Розділ «II. Українські землї під зверхністю Литви й Польщі — на переломі XIV і XV в.»

Про се маємо досить докладні вісти. Сучасний угорський хронїст архидиякон Йоан (de Kikullev), згадавши про похід Людовика на Литву 1377 р., додає, що Людовик, прогнавши ворогів і здобувши побіду, іменував для управи Руського королївства воєводами або старостами Петра Баля, потім його братів всечестного Емерика епископа ерлявського і Георгія Zudar, потім Емерика Бебека і Йоана de Capol, і вони успішно й похвально боронячи се королївство, хоронили його під властию святої корони (угорської) й управою згаданого короля[267]. Янко з Чарнкова, згадуючи про зраду начальників пограничних, руських замків по смерти Людовика, також зве їх Уграми[268]. Вкінцї самі імена деяких управителїв Руси, звісні нам з рр. 1380–1386 вказують виразно на їх угорську приналежність. Так р. 1381 виступає в них Petrus Zudar banus, regni Rusciae wojwoda, в рр. 1384-5 Emericus Bebek tocius regni Russie capitaneus, в 1386 — Joannes de Kapola regni Rusciae woywoda[269].

Що Галичина була прилучена до Угорщини й признавала ся угорською провінцією, на се окрім наведеного оповідання угорського хронїста маємо й иньші, ще документальнїйші вказівки. Так на монетах битих Людовиком для Галичини (moneta Russie, як читаєть ся на нїй) імя Людовика читаєть ся з титулом rex Ungariae[270]. З часів по смерти Людовика маємо грамоти доньки Марії, королеви угорської, з рр. 1383-5, де вона титулує себе королевою тільки угорською, не польською, але видає роспорядження для Галичини в цїлім її складї: в грамотах згадують ся повіти Перемишльський і Сяніцький. Вона обовязує галицьких земян службою «нам і нашим наступникам королям угорським», а тодїшнїй «управитель всеї Руси» (totius regni Russiae capitaneus) Емерик Бебек виконує її роспорядження, яко своєї королеви[271]. Вкінцї жадання польських станів в Сєрадзи 1383 р. (про них зараз низше), аби Галичину вернено Польщі, показують, що і в Польщі знали про її оберненнє на угорську провінцію[272].

Становище Польщі що до Галичини

Доки жив Людовик, ми не чуємо нїяких протестів против прилучення Галичини до Угорщини. Тільки з смертию його, коли зарисувало ся розірваннє особистої унїї Польщі з Угорщиною, піднесено в Польщі сю справу. А що Поляки уважали тодї для себе можливим торгувати ся з угорським правительством, себто з реґенткою — Єлисаветою Молодшою, Людовиковою вдовою, — тож поставили до неї жаданнє, аби Галичину вернено Польщі. Але жаданнє се не мало нїякого результату, й навіть здаєть ся, самими Поляками в тій хвилї не ставило ся серіозно.

Ми вже знаємо, що кошицькі постанови, забезпечаючи польську корону одній з доньок Людовика, полишали йому, або його матери, або жінцї — визначити ту будучу королеву. Людовик з сим рішеннєм не спішив ся. Тільки під натиском обставин, коли обставини в Польщі, на Мазовшу і в Великопольщі, стали занадто грізні, кілька місяцїв перед смертю, в липнї 1382 р., він закликав польських вищих достойників до себе і поручив їм на королеву свою старшу доньку Марію та казав присягти її нареченому Жиґимонтови, як будучому королеви.

Присягу зложено, але висланий в Польщу Жиґимонт не здобув популярности, а й взагалї кандидатура Марії стратила богатьох прихильників, коли її по смерти батька зараз оголошено угорською королевою. Признати Марію, значило прийняти й на далї унїю Польщі з Угорщиною, а на се й між прихильниками Людовикової династиї не богато було охочих. Тож на першім з'їздї панів малопольських і великопольських в Радомску, при кінцї падолиста 1382 р. постановлено признати королевою ту королївну, яка їм буде визначена, але з тим, щоб вона постійно перебувала в Польщі. Відповідею на се була заява королеви-реґентки, що вона увільняє Поляків від присяги Марії, а визначає їм на королеву Ядвіґу, що має прибути на великоднї сьвята до Польщі на коронацію.

Але давши сю заяву, угорське правительство нїяк не могло рішити ся на сей рішучий крок, що мав зірвати унїю. Ядвіґа на час не приїхала. Тодї на з'їздї в Сєрадзи поставлено для приїзду Ядвіґи остатнїй речинець — зелені сьвята, инакше Поляки складали з себе всї обовязаня супроти Людовикової династиї. Заразом поставлено жаданнє, аби вернено Польщі землю Руську[273] й Володиславові лєни — землї Вєлюньську й Добриньську.

Такі катеґоричні жадання поясняють ся тим, що на зїздї було богато прихильників кандидатури Земовита мазовецького, що напирали до зірвання відносин з Угорщиною. Але малопольським панам ся популярна в Великопольщі кандидатура була в високій мірі неприємна; вони робили уступку противникам, приймаючи їх острі жадання на угорську адресу, але в дїйсности хотїли тільки ту обіцяну їм Ядвіґу якось дістати до Кракова й зробити кінець з справою корони. Тому і з тими жаданнями привернення Володиславових земель певно не мали нїякої охоти розшибатись, і тим, думаю, пояснюєть ся, що в дальших переговорах з угорським двором справа Руси нїде вже більше не випливає. Правдоподібно, малопольські пани, що держали в своїх руках зносини з двором Єлисавети, від разу не трактували серіозно сєрадзьких постулатів, між ними й справи Руси, і з легким седцем зложили їх до архиву ad feliciora tempora[274]. Принаймнї, Ян з Чарнкова, оповівши про сєрадзькі постуляти, в оповіданню про дальші переговори з Єлисаветою вже про сї постуляти не згадує анї словечком.

Дїйсно, малопольським панам треба було думати над тим, щоб дістати насамперед Ядвіґу й тим, з одного боку, забезпечити ся від унїї з Угорщиною, а з другою — від кандидатури Земовита й иньших можливих. Ядвіґа не прибула анї на зелені сьвята анї на новий речинець — на св. Мартина. Тим часом Земовит перейшов уже до оружних кроків, а угорський двір, як на злість, висував кандидатуру Жиґимонта, що два рази з угорським військом прибував на польські границї. Годї було виступати супроти угорського двору з якимись грізьбами чи постулятами, треба було просити. Постанови радомського з'їзду, з марта 1384 р. не підносять уже нїяких погроз, анї визначають остатнїх термінів, не ставлять нїяких умов чи жадань угорському правительству, — коби лише дістати ту Ядвіґу. І знову минає ще тяжких пів року, аж 13 жовтня приїздить нарештї так довго ждана королївна, а два днї пізнїйше відбуваєть ся її коронація.

В таких обставинах було не до пильновання галицької справи. Доперва як справа корони була полагоджена, як малопольські пани знайшли нову точку опори в Ягайлї, звернули ся вони до справи Галичини. Їх осьмілювало при тім безрадне становище угорського правительства, занятого внутрішньою боротьбою. Там хвилювало повстаннє Кароля неаполитанського, що видирав угорську корону з рук Марії й остатнього дня 1385 р. був дїйсно коронований на угорського короля, змусивши Марію зрікти ся корони. Підступне убийство Кароля, в лютім 1386 р.), вернуло корону Марії, але не перервало руху, що привело до увязнення обох королев старої й молодої (липень 1386). Тільки по роцї (червень 1387) удаєть ся Жиґимонтови, коронованному не задовго перед тим на угорського короля, вернути свободу жінцї; Єлисавету-ж удушено в вязницї.

Супроти таких подїй на Угорщинї польське правительство могло чути себе вповнї безпечним з угорського боку. Угорському правительству було тодї не до Галичини.

І одначе тільки на початках 1387 р., коли справа польської корони була вповнї полагоджена, й Ягайло, охрещений на латинське й повінчаний з Ядвіґою, поїхав на Литву — хрестити на латинство поган, польське правительство забрало ся до руської справи. Очевидно, вона його так дуже не пекла серед далеко близших дотеперішнїх клопотів. Досить правдоподібна гадка, що польські правителї крім того ще й навмисно вичекали відїзду Ягайла аби без нього полагодити сю справу. Адже Литва на Галичину мала також старі претензії, а хоч унїя заповідала злученнє до Польщі всїх земель в. кн. Литовського, але се була дальша перспектива, а тим часом добре було обминути по можности всякі небезпечности. І тільки на початку лютого 1387 р. польське військо, ведучи з собою молоду королеву, рушає на Русь[275].

Галичина тодї знову була в опіцї Володислава Опольського. Се друге його «панованнє» на Руси зістаєть ся загадкою. Хронїки мовчать про нього зовсїм; якоїсь грамоти або поручення угорського правительства в сїй справі не маємо теж. Одиноким слїдом сього епізоду лишилось кілька грамот самого Володислава і галицького сучасного ґубернатора Андрія, що признавав Володислава своїм «ласкавим паном», та і з них тільки дві маємо в ориґіналах, а декотрі рішучо непевні[276]. Тож до недавна участь Володислава в подїях 1387 р. толковано як «інтриґу» або об'яснювано тим, що мовляв Володислав мав в Галичинї маєтности, тому непокоїв ся її справою. Але сього всього ще не вистане, аби пояснити нам, чому Володислав знову титулує себе володарем Руси (dominus Russiae) й признаєть ся таким тут дїйсно.

Найбільше просте й правдоподібне об'ясненнє буде те, що королева угорська, боячи ся за Галичину, по відокремленню Польщі, а не можучи сама зайняти ся її обороною супроти внутрішнього заколоту на Угорщинї, звернула ся до Володислава, яко бувшого володаря Галичини, аби він своїми впливами постарав ся заховати її при Угорщинї. Судячи по титулу Володислава в його грамотах, мусїло се стати ся в такій формі, що Володислав мовляв дістав Галичину на такім самім праві, на якім володїв нею перед 1379 р.[277] Що він «володїв» тодї Галичиною знову на підставі доживотного надання, каже Володислав виразно в своїй грамотї з 1387 р.[278]

Володислав не вирік ся сеї ролї, але й не мав охоти в неї вкладати ся[279]. Він чув себе на дуже труднім становищу: на Угорщинї і в Польщі, що були ареною його полїтичної дїяльности, все рушилось, все хиталось, і він не знав на яку ступити, де знайти собі опертє. Взявши на себе обовязок угорського адвоката в галицькій справі, він не хотїв дуже дразнити й польське правительство, тим більше що над ним самим висїла справа відібрання його польських лєнів. Тим поясняєть ся його дуже дипльоматичне й заразом — анемічне поступованнє в галицькій справі.

Найранїйше до тепер звісне його роспорядженнє в Галичинї має дату 2/IX 1385, отже виходило-б, що Володислав перейняв Галичину ще перед тим. Але ся грамота звісна в пізнїйшій реґестї, й покладати ся на її дату трудно. З лїта 1386 р. маємо уже кілька грамот: три надання самого Володислава — з липня і з серпня, і роспорядженнє ґубернатора Руси Андрія (capitaneus regni Russie) для перемишльських шевцїв, зроблене в імени Володислава[280], так що для сього часу Володиславове «панованнє на Руси» не підлягає вже сумнїву. З них одна Володиславова грамота, 25/VIII, має дату «у Львові», але дата непевна; мусить бути помилка або в часї, або в місцї.

Коли до Володислава дійшла чутка, що польське військо вибераєть ся походом на Русь, він видав 6 лютого 1387 р., в маєтности Ченстохові, дуже характеристичний лист до «всїх наших людей і міст на Руси» (писаний по нїмецьки — з огляду на міщан)[281], Володислав повідомляв їх, що як би королева польська пішла походом на Русь, а в тій війнї галицькі люди або міста мали понести які шкоди, то він обіцяє їм ті шкоди нагородити з тих маєтностей, які йому зістали ся на Руси. Він обіцяє Галичанам за себе й за обох угорських королев, що їм не будуть більше іменувати ґубернатором Угрина без їх відомости й волї. На випадок як би королева польська їх мала намовляти до підданства, то нехай Галичане удадуть ся до рішення одного з тих володарів: або до чеського короля, або маркґрафа мишинського (Meysen), або до палятина райнського, або до одного з герцоґів саксонських; видатки на подоріж до одного з тих князїв Володислав бере на себе. Як такий посередник рішить що до прав польської чи угорської королеви на Русь, так Галичане мають вчинити, а Володислав з свого боку ручить за себе й за угорських королїв, що вони також тому рішенню піддадуть ся. Заразом обіцяє, що він без відомости галицької людности не увійде в нїякі переговори з Ядвіґою, й того-ж жадає від Галичан.

Лист сей, кажу, дуже характеристичний для становища Володислава, що очевидно не мав найменьшої охоти мішати ся до боротьби Польщі й Угорщини за Галичину — пхати свої пальці між двері, по простому кажучи, але заразом, виходячи з свого становища, яко угорського васаля на Руси, мусїв щось робити, бодай про око, ut aliquid fecisse videatur. Його дуже неясно стилїзована грамота має виразний характер такого викрута (цїкаво, що й титул «руського князя» він уже між своїми титулами упустив!). Нїякого впливу в Галичинї не могла вона зробити — бо й була обрахована на те, аби нїякого впливу не зробити, а з Володислава всяку відповідальність скинути.

На закінченнє своєї ролї в галицькій історії Володислав два місяцї пізнїйше, вже по роспочатій окупації Галичини, 17 цьвітня 1387 р., видав ще одну грамоту в тім же дусї: в нїй він всї землї й замки, які має в Угорщинї, «а також і Руську землю, котрою мав володїти до свого живота», передавав королю чеському Вячеславу (Венцелю), яко опікуну угорських королїв, з тим щоб той вернув їм їх, як вони того собі зажадають[282].

Супроти такої повної безрадности угорського правительства в Галичинї, польський двір міг рахувати на легкий успіх. Судячи по тім, що знаємо про саму кампанїю, військо з Ядвіґою було вислано невелике — та в тодїшнїм розстрою Польщі не легко було й зібрати велике. Очевидно, рахували головно на моральний вплив походу, не на оружну його силу. Тим поясняти треба й дуже повільне tempo сього похода — старали ся полагодити справу спокійно, не доводячи до конфлїктів. Надїї справдили ся: Галичина прийняла зовсїм пасивно зміну свого титулу з провінції угорської на польську, а угорські воєводи, уважаючи справу програною, піддавали ся без бою.