Розділ «І. Загальний погляд»

Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.

На жаль ми не маємо сих незвичайно важних для пізнання внутрішнїх відносин привилеїв у їх первісній основі, а тільки пізнїйші потвердження, з початку XVI в. (1501–1511), не без певних, очевидно, модіфікацій. Судячи по них, найбільше задержали свій давнїй устрій і автономію, а також і найповнїйше застерегли їх собі в привилеях північні землї: Полоцька й Витебська, що стратили осібних князїв на все уже з кінцем XIV в. і правдоподібно, уже тодї дістали певні ґваранції від литовського правительства. Зрештою сї землї належали і в давнїйших часах до найбільше розвинених що до самоуправи, і в основі їх привилеїв можуть лежати ще давнїйші «ряди» з місцевими князями[16]. Тут землю репрезентують іще на початку

XVI в. всї стани — «князї, бояре, мішане й вся земля»; сї стани в справах города й землї «по давному» зберають ся на віча (сымаются), — ми маємо кілька таких місцевих постанов, виданих «обмовою» землї. Земля має право виберати собі сама намістника, або бодай ставити певні свої жадання при номінації, й домагати ся, аби правительство забрало немилого її намістника: «намъ — господару — давати воєводу по ихъ воли, по старому, а который будетъ воєвода нашъ нелюбъ имъ, ино намъ имъ воєводу иншого дати по ихъ воли». Приїзжаючи на уряд, новий воєвода має насамперед зложити присягу станам, що не буде карати нїкого «безъ ихъ справы» (без участи їх в судї). Стани мають свій скарб і право розпорядження певними доходами землї; вони по давньому ведуть на свою руку зносини з нїмецькими городами і мають юрисдикцію в справі торговельних зносин з сими містами «по своєму праву», і правительство в то не мішаєть ся, і т. и.[17]

З українсько-руських земель в. кн. Литовського найбільші ґваранції, найширшу самоуправу мали підляські повіти, але се стояло вже в звязку з наданим їм польським правом, і сї ґваранції їх сюди не належать: нас інтересує старий устрій. Київщина і Волинь дістали свої привилеї досить пізно — за Казимира. Київщина дістала його по смерти Семена Олельковича († 1471), уже перед тим побувавши в управі великокняжих намістників; чи мала вона якісь ранїйші привилеї — се зістаєть ся неясним, і в усякім разї ті привилеї, які маємо, — в потвердженнях 1507 і 1529 р., до ранїйших як до Казимирових привилеїв не відкликують ся[18]. При тім же Київська земля під Литовську зверхність прийшла в станї роздроблення і взагалї упадку державного житя, правдоподібно — забрана частинами. Все отсе мусїло вплинути на те, що автономія землї і її старі практики в київськім привилею не зазначені так виразно як в полоцькім або витебськім. Його основою служить не так стара земська практика, як «право доброволноє хрестіанскоє», як каже привилей — себто основні принціпи законодавства в. кн. Литовського, як вони вилили ся в Казимировім привилею в. князївству (1447) й його привилеях земських. В потвердженнє 1507 р. крім того увійшли ще великокняжі резолюції на скарги київської шляхти на в. княжих урядників, дані за Олександра мабуть[19].

Волинський привилей, виданий десь також в другій половинї Казимирового правлїння[20] і наново потверджений в 1501 і 1509 р., уже в своїй першій редакції був лише відповідю на скарги місцевої шляхти на ріжні конкретні надужитя в. княжих намісників. Обидва привилеї — і волинський і київський, не виходять властиво поза ґваранції ріжних свобід місцевому панству й шляхтї як верстві шляхетській (видані вони не на проханнє цїлої землї, а тільки місцевих панів і шляхти) і справами земської автономії мало займають ся, а особливо волинський. Одиноке, що можна в нїм вказати — се застереженнє, що суду над шляхтичом староста не може чинити без участи збору князїв, панів і шляхти. Київський привилей окрім певних клясових свобід, признаних місцевій шляхтї та такогож застереження що до участи шляхти в судї, робить ще кілька спеціальних постанов. Він обіцяє, що Кияне (розумій — київські пани й бояре) будуть уважати ся рівноправними з «Литвинами» (шляхтою центральних земель, Литви в тїснїйшім значінню)[21] у всїм, у всїх правах: «Кіянина какъ и Литвина во чти держати и во всЂхъ врядЂхъ ни въ чомъ не понизити»; що київські волости правительство буде роздавати в державу тільки київським боярам, більше нїкому; потвердженнє 1529 р. розтягає сю монополїю київських бояр також і на держаннє київських городів[22].

Та брак ґваранцій для земської автономії в волинськім привилею не значить іще зовсїм, що на Волини всяка особність землї була стерта. Противно, окремішність земель стала взагалї одною з основних прикмет полїтичного укладу в. кн. Литовського, тож і не було потреби спеціально застерегати того, що було загальним явищем. Скрізь місцевому панству полишене було широке поле в управі землї, місцеві уряди в значній мірі роздавали ся місцевим панам і шляхтї. Місцеві пани-шляхта на своїх з'їздах полагоджували земські справи, висилали своїх відпоручників на сойми в. князївства для участи в загальних справах і предкладали свої дезідерати центральній власти. Репрезентантами інтересів землї в сенатї — радї в. князївства служили вищі урядники землї й чільнїйші місцеві аристократи — князї й пани; сї, що незалежно від урядів своїх займали місця в радї, коли вона зберала ся в повнїйшім складї — на візваннє в. князя, ті належали до тїснїйшої ради, зложеної з вищих урядників в. князївства. Цїле в. князївство творило щось до певної міри зближене до федерації, котрої осередком служила «Литва», центральні землї: передовсїм їх аристократия держала в своїх руках біжучу, центральну управу держави, засїдаючи на урядах столицї і близших до неї округів, тимчасом як иньші землї закликали ся до участи в державних справах в випадках важнїйших, більше надзвичайних, і брали в них участь через своїх урядників і маґнатів, або й земських відпоручників, а зрештою полагоджували у себе дома, на своїх з'їздах, свої домашнї справи.

Було се тільки зближеннє до федеративного устрою, а не правдива федерація — тому, що довго, аж до другої пол. XVI в., не було вироблених докладних форм анї репрезентації земель в центральних орґанах, анї форм місцевої самоуправи, і сама центральна управа не мала характера власти вибраної, членами федерації уставленої. Зрештою сама одноцїльність земель була в серединї розбита цїлим рядом нових явищ суспільно-полїтичного характеру, що виривали все глубші борозди в її устрою[23].

Загальну практику земського устрою в. князївства бачимо ми й по наших українсько-руських землях, які входили в його склад. Найлїпше можемо слїдити її на Волини, густо залюдненій, з сильною верствою маґнатства — одній з найбільше аристократичних земель вел. князївства. Переглядаючи реєстри тутешнїх урядників, бачимо, що тутешнї уряди, не виключаючи й найвищих — старости луцького, маршалка волинського, старост володимирського й кремінецького — обсаджували ся коли не переважно, то дуже часто місцевими людьми — членами княжих, панських домів — кн. Острозьких, Сангушковичів, Черторийських, Корецьких, Юрш, Монговтів (зволинщений литовський рід), Боговитинів і т. и., а на низших урядах і просто боярських[24]. Таким чином вони в значній мірі в своїх руках держали місцеву адмінїстрацію. На своїх плечах несли вони оборону своєї землі, збераючи ся під проводом свого маршалка, коли якісь вороги — найчастїйше Татари, нападали на Волинь. На своїх з'їздах — т. зв. «сеймах», що зберали ся в столицї землї — Луцьку, княжата й пани волинські, разом в епископом і вищими урядниками, з власної інїціативи чи з поручення центральної власти, полагоджували ріжні справи, видавали устави для землї, давали вияснення що до місцевих практик, «права земли-волынскоє», що мало уживати ся в місцевих судах, і судили труднїйші справи на жаданнє сторін, чи з поручення в. князя[25]. Вони ж під проводом маршалка волинської землї творили апеляційну інстанцію для місцевих судів (тому претендували на участь і в судових доходах маршалка — т. зв. помочнім). На таких соймах вони обсаджували деякі духовні бенефіції; на них же виберали відпоручників на «великі вальні сойми» всього великого князївства й укладали петиції в. князю в справах місцевих і загально державних[26]. Подібне бачимо й у Київщинї та Браславщинї, хоч і в слабших формах, — бо тут не буде такої сильної й численної маґнатської верстви як на Волини. Виключні права на державу київських волостей і пригородів забезпечали київським боярам, як ми бачили, київські привилеї, й ми дїйсно бачимо на тутешнїх урядах дуже часто, навіть переважно місцевих людей; тільки на воєводстві їх бувало рідше, бо так можних панів в Київщинї дуже було мало. Тойже київський привилей, так само як і волинський, застерігає участь місцевих панів-шляхти в судї київського воєводи. З'їзди київської шляхти, часом разом з міщанами, виконували і тут ріжні поручення вел. князя і полагоджували свої земські справи. Так «князи и панове и земяне земли КієвскоЂ» виберали архимандрита Печерського монастиря. Маємо й петиції та скарги висилані з таких панських з'їздів київських, маємо такі ж і з Браславщини; в 1546 р., очевидно не без спільного порозуміння, виступили перед вел. князем з оскарженнями на свого воєводу пани й шляхта київські і на свого старосту земяне Винницького повіта і потім знову в р. 1551, і т. и.[27]

В другій половинї XVI в. сойми сї перейшли в шляхотські соймики, орґанїзовані на польський взірець і в виборні шляхотські земські суди, але початки їх, очевидно, ідуть іще з староруських часів, з боярського правлїння XIII–XIV в., коли, зі зростом сили місцевого боярства, й упадком полїтичної дїяльности громади, такі боярські «сойми» мусїли заступити давнїйші всенародні віча[28].

Таким чином під литовською зверхністю окремішність земель й їх окремішне, місцеве житє тягнуло ся й далї, хоч з певними, часом дуже значними відмінами. Повної суцїльности й окремішности земель одначе вже не було. Адмінїстраційна одність землї була дуже слабка. Земля була подїлена на округи, і їх управителї залежали просто від центрального правительства. Вправдї в руках київського воєводи й луцького старости зістали ся деякі функції, що розтягали ся на цїлу територію землї й підіймали його над старост і намістників иньших округів (як воєнні й судові компетенції київського воєводи, юрисдикція луцького старости для панської верстви цїлої Волини), але адмінїстраційної одности все таки не було й тут[29]. Підляшє, до утворення уряду воєводи, дїлило ся на три рівнорядні повіти (і той пізнїйший воєвода власти над старостами не мав); так само й Браславщина — тут тільки часами, через порученнє обох староств — Браславського й Винницького одній особі, осягала ся така «персональна унїя землї». Навіть на території поодиноких повітів творили ся держави ріжних титулів, котрих управителї й державцї мали самостійний круг компетенцій і дуже мало або й зовсїм не підлягали намістникам і старостам повітовим.

Ще більше нїж се адмінїстраційне дробленнє розбивали первістну одноцїльність землї переміни в суспільній орґанїзації. Маґдебурське право, одержане головнїйшими українськими містами ще в XV в., розривало той орґанїчний звязок, що звязував в давнїй Руси город з землею; город перестав бути її центром, осередком її житя і перетворив ся в енкляву: маґдебурське право, запевняючи міській громадї автономію, заразом вилучало її з адмінїстраційного устрою землї, здіймало з неї земські обовязки, замінюючи їх на осібний грошовий: податок, неперехідною межою відграничувало територию міста від його округа. Тільки неповне переведеннє принціпів маґдебурського права в землях вел. князївства й нарушування його в практицї дещо ослабляло се повне відчуженнє города від волости, яке принціпіяльно в сїм праві лежало.

З другого боку розширеннє патрімонїяльної юрисдикції над селянами поволї все основнїйше вилучало з орґанїчного звязку землї всю масу селянства, що поволї тратили всякі публичні права. Правну санкцію сьому дав уже Казимирів привилей шляхтї 1447 р., хоч виразнїйше наслїдки сеї еволюції показують себе доперва в XVI в. Кожда маєтність ставала осібною державою в державі і територія землї розривала ся на сї дрібні державки. Селяне на королївщинах ставали також тільки misera contribuens plebs, і в XVI в. повіти й землї перетворили ся в корпорації панів-шляхти, що по части засїдала на ріжних урядах землї, по части сидячи на своїх ґрунтах брала участь в управі землї; такий образ ми й бачили на Волини, де ся суспільна еволюція, з поміж українських земель, розвинула ся особливо виразно. Так само було й на Підляшу, але про нього не говоримо тут, бо там було польське право.

Сей процес розкладу давнїйше одноцїльної, самоуправної землї відкривав ширшу дорогу інґеренції центрального правительства та причиняв ся до того, що місцеві відміни, прикмети суспільно-полїтичних відносин тонули поволї в загальній еволюції держави, і вона все глубше входила у внутрішнє житє поодиноких земель.

Упадок князївств вперше відчинив її двери на добре — з початком XV в. Але протягом XV і першої четвертини XVI в. цїла еволюція держави розвивала ся дуже поволї, не виливаючи ся переважно в скінчені, скристалїзовані форми й розмірно слабо модифікувала устрій і житє поодиноких земель, що ще в значній чистотї задержують свою стару фізіономію. Доперва в серединї XVI в. переводить ся ряд дуже важних і далекосяглих реформ в орґанїзації держави, що змагають до одностайного укладу її, всїх її провінцій, і дїйсно відбивають ся дуже сильно на їх укладї. Суспільно-полїтична еволюція держави, що перед тим по волї лише модифікувала староруську спадщину, починає в незвичайно скорім темпі ломити її останки — дуже ще значні тодї. Перша кодифікація литовського права в Статутї 1529 р., хоч стоїть іще дуже сильно на основі староруської правної традиції, зробила кінець, або бодай дуже сильно ослабила місцеве право, всякі земські привілєґії й практики, що від тепер можуть мати попри Статут хиба помічне значіннє. Мотиви фіскального характеру приводять правительство до реґуляції економічних відносин, в напрямі повної одностайности, в королївщинах цїлої держави («устава на волоки» 1557 р. і ріжні иньші розпорядження меньшого значіння). Ряд важних реформ в суспільнім устрою, адмінїстрації, судівництві, переведених під напором нового полїтичного чинника — шляхти, що в перше тодї починає впливати на державне житє, приводять до нового і досить одностайного уформовання провінціонального устрою і суспільних відносин — на польський взір, а відмінно від форм і відносин традиційних.

Але сей перестрій, се зведеннє до одного знаменника, що далї — то більше зближеного до практики польської, були, як бачимо, явищем розмірно новим, що розвинуло ся саме в переддень люблинської унїї. Воно, як сказано, в значній мірі було результатом впливів нового полїтичного чинника — шляхецтва, що прийшовши до голосу в уставодавстві, з своїх клясових інтересів починає нагинати устрій в. кн. Литовського до шляхетських порядків Корони. Перед тим суспільно-полїтична еволюція в землях в. кн. Литовського розвивала ся в далеко повільнїйшім темпі, староруська традиція визначала ся ще дуже великою сьвіжістю й силою, звичаєве право й практики поодиноких земель служили підставою правних відносин і тільки поволї уступали перед модифікаціями, які вносив державний процес вел. князївства. Державна спадщина староруських часів давала себе дуже сильно відчувати до самої середини XVI в. (а навить і дещо пізнїйше). Де бракує нам матеріалу старшого, ми навіть по актам XVI в., — що вперше приносять нам показнїйший запас матеріалу до слїдження внутрішнїх відносин земель в. кн. Литовського, можемо слїдити форми староруського укладу й житя не тільки в сьвіжих пережитках, а навіть в досить ще жизненних проявах його.

Українські землї польської корони: відмінність обставин, часи «руського права» і його упадок, польонїзація устрою й права, змагання місцевої шляхти до зрівняння з польськими землями, безхосенність земської автономії для українського елємента, упослїдженнє Руси, спольщеннє західнїх провінцій і похід польщі на схід

В инакших, дуже відмінних обставинах знайшли ся українсько-руські землї корони Польської[30].

Вони увійшли в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного житя, з державним правом, з культурою розвиненими хоч не вище, то мабуть і не низше тодїшньої Руси. Анї правительство, анї суспільність польська не дивили ся на сю Русь як на щось вище, як на взірець, як то було в Литві. Противно — можна з всякою правдоподібністю сказати — дивили ся на неї з гори, не тому щоб дїйсно мали на се якісь оправдані причини, а тому, що в таких обставинах, навіть на вищій степени культури, нїж на якім стояла тодїшня польська суспільність, — на відмінну (хоч би й рівновартну) культуру, устрій, житє підбитого народа звичайно дивлять ся з гори.

Правительство польське не мало причин особливо заходити ся коло консервовання староруських порядків своєї нової провінції, але не мало також анї причин, анї охоти спеціально їх нищити. Де не вимагали якихось змін полїтичні інтереси, воно лишало староруські порядки на разї без змін. Дуже богато з староруського устрою, права, практики було задержано в українських провінціях, особливо до запровадження польського устрою в 1434-5 рр. Сї часи — до 1435 р. — в пізнїйших часах навить звуть ся «часами руського права», tempus juris ruthenicalis[31], в противставленню до польського права, заведеного в 30-х рр. XV в. Але так само як і по заведенню польського права досить довго ще зіставали ся ріжні останки «руського права» не тільки в житю, але і в правних сферах Галичини, ріжні пережитки руського публичного права — як останки невільництва, закріпощені категорії слуг, селяне «на руськім праві» і т. и., — так само і перед 1435 р., перед тим заведеннєм польського права, воно встигло вже дуже сильно змодифікувати староруську практику і поробити в нїй сильні виломи, так що те jus ruthenicale було вже перед 1435 р. дуже ілюзоричне.

Виломи в нїм робило ся самим житєм, незалежно від яких небудь правительственних реформ. Рішучо впливало тут уведеннє в місцеву людність, у всї верстви її значної маси польських і ріжних иньших чужеплеменних елєментів. Був тут не тільки власновільний рух на руську землю, на руський хлїб ріжної голодної й жадної голоти, а й робота самого правительства, викликана мотивами полїтичної натури. Володїннє Галичиною було загрожене. Від першої окупації, можна сказати — аж до самої кревської унїї й польської окупації 1387 р. треба було боронити се володїннє від оружних і неоружних претензій сусїдів (не тільки Литви, але й Угорщини, по части Татар). Супроти того польське правительство всякими способами старало ся осадити в Галичинї як найбільше таких осадників, на привязаннє яких могло б воно числити. Тому почавши від Казимира воно протеґує нїмецьку кольонїзацию сїл і міст і шляхотську кольонїзацию польську.

Спустошеннє східньої частини галицьких земель під час боротьби за галицько-володимирську спадщину відкривало широкий простір для такої кольонїзації, але правительство так само, й ще більше, пакує своїх кольонистів і в більше залюднені і лїпше захищені части Галичини, розумієть ся — не без нарушення прав дотеперішнїх руських осадників. Хоч спеціального заміру їх кривдити й розганяти властиво може й не мало, — але знов і не числило ся з ними так дуже супроти своїх полїтичних цїлей. Своїх же польських кольонистів, як побачимо, воно навіть в самих наданнях з'обовязувало до того, аби постійно сидїли на своїх нових маєтностях, для охорони польського володїння. Так уже протягом кількох десятолїть утворив ся в Галичинї досить значний контінґент привілєґіованих кольонистів польських і нїмецьких, що витискали часом і давнїйших руських осадників з їх осад, а в кождім разї відсували їх на другий плян. Теж саме повторило ся кілька десятолїть пізнїйше на Поділю, де польське правительство також старало ся забезпечити собі сю загрожену литовськими претензіями провінцію осадженнєм польських шляхтичів.

На всякі важнїйші посади правительство осаджувало своїх людей, Поляків, на яких могло б спустити ся, а над старою системою урядників, для загального нагляду, творило нові, з широкими компетенціями й екзекутивою, для своїх повірників. Для Русинів лишали ся самі малозначні посади; все иньше було для Поляків та хиба зовсїм спольщених Русинів (як нпр. подільський воєвода Грицько Кердеєвич) і ріжних зайдів, що тримали ся польського режіму.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том V. Суспільно-полїтичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV–XVII в.» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І. Загальний погляд“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи