Розділ «II. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — на переломі XIV і XV в.»

Одиноким джерелом про сей похід служать властиво грамоти, бо оповіданнє Длуґоша (подане під 1390 р.!) самим своїм дуже загальним змістом показує виразно, як мало знав його автор про сей похід[283]. Воно не може йти в рахунок, і лишаєть ся витягти, що можна, з грамот.

Похід роспочато в 1-ій пол. лютого. 18 лютого бачимо Ядвіґу в Ярославі, де вона, титулуючи ся вже heres Russie, видає грамоту шляхтї, міщанам і духовенству Перемишльської землї. В нїй потверджує їх привилеї й обіцює, не знати — чи на прошеннє якихось Перемишлян (хиба Поляків або Нїмцїв-міщан?), чи може, ще скорше, з власної інїціативи, — що нїколи не відлучить Перемишльської землї від польської корони, анї не настановить їм ґубернатором якого небудь князя.

Покінчивши з Перемишльською землею, Ядвіґа вступає в Львівську. 1 марта бачимо її в Городку і звідти вона веде переговори з львівськими панами й міщанством: маємо з того дня два охоронні листи, від Ядвіґи й польських панів, для відпоручників львівських панів і міщанства, аби прибули до неї для переговорів. Кілька день минуло в сих переговорах, і Львів піддав ся, а Ядвіґа видала 8 марта, вже у Львові грамоту на потвердженнє прав і вільностей міста[284].

Покінчивши з північною Галичиною польське військо рушило в Галицьку землю, але тут чекало його розчарованнє. Галицький воєвода Бенедикт не був так податливий, як иньші, і завчасу приготувавши ся до облоги[285], не схотїв піддати ся Ядвізї. Не знати, чи пробувало польське військо здобути Галич силою, чи уважало се за твердий горіх для себе, досить що прийшло ся звернути ся по поміч до Литви, хоч її участь, здаєть ся, з гори старали ся оминути.

Ягайло на прошеннє жінки вислав кількох литовських князїв з Витовтом на чолї: був з ним Юрий Наримунтович, Федор ратенський, Василь пинський, Федор Любартович, Юрий слуцький і Семен степанський. Але й се на швидку вислане литовське військо, як згадує Ягайло в своїй грамотї Бенедикту, не могло здобути замку і вкінцї увійшло в переговори з Бенедиктом. Удало ся намовити його до згоди: він піддав ся, вимовивши собі ласку короля. З дня 11 серпня маємо грамоту, видану литовськими князями Бенедикту, де вони обовязують ся за Ягайла, що він буде мати Бенедикта в ласцї, й обіцюють боронити його від всяких закидів[286]. Цїкаво, що при тім нїчого не згадуєть ся про Ядвіґу — хто зна чи не було се навмисне у Бенедикта, що він хотїв мати дїло з королем.

Сам король прибув в Галичину троха згодом — в жовтнї. 14 жовтня Ягайло видав в Жидачеві грамоту Бенедикту, потверджуючи за ним його маєтности, які він мав в Галичинї (отже був то чоловік місцевий). 18 і 19 жовтня в Городку потвердив для Львовян грамоти Володислава Опольського, Людовика, Єлисавети і що йно наданий привілей Ядвіґи[287].

Здаєть ся з тим, аби забезпечити Галичину від можливих претенсій з боку Литви, від Ягайла два роки пізнїйше вимогли ще осібну грамоту, що він нїколи не відлучить Львівської землї від Польщі анї дасть її нїякому князю[288]. Грамота отже анальоґічна з даною Перемишльській землї Ядвіґою й видана, можливо, також «на прошеннє» місцевої людности, але мабуть була інспірована польськими панами, з огляду на те, що їм таки не удало ся при окупації Галичини обминути литовських князїв.

Так став ся факт многоважний в нашій історії — рішуче прилученнє Галичини до Польщі.

Воно було дїйсно рішучим, бо Угорщина в сїй справі не пішла дальше дипльоматичних протестів.

Жиґимонт, король угорський, не мав на разї спромоги уступити ся за відірвані провінції. Повстаннє в Угорщинї ще не було погашене, турецька туча присувала ся під її границї, а брак гроша паралїзував всї пляни короля.

Здаєть ся за посередництвом папи, уложено в осени 1388 р. перемирє між Жиґимонтом і Ягайлом на оден рік[289]. По роцї прикрі обставини Жиґимонта не полїпшились на стільки, аби міг він домагати ся Галичини, і той переходовий стан трівав дальше. Весною 1392 р. король угорський проєктував зложити комісію, з угорських і польських панів, для порішення галицької справи і в тім звертав ся до посередництва пруських рицарів, але потім про сю комісію більше нїчого не чуємо[290]. Смерть королеви угорської Марії (весна 1395 р.) поставила Жиґимонта в таке трудне становище, що анї гадати йому було зачіпати ся з Польщею. Бож на підставі кошицької угоди 1383 р., в разї безпотомної смерти котрої небудь доньки Людовика — Марії чи Ядвіґи, друга мала дістати по нїй королївство, й Ядвіґа заявила претензії на угорську корону, а в Угорщинї знайшли ся у неї й прихильники. Справа Галичини відійшла на дальший плян, тим більше, ще се була тодї не одинока утрата Угорщини: під зверхність польського короля перейшов також воєвода Волощини, давнїйший угорський васаль. З претенсій Ядвіґи на угорську корону, правда, не вийшло нїчого, але Жиґимонт цїнив по тім спокійні відносини з Польщею, й 1398 р. згодив ся відсунути всї ті спірні справи до якогось часу: уложено згоду на 16 лїт[291].

Аж підчас тяжкої кампанїї Польщі з пруськими рицарями Жиґимонт відважив ся порушити справу Галичини. Вона, очевидно, розуміла ся між иньшими суперечними справами, для котрих в 1411 р. була визначена мішана комісія з польських і угорських панів. Дальшим результатом сих комісій була постанова, прийнята на з'їздї королїв в Любовлї 1412 р.: statu quo, себ то володїннє Галичиною, до котрої додано в сїй умові також і Поділє, і зверхність над Волощиною полишено Польщі до житя теперішнїх участників переговорів — Жиґимонта й Ягайла, а по смерти котрого небудь з них ще на пять лїт. Підчас же того пятилїтя справа спірних земель має бути рішена спеціальною комісією[292].

Ся постанова, потверджена ще в 1415 і 1423 рр., відсувала такий чином справу Галичини ще далї ad feliciora tempora Угорщини. Але й переживши Ягайла, Жиґимонт не уважав можливим загострити галицьку справу, хоч в однім з листів до пруських рицарів і заявляв, що вважає своїм обовязком вернути спірні землї Угорщинї, як мине вказаний умовами речинець[293].

З його наступником і зятем Альбрехтом відносини заплутали ся ще більше, коли Володислав Ягайлович прийняв кандидатуру на його чеське королївство. Одначе справа несподївано взяла добрий оборот для Польщі, коли по смерти Альбрехта (1439) вибрано на угорський престол Володислава. В його вступній грамотї зазначено, що Галичина й Поділє зістатоть ся в володїнню Польщі, аж доки барони обох країв не розберуть сеї справи на зїздї. До з'їзду такого одначе не прийшло. Вправдї Длуґош оповідає, що при переговорах 1442 р. з Володиславом вдова Альбрехта Єлисавета (в імени свого сина Володислава, пізнїйшого угорського короля), жадаючи від Володислава, аби вирік ся претензій на угорську корону, годила ся натомість, між иньшим, вирікти ся прав Угорщини на Русь, Волощину й Спіш. Одначе умов, на яких сю угоду дїйсно довершено, ми не маємо, і не можна знати чи було там якесь формальне відступленнє від прав Угорщини на Русь[294].

В кождім разї претензії Угорщини на Галичину по тім затихли. аж при першім роздїлї Польщі, по трох столїтях, на ново відогріто сю справу, для услуг австрійської дипльоматиї, й претенсії Угорщини послужили «історичною підставою» для прилучення Галичини до Австрії.

Унія Литви з Польщею

Довершене 1387 р. прилученнє до Польщі Галичини мусїло здавати ся малопольським панам, що тодї були властивим польським правительством, першим початком дальших успіхів на сїм полю. Перед очима їх стояла перспектива злучення до Польщі всїх українських земель і взагалї всїх земель в. кн. Литовського на підставі унїї, довершеної формально вже 1385 р.

Сучасна історіоґрафія ставить на другім плянї історію чисто-династичних відносин, і взагалї має для того всяку підставу. Але часами чисто-династичні факти так сильно вбивають ся в розвій історичних подїй, роблять в нїм такі переломи, що набирають самі першорядного історичного значіння, стають фактами епохальними. До таких належить, безперечно, така чисто династична подїя, як шлюб в. кн. литовського Ягайла з королевою польською Ядвіґою. Потягнувши за собою унїю в. кн. Литовського з Польщею, він став вихідною точкою для цїлої довговікової течії в історичній еволюції східньої Европи, яка й досї ще не поконала перетурбацій, пороблених сею унїєю.

Розумієть ся, були обставини, що дали можливість сьому фактови набрати такого значіння. Сороклїтня завзята боротьба Польші й Литви за українські землї, що так несподївано закінчила ся унїєю, була звязана з важним переломом в польській полїтицї. Казимир, пускаючи ся на окупацію Руси, відступив від союза з Литвою, уставленого його батьком. Тим часом союз сей був подиктований дуже важною потребою — боротьбою з спільним, небезпечним ворогом — нїмецькими рицарями, що як рак точили орґанїзм обох сих держав. Ранїйше чи пізнїйше сей розрив треба було направити. Шлюб Ядвіґи з Ягайлом був розумним поворотом Польщі назад до того старого союзу з Литвою. Але спеціальні обставини остатньої четвертини XIV в. вплинули на те, що обидві сторони в сїм союзї скочили за далеко і уложили не тільки особисту унїю двох держав, а й унїю реальну, і потім цїлі столїтя крутили ся коло сеї нещасливо поставленої точки.

В 1380-х рр. і Литва, з своїм молодим князем на чолї, і Польща з своїм малопольським панством стояли так, що потрібували конче якоїсь точки опертя для своєї захитаної рівноваги. Польська держава прийшла до повного розстрою. Анархія, приготована ще управою Людовика, з його узько-династичною полїтикою, бухнула з усею силою підчас безкоролївя, привівши до оружної усобицї в польських землях. Противність між Великопольщею й Малопольщею виступала з незвичайною силою. Малопольські пани мусїли вести боротьбу на два фронти. З одного боку боронили ся против унїї з Угорщиною, накиданою угорським двором, що досї був їх підпорою. З другого — шукали способів збити кандидатуру Зємовита мазовецького, підпирану Мазовшем і Великопольщею, бо ся кандидатура грозила вибити з рук малопольських панів управу державою. Коли удало ся по стількох короводах дістати собі королеву, справа була зроблена тільки на половину. Королева була, але не було підпори, щоб з нею побороти ворожі напрями в серединї держави й зайняти міцне становище за границею. Ядвіґа вправдї була заручена і навіть звінчана з Вільгельмом австрійським, але як полїтична сила сей Вільгельм — старший син герцоґа Лєопольда, що володїв полудневими австрійськими землями, яко молодший брат герцоґа австрійського Альбрехта, — був величиною дуже проблєматичною. Опори він малопольським панам не міг дати. Хотїв оженити ся з Ядвіґою Зємовит мазовецький, навіть силоміць, але сей конкурент з вище згаданих причин — тому що він був кандидатом Великополян, був малопольським панам рішучо неприємним. І їх очі звертають ся вкінцї до молодого в. кн. литовського Ягайла.