Розділ «Примітки»

В угорських грамотах стрічаємо досить часті згадки про походи в Галичину. Правдоподібно до походу кор. Андрія 1226/7 р. належить оповіданнє в грамоті Белї Діонисию (Fejer IV l c. 23, 1235 р.): Ad haec dum contra Ruthenos, a fidelitate nobis debita se subtrahere molientes, de mandato et voluntate patris nostri incliti regis Andree duximus exercitum, ac sub castro Gallicie metati fuissemus castra nostra, memoratus Dionysius, vigil ad prelia, quemdam militem egredientem e Castro prenotato contra partem nostram subito conspexit, primusque lanceam vibrans in ipsum deiiecit eundem in terram letaliter vulneratum, qui et ibidem vitam finiuit. Postmodum etiam eadem expedicione durante ipsum contra aciem aduersam, que circa Kuzmench curtem videlicet ducatus Gallicie fixerat castra sua, transmisimus, gerentes de ipsius probitate fiduciam specialem; vbi inito cum eisdem prelio et optata victoria quendam nobilem et nominatum militem Mathei nomine ad nox adduxit post conflictus varios captivatum. Persistentibus denique nobis in expeditione memorata dum aciem bellatorum contra Lodomerium duxissemus, ipsum pariter cum aliis baronibus nostris ducem et rectorem exercitus duximus preficiendum. Ubi castro Luchuchku viriliter expugnato, habitatoribus ipsius pro parte captis et pro parte interemptis, bona ibidem reperta et immobilia, que non solum numero comprehendi, sed et oculis metiri non poterant, nobis detulit, in nostra donatiua militum conuertenda.

На хронольоґію сеї події маємо лише одну вказівку: по сїй історії між иньшими заслугами Діонисия потім згадуєть ся його участь в облозї Ярослава 1232 р., отже сей похід Белї в Галичину й на Волинь (Lodomerium) належить до попереднїх років; в них одинокий похід на Волинь угорською війська — се похід короля 1226/7 р. Хоч Галицька лїтопись в сїм походї не згадує Белї, але се може бути простим опущеннєм, він міг ходити з батьком, і той міг його вислати під Галич, куди, як каже лїтопись, сам король іти бояв ся, бо йому напророчили «волъхвы угорьекыя», що як побачить Галич, то не буде живим.

Коли таке датованнє буде вірне, насуваєть ся питаннє, про які місця говорить оповіданнє — Kuzmench i Luchuchko? Порівнюючи з оповіданнєм лїтописи про сей похід, Kuzmench дуже легко може бути попсованим Kremench; Luchuchko духе нагадує Лучеськ, але так далеко угорське військо, по лїтописи, не заходило; правдоподібно се якийсь замок в полудневій Волини, коло Кремінця.

До походу Белї 1230 р. може належати згадка в грамотї Белї з 1246 р. для ґр. Герборда, як він via quadam in Ruscia sub magna porta Gallicie quae uocatur Vngarica nobis nostrisque baronibus in expeditione presentibus laudabiliter dimicando, dehinc eciam super fluuium Denisztur viriliter coram nobis prestitit in conflictu — Codex Arp. VII c. 263, перед тим Fejer IV. 2 c. 33. Що правда, може се належати й до котрогось пізнїйшого походу (нпр. 1239 р. — Іпат. c. 510), так само й друга така недатована згадка в грамотї Белї з 1240 р. Миколаю comiti de Gumur, що він dum in expeditioni Ruscie essemus constituti et bellorum cuneus esset hinc inde in coflictum accintus, ipse in adversam aciem uiriliter irruens, multos in ore gladii neci tradidit et innumeros captiuauit, sui tamen sanguinis effusionem non modicam sustinendo — Codex Arpad. VII c. 100.

Нотую заразом иньші подібні згадки з руських походів — Codex Arp. VI. c. 484 (1230), XI. c. 220 (1231), VII. с. 193 (1245 р.) і c. 283 (1249); остання трохи інтереснїйша: надворний судя Павел in obsidione castri Ruthenorum Galich nomine quandam aciem clam in nostrum exercitum irrumpere cupientem militari bello prohibuit, quod nostro exercitui non potuit quid nocere; et iterum alia vice pedestrem aliam aciem Ruthenorum, dum super nostrum exercitum irruisset, plus ipse ceteris honoris nostri conseruacioni vigilanter insudendo, hostili pugna inuadens, illam milicie sue viribus fugauit, secum tam acriter decertans, quod nobili et forti dextrario suo sub ipso occiso, licet triumphasset de hostibus, se tamen ibidem vix de mortis periculo potuit liberare. Див. ще Codex Patrius VIII ч. 67 (1261) — servicia comitis Thome, que d. Colomanno fratri nostro in Ruthenia contra insultus Ruthenorum extubuit.

8. Австрийський епізод полїтики Данила

Окрім Галицької лїтописи (Іпат. c. 544-8, 554-5) ми маємо лише коротенькі звістки в нїмецьких хронїках і річниках про шлюб Романа з Ґертрудою, взагалї неприхильні для нього: що він оженив ся з нею, потім покинув її minus honeste, й більше вона його не бачила. Іпат. с. 544–8, 554-5, Monumenta Germ. hist. IX c. 599 (continuatio Garstensis), c. 612 (continuatio Claustroneuburgensis І) і 727 (continuatio praedicatorum vindobonensium), Pez Scriptores rerum austriacarum I c. 462 (Chr. Claustroneuburgense), 576 (Narratio genealogica), 821 i 822 (т. зв. An. Leobiensis), 982 (Chr. an. Zwetlicensis), 1074 (Chr. Hageni), 1211 (Chr. Arnpeck), II c. 729 (Chr. Thomae Ebendorfer), IIІ c. 37. Цїкавий погляд Cont. Garst., що Bela consilium et auxilium tulit, ut rex Ruscie, qui apud ipsum tunc degebat, forsitan a suis eiectus, Gertrudem ducet in uxorem; але він потім auxiliо regis (Белї) destitutus redit ad sua.

Для означення дати шлюбу Романа важна вказана Шараневичом (Die Hypat-Chr. 71) буля у Фішера Merkwurdige Schicksale d. Stiftes und d. Stadt von Kloster-Neuburg, ч. 60, датована 27/VI 1252 р.; вона згадує про сей шлюб як факт уже довершений: nobilis mulier Gertudis uxor nobilis viri Danielis Pruteni. Відсувати сей шлюб дуже від сеї дати назад не годить ся: 1252 роком датують його нїмецькі лїтописи, і він мабуть і хронольоґічно й річево стояв у звязку а походом Белї на Австрію весною-лїтом 1252 р. (маємо грамоти його з під Відня, датовані серединою червня — Fejer IV, 2, Cod. Arpad. VII 342): Беля «Ђ xa во НЂмцЂс Романомъ и да сестру герцюкову за Романа». Що шлюб в усякім разї не став ся значно скорше перед сим походом, се виходить з оповідання Галицької літописи, що Беля потім не піддержав Романа: отже похід Белї на Австрію 1252 р. в усякім разї не був значно пізнїйше по шлюбі Романа.

Оповіданнє Галицької лїтописи, в порівнанню з неприхильними для Романа записками австрийських хронїк, звучить як оборона Романа, доводячи, що він мусїв кинути Ґертруду й зробив се за її порадою. Ті детайлї, які наводить вона, показують, що оповіданнє її в фактах вірне. Цїнну аналїзу й коментар до нього подав Шараневич, Die Hypat.-Chr. c. 67 і далї, тільки гадки його (зрештою висловленої ще перед ним), що лїтопись оповідає про облогу Романа в Кльостер-Найбурґу, не можна прийняти: лїтописне «у городЂИнепЂрьцЂ(видавці хибно читають: и НепЂрьцЂ) — nom. Инеперькъ, виразно вказує на Гімберґ — нор. Huber Geschichte Oesterreichs I. 534. До сих подїй див. ще розвідку Губера Die steirische Reimchronik und das osterreichische Interregnum — Mittheilungen des Instituts fur ost. Geschichtsforschung IV c. 51.

Короткі згадки австрійських хронїк дуже добре ілюструють мале значіннє цїлого епізоду з Романом в історії боротьби за австрійську спадщину, нерозмірно побільшене в оповіданнях декотрих новійших дослїдників. Навіть Дашкевич в своїй моноґрафії про Данила підносить, що його син «якийсь час сидїв на австрійськім герцоґськім столї» (с. 101).

Не знати, чи в якім звязку з австрійськими справами стояла подоріж Льва на Угорщину десь коло р. 1254 (Іпат. c. 550: Льва бо преже отрядилъ бЂкоролеви). Ся подоріж припала на час походу Ізяслава Мстиславича на Галич, а Ізяслав шукав, видко, помочи на Угорщинї, отже се б підсувало гадку, що Данню хотїв як не помочи, то невтральности угорського короля супроти Ізяслава. Але звязати подоріж Льва з сим походом Ізяслава трудно тому, що похід Ізяслава став ся нагло, «в невидЂньи».

Між участниками рішучої битви під Кресенбруном (4/VII 1260) Danielem regem Russiae et filios eius et caeteros Ruthenorum ac ac Tataros згадують Annales Ottocariani — т. зв. лист Отокара (Monumenta Germ. hist. Scr. IX c. 184). Відси перейняв сю звістку Длуґош (II с. 378), пояснивши своїм звичаєм, що з Данилом були Лев і Роман (се неможливо). Про сю звістку про участь Русинів Шараневич Die Hyp.-Chr. стр. 86, 144-5 і Кордуба в Записках H. т. ім. Ш. Х miscel.: Участь Данила в битві під Крессенбрунн. Др. Кордуба тут з більшою рішучістю підніс гадку, меньше виразно висловлену у Шараневича про припадковий характер участи Дапила в угорськім походї 1260 р. Натомість Венцель в згаданій монографії думає, що Данило брав участь в битві з військом — ор. c. c. 383. Годить ся запримітити, що закид д-ра Кордуби галицько-руській історіоґрафії, нїби вона сього факту не знала, несправедливий супроти згаданої працї Шараневича, а сам др. Кордуба хибно покликуєть ся на Штирійську римовану хронїку (Pez. Scriptores rerum austr. III c. 76), що згадує не Russen, a Rassen, себто Сербів (Rassen, Porn (очев. Posn) und Chrobaten, a в Annales Ottocariani[1440]): Ruscenses et Bosnenses (c. 185), у Длуґоша II 378 Raczones et Bosnenses).

Про участь Данила в віденськім з'їздї каже хронїка т. зв. Ґеорґа Гаґена (Pez Scriptores І c. 1079): Mit уm (Белєю) cham auch der Ghunig von Rewssen und der Chunig Machow (Ростислав), der auch des Chunigs Welans (Белї) Tochter hett, und der Chunig auss der Syrfey — die drey Chunig in Chron von den von Vngern empfahent. Шараневич (Die Hypatios-Chr. 85) приймав сю звістку скептично, але нїчим свого скептицизму це умотивував.

9. Традиція про останнї лїта житя Льва і дата його смерти

Рік 1301 як дату смерти Льва увів властиво в наукову лїтературу Карамзїн (IV c. 103 і прим. 202), хоч була вона уже у Еяґля — Geschichte der Ukraine c. 579. Карамзїн узяв її з рукописної копії Зиморовичевої Leopolis triplex, де при звістцї про смерть Льва стояв рік 1301; але сей рік був доданий якимсь пізнїйшим переписувачем, бо в дїйсности у Зиморовича при сїй звістцї стоїть р. 1292 (див. виданнє Гека В. Zimorowicz opera, quibus res gestae urbis Leopolis illustrantur, 1899 c. 56). Потім сю дату бачимо у Зубрицького — (Критико-историческая повЂсть с. 62): «13О1 або 1302 р.»; в Исторії Галичско-русскаго княжества III. 248 він справедливо уже признав сю дату непевною, але се не перешкодило пізнїйшим дослїдникам далї її приймати: приймає її Шараневич — Исторія Галицко-володимирскои Руси c. 121, Антонович — Монографіи І. 51, Иловайский — Исторія Россіи І ч. II c. 512, Ап. Левіцкий — Obrazki z dziejow Przemysla c. 95 i Ruthenische Theilfurstenthumer c. 172, Андріяшев — Очеркъ Исторіи Волынской земли с. 199, Іванов — Истор. судьбы Волынской земли с. 189, Бальцер — Genealogia Piastow с. 349, Ґолубінский — Ист. рус. церкви т. II с. 896, і т. и. Як бачимо, дата, коли міряти її іменами авторів, які її приймали, — виглядає ся зовсїм поважно, хоч сама вона зовсїм не поважна.

Звідки з'явила ся ся цїкава дата, на певно того не можу сказати, але думаю, що підставою для неї послужила одна з грамот Льва — наданнє галицькій митрополїї села Перегинська, з датою 8 марта 6809 р. Ся дата була мабуть причиною, чому Зубрицький вагав ся між 1301 і 1302 р., а Петрушевич знову викомбінував з неї (рахуючи на мартівське численнє) 1300 р. (ор. c. c. 151). Сїй датї можна дїйсно признати стільки значіння, що датуючи її 1301 р., фальсіфікатор міг при тім виходити з якоїсь традиції, що Лев ще жив на початку 1301 р.; але се можливість, як бачимо, зовсїм проблєматична.

Зиморович (1. c.) оповідає про остатнї лїта Льва, що він «за прикладом свого дядька Василька»[1441], militiam sacram christianam amplexus[1442] і ставши перед смертию смирним як ягня, тихо закінчив своє житє і був похований Василиянами без всякої паради, в монашій одїжи — «а місця його похорону Русини не знають і дотепер». Се оповіданнє самим своїм змістом вказує виразно на якийсь василиянський переказ, анальоґічний з переказом про те, що Лев жив перед смертию й умер в Спаськім монастирі (переказ у Стебельського Genealogia xx. Ostrorogow c. 44, потім Зубрицького ПовЂсть 1. c., у Шараневича Исторія 1. c., пор. В. Площанського Лавровъ село и монастырь въ Самборскомъ окрузЂ— Науковый сборникъ Галицької Матицї, 1866 р., с. 823, але тут сказано тільки, що Лев жив у Спасї). Автентичности, розумієть ся, не мають обидва перекази.

Так само непевним зістаєть ся звістний переказ про гріб Льва, в XVIII віцї знайдений в Лаврівськім монастирі. Зубрицький (ПовЂсть, 1. c.), покликуючи ся на Василиян-очевидцїв (хоч писав 60 лїт по тім нїби фактї) каже, що 1767 р., коли Лаврівський монастир погорів, тодїшнїй ігумен Волянський вітворив каплицю, де були гроби князїв(!), і в нїй знайдено дві різблені й сріблом оббиті домовини, а на одній з них було імя Льва[1443]; факт сей затаєно, аби хто не претендував на знайдене срібло, а саме воно ужито на відновленнє монастиря.

Як бачимо, се оповіданнє має всї прикмети непевности: з одного боку Василияне — очевидцї (без близшого означення часу й імен), що росповідають сю історію, з другого боку — затаєннє її, чим поясняєть ся та обставина, що про се нема нїяких звісток н'їде більше. Дїйсно, анї в лїтописних записках Лаврівського монастиря (у Площанського, 1. c.), анї в відомостях, які збирав в сїм монастирі Площанський в 60-х рр., не маємо слїду сеї історії, що з книги Зубрицького перейшла потім до Петрушевича (Гал. Истор. сб. І пр. 32) і Шараневича (Исторія c. 121), а з комбінації її з переказом про смерть Льва в Спаськім монастирі з'явило ся оповіданнє, що Лев умер в Спасї, а відти тїло його перенесено до Лаврівського монастиря (Зубрицький, Петрушевич, Шараневич 1. c.). В 1899 р. минї оповідали місцеві Василияне, що вони старали ся напасти на слїд тієї каплицї й Львового гроба, шукали їх скрізь, але даремно.

10. Записка про смерть Юрия Львовича в історії Длуґоша