Розділ «II. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — на переломі XIV і XV в.»

Ягайло також оглядав ся тодї за підпорою. Молода, що йно сформована державна орґанїзація в. кн. Литовського захитала ся тодї також сильно. За житя Ольгерда сила й рівновага її операла ся на тїснім союзї й щирій, випробованій солїдарности трох чільнїйших Гедиминовичів — Ольгерда, Кейстута й Любарта. Коли Ольгерд, умираючи, передав великокнязївський стіл у Вильнї Ягайлови, сину від другої своєї жінки, се сильно захитало рівновагу в державі[295].

Насамперед, се Ольгердове роспорядженнє викликало незадоволеннє серед його старших синів від першої жінки. Факт перед тим небувалий — переходять до Москви Ольгердові сини. З початку Андрій кн. полоцький (найстарший), по невдалім повстанню; потім Дмитро сїверський. При ясно зазначеній уже емуляції Литви й Москви на полї збирання спадщини давньої Руської держави сей перехід зрусчених Ольгердовичів до Москви був дуже небезпечною познакою. З другого боку заміна Ольгерда Ягайлом захитала саму підставу — тріумвірат провідників держави. Кейстут взяв на себе ролю опікуна й провідника молодого князя в державній полїтицї, але ся роля старого князя не подобала ся на виленськім дворі Ягайла. Неохота переходить в потайну ворожнечу. Ягайло входить в тайний союз з нїмецькими рицарями против стрия. Союз виходить на верх, між Кейстутом і Ягайлом виринає справдешня усобиця, що кінчить ся в р. 1382 смертю Кейстута, підступом удушеного в вязницї за наказом Ягайла[296].

Смерть Кейстута, що заступав литовський етноґрафічний елємент в державі, захитала державні відносини. Жмудь заявила Ягайлу, що буде тримати ся його тільки в тім разї, коли він схоче тримати ся предківської віри, як Кейстут. А з другого боку зарисовував ся той небезпечний, зазначений Ягайловими братами нахил до Москви, з котрою в. кн. Литовське й без того стояло на ворожій стопі, і сей нахил можна було подолїти тільки рішучим перенесеннєм центру тяжкости держави в сторону руського елєменту. Контраст двох елєментів, на котрі опирало ся в. кн. Литовське, — литовського і руського, зарисував ся дуже грізно.

А опори Ягайлови не було. Нїмецькі рицарі, на котрих Ягайло пробував оперти ся в своїм конфлїктї з Кейстутом, не забарили ся показати, що їх цїль — не піддержуваннє Ягайла, а піддержуваннє заколоту в в. князївстві. Користаючи з тої усобицї, вони пробували розширити свої границї на Жмуди, а коли Витовту удало ся утечи з Ягайлової вязницї, рицарі прийняли його й слїдом заповіли війну Ягайлови (лїто 1383) та мовляв в інтересах Витовта почали чинити походи на Ягайлові землї. Взагалї в особі сього Кейстутового сина з'явила ся мара, що потім цїле житє не давала спокою Ягайлови. Ягайло рішучо потрібував якогось попертя, якоїсь сторонньої помочи. І от в тім часї, як оповідає давнїйша русько-литовська лїтопись, «начаша Ляхове с Кракова слати ко князю великому Ягайлу, дабы принялъ крещениє старого Рима и понял бы в нихъ королевну именем Ядвигу себе женою, и сталъ бы в нихъ королемъ у КраковЂ, на всей земли Лядской»[297].

Перші зносини між Ягайлом і малопольскими панами пропали для нас. Взагалї для історії унїї ми дуже мало маємо хронїкарських звісток і майже одиноким джерелом служать грамоти, що дають тільки шкелєт, і то не повний, сих зносин.

Не підлягає сумнїву, що проєкт шлюбу Ягайла з Ядвіґою, нареченою, потім і обвінчаною жінкою австрійського князя, вийшов від малопольських панів. Безоглядність і енерґія, з яким сї пани потім переводять сей плян, ломлячи супротивленнє Ядвіґи, уживаючи грубих насильств, доказують виразно, що то був їх проєкт. Ягайло їм був дуже наручний, як сусїднїй сильний володар, ще наручнїйший — як півцивілїзований варвар (як собі його уявляли Поляки), що високо цїнити ме зроблену йому честь і дасть себе повести куди хоч, — тим часом як угорський двір дивив ся на краківських панів згорда, і так само брав би їх певно й Вільгельм австрийський. Ягайлови знов польська корона була дуже привабна — для піднесення престижу його в Литві. Тїсний союз з Польщею — державою розмірно старою й будь що будь лїпше орґанїзованою — міг йому здавати ся дуже цїнним для скріплення такого ще нетвердого й молодого орґанїзму як в. кн. Литовське. Тож пропозиція польських панів знайшла у Ягайла дуже раду згоду.

Переговори 1384/5 рр. і Кревський акт унії

По перших переговорах, котрих подробицї лишили ся нам незвісними, Ягайло висилає з початком 1385 р. велике посольство до Кракова — просити руки Ядвіґи. На чолї посольства стояв його молодший брат Скиргайло. Ядвіґа, чи властиво малопольські пани, що держали її тепер в своїх впливах, казали за рішучою відповідею удати ся на Угорщину, до королеви-матери. Скиргайло сам не поїхав, вислав туди тільки своїх товаришів, і ті були прихильно прийняті у Єлисавети. Для Вільгельма австрійського на угорськім дворі не було симпатий, а в сватанню Ягайла його малопольські прихильники підносили релїґійну сторону — що від сього залежить охрещеннє на латинство литовського народа, і на сїм пунктї справа знаходила заохоту в духовних кругах. Королева вислала своїх відпоручників з Ягайловими послами для дальших переговорів про шлюб[298].

Сї відпоручники разом з висланцями малопольских панів ставили ся перед Ягайлом в серпнї в Креві на Литві, і тут він потвердив грамотою ті з'обовязання, які дані були в його імени його посольством. Грамота ся таким чином служить першим актом унїї й містить в собі такі точки:

Ягайло обовязуєть ся вихреститись на латинство сам (ще перед шлюбом очевидно) і вихрестити по своїм шлюбі всїх своїх нехрещених братів, бояр і всїх людей в своїх землях.

Він обовязуєть ся звернути свої засоби на те, аби здобути утрачені землї Польщі й Литви.

Він обовязуеть ся заплатити суму 200 тис. фльоренів, умовлену в шлюбнім контрактї Ядвіґи з Вільгельмом австрійським на випадок недодержання того контракту.

Обіцяє своїм заходом і накладом вернути Польщі всї землї, ким небудь забрані.

Обіцяє вернути свободу всїм християнам, взятим у неволю (очевидно — Литвою), особливо з Польщі.

Нарештї Ягайло обіцяє «на вічні часи прилучити свої землї, литовські й руські до корони Польської»[299].

Грамоту сю підписали 15 серпня 1385 р. Ягайло з братами: Скиргайлом, Корибутом, Витовтом і Лугвеном, за себе й за неприсутних князїв литовських[300].

Зістаєть ся невідомим, що в тих заявах, зроблених Ягайловими послами, було вперед подиктовано їм Ягайлом, і скільки вони мусїли до того додати самі від себе на місцї, під натиском обставин. Факт, що посли в Креві зажадали потвердження тих заяв, вказує зовсїм певно, що якоїсь такої заяви на письмі Ягайло своїм послам не давав. Що більше — він дає здогадувати ся, що таки не одно в тих обовязаннях було подиктоване Ягайловим послам в Кракові польськими панами й прийняте тими послами з огляду на ті ріжні трудности, з якими Ягайлова справа була звязана. Та як би там не було, в кождім разї в своїх приреченнях Ягайлові посли пішли дуже далеко, і коли Ягайло потвердив ті їх заяви (чи всї — не знаємо, але можемо припускати, що в головнім таки всї), то се служить тільки доказом, як сильно вабила його польська корона.

Умови Кревського акту і їх значіннє

Уже перша його обіцянка — охрестити на латинство всїх нехрещених Литвинів[301], брала на себе дуже богато, супроти відрази до християнства деяких більше консервативних литовських країв, як на пр. Жмудь, і Ягайло сю трудність мусїв знати. Далї маємо обовязаннє уживати свої особисті засоби на потреби Польської держави. Обовязаннє виплати превеликої суми, 200 тис. фльоренів, нареченому Ядвіґи[302]. І нарештї обіцянка — «прилучити до Польщі на віки всї свої землї, литовські й руські».

Се остатнє обовязаннє особливо многоважне. Стилїзоване воно в Кревськім актї досить загально[303], тому можуть бути непевности, чи обидві сторони розуміли його однаково. Що ся точка була подиктована польськими панами, в тім не може бути сумнїву. Інтерпретація її польською стороною дає нам знати, як розуміли сю обіцянку її інїціатори: се мало бути злученнє всїх земель в. кн. Литовського до Польщі, в повнім значінню того слова. Значить, з коронацією Ягайла на польського короля[304] в. князївство Литовське як державний орґанїзм властиво мало перестати істнувати, бо всї його землї ставали складовими частинами, провінціями Польської держави.

Як бачимо, постулят був дуже далекосяглий, не сповнений в цїлости навіть Люблинською унїєю. А що так розуміли його Поляки, се показують присяжні грамоти, диктовані потім литовсько-руськими князями. Найдавнїйші такі грамоти маємо з жовтня 1386. В них, як побачимо зараз, зовсїм іґноруєть ся в. князївство Литовське, й князї обовязують ся «належати» (adherere) до корони Польської.

Але при загальній, не дуже ясній стилїзації сього постулята в Кревськім актї (ба і в пізнїйших присяжних грамотах князїв), може бути непевність, чи литовські князї, з Ягайлом разом, розуміли все далекосягле значіннє його. Ми не маємо з сього часу литовських актів принціпіальнїйшого значіння, які-б дали нам спромогу зовсїм певно рішити се питаннє. Безперечно Ягайло пізнїйше, з своїх династичних мотивів, став на становищу польських панів в толкованню сього постулята. Чи значило-б се, що він і в 1385 р., виходячи з такого династичного становища, сьвідомо робив сю уступку Польщі й своїм впливом великого князя, взагалї дуже сильним в в. князївстві, змусив иньших князїв до потвердження сього приречення? Чи може значіннє сього приречення було неясне князям? Чи вони, може по просту легковажили сю обіцянку, уважаючи її вимушеною, а потрібною для осягнення Ягайлової мети — польської корони?