідки їх Бог привів за наші гріхи», каже сучасник[581].
Політична ситуація 1130-х рр.
Полїтична система в руських землях по сїй катастрофі не змінила ся на разї, тільки перемінило ся розміщеннє князїв — деякі погинули, а на опорожнені столи пересунули ся иньші члени з тих же родин. Так у Київі сїв Володимир Рюрикович, місце його в Смоленську зайняв Мстислав Давидович. В Чернигові сїв син Всеволода Чермного Михайло. Галицький Мстислав заховав на далї свою впливову ролю, і старий хан Котян далї був його вірним помічником. В основі полїтичної системи лежав далї союз князїв галицького, київського і чернигівського, і по абдикації й навіть смерти Мстислава Мстиславича, що вмер скоро по своїм переходї до Торчеська (1228), Володимир київський і Михайло чернигівський зістали ся в союзї з його зятем — угорським королевичом[582].
Але нові особи внесли певні переміни в сю систему, і вони виявили ся згодом. Володимир Рюрикович ще найменьше. Подібно до попередника се була досить безбарвна фіґура, що мала дуже невелике значіннє в сучасній полїтиці. Ще бувши смоленським князем він був вірним і пильним союзником і помічником Мстислава Мстиславича і перейшовши до Київа, держав ся далї сеї полїтики, що була також і полїтикою його попередника на київськім столї Мстислава Романовича. Коли скоро по катастрофі на Калцї Мстислав галицький, під впливом боярських інтриґ прийшов до конфлїкту з Данилом, Володимир помагав Мстиславу[583]. До Данила він мав фамілїйну неприязнь: «бо його батько постриг Володимирового батька, тому був у його серцї великий страх»[584]. Тому й по смерти Мстислава з початку бачимо Володимира серед ворогів Данила. Але полїтичні обставини складають ся так, що у Володимира і Данила з'являють ся спільні вороги, і Володимир згодом стає вірним союзником і помічником Данила та стоїть вповнї під його полїтичним впливом. На се вплинуло кілька обставин, а головно — полїтика чернигівського князя Михайла.
Михайло з початку шукав помочи у Володимира й був його союзником. Він засїв чернигівський стіл, поминувши свого стрия Олега Ігоровича, кн. курського, і з сього вийшла між ними війна. Михайло опер ся на союзї з Володимиром київським і володимиро-суздальським князем Юриєм; вони посередничали й помагали силою Михайлови, й він відбив ся від стрия[585]. Але при тім, здаєть ся, прийшло ся йому віддати Переяслав суздальським князям; принаймнї як раз від сього часу (1227) в Переяславі знову з'являють ся князї суздальської династії[586]. Покінчивши з стриєм, Михайло слїдом зачепив ся з Ярославом, меньшим братом Юрия, колишнїм князем переяславським і новгородським, суперником Мстислава Мстиславича. Причиною були новгородські справи: там бороли ся в тім моментї полїтичні впливи Юрия і Ярослава; коли Новгородцї не помирили ся з своїм князем — сином Юрия, став ся компроміс: вони згодили ся на Юриєвого шваґра і союзника Михайла чернигівського, рекомендованого їм Юриєм[587]. Але Михайло мусїв пильнувати чернигівського стола, тим більше що мав і претендента до нього в особі згаданого стрия Олега, а в Новгородї мав також противну партію, тому скоро знеохотив ся до новгородського стола й рішив його зректи ся, а натомість забезпечити собі певні торговельні вигоди у Новгородцїв: «сказав Новгородцям: «не хочу у вас княжити, іду до Чернигова! гостей (купцїв) до мене пускайте: як земля ваша, так і моя»[588]. Новгородцї наслїдком того покликали князем Ярослава, але скоро не помирили ся з ним, і закликали Михайла назад і той прийняв запросини. З того всього вийшла боротьба між Ярославом і Михайлом. Новгород переходив у них з рук до рук, а Ярослав воював чернигівскі волости. Михайло й тут операв ся на союзі з київським Володимиром і Юриєм, і за їх посередництвом сю справу вкінцї полагоджено[589].
При переглядї сих подїй насуваєть ся цїкаве порівняннє становища суздальських князїв супроти українських сих часів з попереднїми часами. Ми бачимо, що суздальські князї по чвертьвіковій перерві знову беруть участь в українсьхих справах, але становище їх зовсїм не те, як давнїйше: нема тут і мови про широкі впливи Андрія або Всеволода, про ролю зверхника, розпорядника українських справ. Трохи згодом побачимо, що оден з суздальських князїв пробував навіть засїсти в помітуванім попередньою ґенерацією Київі, що за сей час підупав значно гірше і на Українї займав другорядне становище поруч Галича. Дальшу ж участь суздальських князїв в українських справах відвернула зовсїм татарська катастрофа.
Боротьба за Галич і за Київ
Вертаючи ся до Михайла, бачимо, що він на початках тридцятих років полагодив свої клопоти — свої відносини в Чернигівській землї й свій конфлїкт з Ярославом. З тим сильно перемінила ся його полїтика: він вертаєть ся до широких плянів свого дїда й батька — на Київ і Галичину. Се стало ся зараз за полагодженнєм новгородського конфлїкту: очевидно, тільки він стримував Михайла, що вже перед тим мусїв носити ся з тими плянами. Ще весною 1231 р. чернигівські князї, з'їздять ся «на соньмъ» до Київа, приязно пирують з Володимиром[590] з нагоди посьвящення ростовського епископа, а вже слїдом Михайло (зимою 1232/3 р.) вибираєть ся на Володимира. Але при тім Михайла далеко більше інтересує Галичина нїж Київ. Галицька справа знову стала отвором: Мстислав Мстиславич, що був на якийсь час запечатав її для української полїтики своєю особою, вмер; його зятя — угорського королевича Андрія Данило вигнав з Галича; але Угорщина не кинула претенсій на Галичину, боярство теж завзято бороло ся з Данилом, противставляючи йому кого будь в ролї конкурента, так що ґрунт для всяких претендентів на Галич був дуже придатний. Михайло й кидаєть ся на сю гру, разом з сином Ростиславом; його пляни тим більше скуплюють ся на Галичу, що поруч нього появляєть ся иньший неспокійний дух — Ізяслав Мстиславич, правдоподібно — син Мстислава Романовича, київського князя[591]. Він претендує на Київ і стає союзником Михайла. Відповідно до того Володимир Рюрикович стає вірним союзником і помічником Данила.
Так уложила ся нова система полїтичних відносин на Українї: союз київського князя з галицьким, чи лїпше сказати протекторат над київським князем галицького, що тодї вже держав під своїм впливом майже всю Волинь (в Володимирі його заступав меньший брат Василько), а по противній сторонї князь чернигівський зі свояками, і деякі поменьші: згаданий Ізяслав, стриєчний брат Данила Олександер, князь белзький, князї пинські. Коли додати ще, що переяславський князь (правдоподібно був ним тодї Сьвятослав Всеволодович) не грав в українській полїтиці нїякої ролї, то будемо мати повний образ полїтичної системи тодїшньої України. Половецький хан Котян був союзником Данила, але заразом иньші половецькі хани помагають його ворогам.
Як я вже згадав, конфлїкт між Михайлом і Володимиром зазначив ся вже десь зимою 1232/3 р.[592]. Володимир тодї сподївав ся походу на Київ і звернув ся по поміч до Данила. Той прибув у Київ і своїм посередництвом відвернув війну. Се було початком дуже тїсного союза Володимира з Данилом; Володимир дав йому Мстиславову волость в Київщинї — Торчеськ; Данило віддав її Мстиславовим синам[593]; обидва князї по тому прийняли між собою «братьство и любовь велику». Сей полїтичний союз був так важним для Володимира, що брав перевагу й над родинними звязками: коли Олександер белзький, його зять, програвши скоро по тім свою боротьбу з Данилом, кинув ся тїкати до свого тестя в Київ, Данило дігнав його й зловив на границях Київщини, і Володимир не уступив ся за зятем[594].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Упадок Київа“ на сторінці 15. Приємного читання.
TextBook