Розділ «І. Загальний погляд»

Розумієть ся, сї Поляки-урядники, в ролї судиїв і управителїв, не тільки сьвідомо, а навить і не сьвідомо — через те, що привикли до польського права, а з руським були або зовсїм, або меньше обзнайомлені, переводили через своє урядованнє польське право в практику землї. Так само Поляки кольонисти не мали причин нагинати ся під руське право, зістаючи ся не тільки самі в праві польськім, але і відносинах своїх до тубильцїв-Русинів прикладаючи норми польського права. Нїмецьким кольонїям, сїльським і міським, забезпечало ся нїмецьке (маґдебурське) право самими фундаційними актами. Таким чином право руське підкопувало ся з усїх боків ще заздалегідь перед формальним запровадженнєм польського. Уже з перших десятолїть польського пановання в Галичинї поруч актів споряджених по руськи й відповідно норм руського права, стрічаємо ще частїйше акти споряджені відповідно нормам і практикам польським, в мові латинській. Адмінїстраційна схема другої половини XIV і першої XV в. представляє з себе досить дивну мішанину урядів староруських і нових польських, при тім старі руські уряди все відступають на дальший плян перед урядами польськими, так що поважний уряд воєводи руського права сходить до значіння заступника польського старости — старостинського судиї або підстарости.

Таким чином навіть в Галичинї, з її сильною історичною традицією, «часи руського права» були в дїйсности часами розкладу й вигасання руського права. На Поділю ж, з його сьвіжою кольонїзацією, з дуже слабою, властиво нїякою традицією, польське право опановує публичне житє від початків польської окупації, по Кориятовичах, і тут навить такого переходового часу, мішання руського права з польським ми не можемо дослїдити. Правда, що з Поділя маємо ще меньше документального матеріалу з сих часів нїж з Галичини, хоч і з Галичини маємо його не богато.

Сей процес польонїзації устрою й цїлого публичного житя не стрічав якоїсь значнїйшої опозиції навіть зі сторони руського елєменту, хоч як він був ще сильний в сих землях, особливо в Галичинї. В тодїшнїм суспільнім складї, супроти понять польського публичного права голос могла мати тут тільки шляхта. В Галичинї в сїм переходовім часї руська шляхта й релятивно, й абсолютно була ще дуже численна й сильна, й могла б бути важним полїтичним чинником в землї, коли б солїдарно, збитою масою схотїла б виступити в оборонї руського права. Але вона не виступала, бо як раз її клясові інтереси казали її бажати повного зрівняння руських земель Корони з иньшими, польськими провінціями, й заведення польського устрою й польського права на Руси.

Дїло в тім, що в сїм переходовім часї «руського права» шляхта руських земель, без ріжницї своєї національности, не користала з прав шляхетської земської самоуправи, яка істнувала в польських провінціях, а що ще важнїйше — правительство звязувало шляхетське землеволодїннє в руських провінціях ріжними ограниченнями, яких не знало польське публичне право, та потягало шляхту до служб і престацій далеко більших нїж які істнували в провінціях польських. Про се я буду ширше говорити на своїм місцї, тут підношу тільки, що супроти такого упослїдження шляхти руських провінцій для неї заведеннє польського права означало увільненнє її самої і її підданих від місцевих тягарів — військової й городової служби, даней і престацій, свободу від ограничень в розпорядженню своїм майном, право вибору судей і земської самоуправи, і т. и. Тож від коли рішила ся доля Галицької Руси й вона стала, по окупації 1387 р. польською провінцією на віки, шляхтичі-Русини, зарівно як і Поляки, з своїх клясових інтересів змагають до повного зрівняння руських провінцій з польськими і заведення польського права. Дїяло ся те ж саме, що столїтє пізнїйше, під час боротьби з унїєю бачимо ми, коли шляхта кн. Литовського, бажаючи розширити свої клясові привилеї до розміру шляхти польської, змагала до як тїснїйшого сполучення з Польщею, подаючи в тім руку польським полїтикам.

Клясові інтереси перемагали антаґонїзми полїтичні й національні, переважували те огірченнє, яке мусїло серед руської шляхти зберати ся, коли польські зайди відсували її на далекий плян від всїх важнїйших посад і впливів в землї, тиснули її з усїх боків в своїй сьвідомости nacyi dominującej w kraju, кажучи теперішнїми словами, а не рідко й просто видерали з рук старих руських дїдичів їх дїдини, нїби від nullo jure possessores, на підставі королївських надань[32]. Невважаючи на се все, кажу, клясові інтереси казали руській шляхтї йти враз з польською, бо на пунктї тих інтересів не було ріжницї між шляхтичом Русином і Поляком. Так було в Галичинї, на Поділю, так мусїло бути в Холмщинї, Белзщинї й на Підляшу.

Ся боротьба за польське право, котрої, на жаль, тільки досить далекі відгомони долетїли до нас, мала не тільки той результат, що привела до польонїзації устрою руських земель, але й запечатала взагалї польонїзацію сих земель на довгі віки, розбивши опозицію руського боярства тодї, коли воно ще було найсильнїйше. Не сформувавши ся тодї в одну збиту фалянґу, не зложивши тодї з себе національного табору, шляхта української народности не здобула ся на се й пізнїйше. Розпливши ся відразу в шляхетській верстві, вона розпливала ся й никла, пропадала в нїй в часом все більше. Одинока верства, що мала голос в тодїшнїх обставинах і могла стати в оборонї руського права, взагалї руської (української) народности була страчена для сеї справи.

Не помогла руському праву в землях Польської корони й земська автономія, що служила, як то вище піднїс я, таким сильним заборолом руського права в землях в. кн. Литовського. А се тому, що в коронних землях вона прийшла запізно.

Провінціональний подїл Польщі взагалї визначав ся великим консерватизмом, і тому підставою до орґанїзації руських провінцій взято також староруський їх подїл. Провінції сї складали ся з семи земель — Львівської, Галицької, Подільської, Перемишльської, Сяніцької, Белзької й Холмської. З них тільки Сяніцька й по части Подільська були новотворами. Маленька Сяніцька земля по всякій правдоподібности утворила ся наслїдком відірвання від Галичини й прилучення до Польщі, перед окупацією цїлої Галичини, в 1340-х рр.[33], тай зістала ся потім в ранзї осібної землї й пізнїйше. Поділє відлучило ся від давньої Теребовельської землї (до котрої з початку належало), зіставши ся поза границями Казимирової окупації, коли той зайняв і прилучив до Галичини Теребовельщину[34]. Забране Поляками з початком XV в., воно лишило ся осібною провінцією, але без східньої своєї половини, що лишила ся при в. кн. Литовськім[35] і в 1566 р. дістала титул воєводства Браславського. Всї иньші землї утворили ся в староруських часах, як князївства (з Львівською землею се не так ясно, бо Львів виступає дуже пізно, але се було, мабуть, давне Звенигородське князївство). Тож вони мусїли мати свої місцеві традиції й сильну підставу для земської автономії. Але, як я сказав, вона прийшла за пізно — аж з заведеннєм польського права, в 1430-х роках. Перед тим польське правительство хотїло мати тут сильну і сконцентровану власть в руках своїх старостів, а з початку, за Казимира Вел., Галичина, з виїмком Сяніцької землї, творила навіть одну провінцію, під властию одного «старости руського». Нїм прийшла земська самоуправа, землї залила вже польська шляхетська кольонїзація, відтиснувши на дальший плян Русинів, так що з заведеннєм шляхетської самоуправи заберають її в свої руки Поляки і на нїй також витискають своє польське пятно. Супроти того земська автономія в дальшім розвою замість консервовання руських традицій в українських провінціях Польщі, стає також провідником польонїзації, і руський елємент в нїй дуже мало дає себе чути.

Повний упадок руського права і руського елємента, що до полїтичного значіння його, в коронних землях зазначив ся таким чином виразно уже в першій половинї XV в. В другій половинї сього столїтя заникають останки руського устрою, сама його память, подекуди лише полишаючи в житю й практицї свої слабші слїди, так що їх звязь з руським правом можемо уставити нераз лише слїдженнєм цїлого суспільно-полїтичного процесу. Переважна маса руського боярства — все що було значнїйшого в нїм, тоне в польській шляхетській масї, що одиноко репрезентує сї землї на зверх. Руське пятно має тепер тільки селянство, маломіщанство, духовенство — верстви, що анї в державнім житю, анї в місцевій самоуправі землї не мали голосу. Руський нарід живе далї, але тільки як етноґрафічна маса, а не нація. Руська справа сходить на саму релїґійну справу. Церква руська — се одинока інституція, що носить виразну національну фірму. Се зовсїм виразно виступає в XVI в., навіть в його початках. Niema Rusi, są popi i chłopi, могли б сказати так само в XVI в. «обивателї» ziem Ruskich, як то чули ми в XIX, а ще й більше, бо в тих часах иньшого народу, окрім «народу шляхетського» в Польщі не знали, отже popi i chłopi в рахунок не йшли зовсїм, а останки руської шляхти розпливали ся вже в польській масї.

Акт 1569 р. широко відкрив двері до иньших українсько-руських земель сїй шляхтї, що сидючи на руській землї й живучи потом руського селянина, звикла іґнорувати все руське, уважати руський нарід за misera contribuens plebs для польського, дивити ся на руську культуру, право, традиції як на щось незмірно низше від польського, так що на його погляд всьому руському, яке йно підносило ся трохи над рівенем нужди, була одна дорога — апостазії й переходу в табор польський. Широкою лавою посунули сї Kulturträger-и на Волинь, в Київщину і далї, займаючи посади, осїдаючи на випрошених від короля маєтностях або одержаних через шлюби, за жінками, — несучи з собою польське право, до котрого навикли, й накидаючи тубильцям, з наівною ароґанцією чоловіка сьвідомого своєї «вищої раси», зневажливий погляд на все руське.

Незалежно від сеї міґрації (хоч вона відограла тут головну ролю), вищі верстви нових провінцій Корони наслїдком самої державної спільности входили в близший контакт з польською суспільністю, правом і культурою. Польське право, що вже перед тим мало атракційну силу для шляхти в. кн. Литовського завдяки своїм шляхетським привілєґіям і служило їм взірцем для реформ литовських відносин перед унїєю, й польська культура, котрої висшість тепер була вже очевидна — наслїдком сильного культурного руху в Польщі в другій половинї XVI в.[36] і довгої застої руського культурного житя, і котра також була дуже-дуже близька привілеґіованим верствам українських земель завдяки дуже сильному свому шляхетському кольориту, тїсним звязям своїм з клясовими змаганнями привілєґіованих верств держави й її полїтичним житєм взагалї — починають опановувати новоприлучені руські землї. Невважаючи на те, що місцеве право, в видї Статута 1566 р. (що тому дістав назву волинського), було забезпечене новоприлученим українським землям в самих інкорпораційних привилеях 1569 р.[37], устрій і право новоприлучених українських земель польонїзують ся скоро, польонїзують ся до останку, а вищі верстви української суспільности незвичайно легко й скоро польщать ся. В першій четвертинї XVII в. бачимо сей процес уже в повнім розвою.

Особливо важне значіннє в сїм процесї модифікацій і польонїзації староруських форм лежить в сфері суспільно-полїтичних і економічно-культурних відносин, і найглубше вплинула на все дальше житє нашого народу як раз еволюція суспільних кляс. Тому від неї й почнемо.