Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Згадана-ж звістка устави інтересна ще й тим, що показує, як уже тодї духовне зайнятє передавало ся від батька до сина, ставало дїдичним: устава приймає, що попів син не має иньшої цїли перед собою, як стати теж попом, і коли він сього не осягнув, то тим самим попадає в катеґорію неприкаянних людий — ізгоїв. По анальоґії пізнїйшої української практики, що дожила аж до початків сього столїтя, ми можемо з усякою правдоподібністю прийняти, що й тодї попові дїти, підростаючи, поволї вправляли ся, переходячи ріжні функції при церкві: паламара, дяка, і нарештї — сьвященика[953]. Дуже часто попова родина могла займати всї церковні посади своєї парафії: тим часом як батько був сьвящеником, один син був паламарем, другий дяком, а хтось з попівської родини сповняв обовязки проскурницї; так бувало мабуть часто по сїльських парафіях.

Одна згадка лїтописи, про побут Ізяслава в Новгородї 1149 р., кидає сьвітло на практику ставлення: вона говорить про дяків «з простриженим гуменцем (тонзурою), але ще не поставлених», що перебували в Новгородї й по ухвалї віча мали взяти участь в походї[954]. Очевидно, такі кандидати перебували певний час при катедрі, показуючи свої знання, та привчаючи ся до порядку, поки їх не поставляли. Часто цитовані нами акти володимирського собору, що обовязували всї тодїшнї руські епархії, уставляють такий порядок (очевидно — в значній мірі опертий на давнїйшій практицї): кандидат на сьвященство або дияконство, зголошуючи ся до сьвящення, має насамперед доказати свою особисту свободу і добру славу, бездоганну моральність і брак яких небудь перешкод до посьвящення: в тім давали за нього поруку його духовник і иньші сьвященики й сьвідки (акти вимагають їх сїм). Окрім того мав він виказати ся добрим знаннєм грамоти (читання). Тодї його благословляли в причетники (анаґности — четцї церковні), й він під проводом якогось «старійшого» мав учащати з дяками катедри на службу, аби вивчити устав — «да канорхаєть и чтетъ, дондеже изумЂетъ все». Тодї «по мнозЂхъ дьнехъ» мали сьвятити його на диякона, потім очевидно — на сьвященика[955].

Натиск, який акти собору кладуть на потребу епископам бути обережними з сьвященнєм і не спішити ся з ним, дає нам розуміти, що в житю сей приписаний порядок не додержував ся, й епископи часом сьвятили першого лїпшого, хто зголошував ся, без великих церемонїй. Се тим більше зрозуміле, що сьвященнє було для катедр джерелом не малого доходу (такси визначені собором несли для сьвященика разом поважну суму 7 грив., а в дїйсности певно платило ся й далеко більше), отже в інтересї епископа було сьвятити як найбільше, множити число духовних. Против звістного вже нам еп. суздальського Леона, як його скидали першим разом, піднесено було як обвинуваченнє, що він безпотрібно множив число парафій, аби тим побільшати свої доходи: «умножилъ бяше церковь грабя попы»[956].

Що до розміщення духовенства, то в перших столїтях по охрещенню воно мусїло головно концентрувати ся по містах: по селах християнство мусїло розповсюднювати ся дуже повільно, а ще повільнїйше творили ся сїльські парафії.

Розмноженнє чернцїв лїтопись наша веде від часів Ярослава; в другій половинї XI в. вже було досить монастирів, але правдоподібно — се були монастирі не великі, й тільки один Печерський монастир незвичайно розріс ся, так що при кінцї XI в. числив до 180 братиї[957]. Він і пізнїйше зіставав ся виїмковим явищем між монастирями. Але незвичайно високе поважаннє до монашества з одного боку, з другого — тяжкі економічні й взагалї побутові обставини в громадї, а забезпечене становище чернцїв, завдяки жертвам на користь монастирів, — дуже сильно впливали на дальше помноженнє числа чернцїв і черниць. Одначе воно розвивало ся не однаково, й головним огнищем монашества у нас на Українї-Руси за весь час зістав ся Київ: тут число монахів у XII–XIII в. могло сягати кільканадцяти або й кількадесяти соток.

Склад третьої катеґорії «церковних людей» ми вже бачили. З них найбільш численні мусїли бути катеґорії старцїв, що годували ся при церквах: християнський погляд на милостиню як на одну з кардинальних чеснот, особливо тим убогим, що стоять під опікою церкви, мусїв вплинути на розмноженнє сеї катеґорії церковних людей. В постановах володимирського синоду 1274 р. згадуєть ся, що епископи змушували старцїв (нищихъ) до ріжних робіт на церковних землях — жати, косити і т. и. Се вказує, що сї старцї стояли в дуже тїсній залежности від духовенства, можливо — що вони й мешкали при церквах, на церковних землях[958].

Се зближає старцїв з катеґорією ізгоїв, що теж сидїли на церковних землях, на близше нам не звістних умовах[959]. З ріжних катеґорій ізгоїв, як я вже згадував, найбільш численною мусїла бути катеґорія пущених на волю й викуплених холопів: християнство впливало на розвій таких відпущень за душу і полекші для викупу з неволї взагалї, й «ізгойство», як ми вже бачили, стає навіть терміном для означення викупу холопа на свободу.