Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Як я сказав — хоч князї часом за такі виступи, коли вони спротивляли ся їх інтересам, і мали охоту карати громадян як бунтівників (так зробив Ізяслав з Киянами 1069 р., Володимирко з Галичанами 1144), — але право громади вибирати князя признавало ся і в їх кругах. Льояльний Мономах, хоч і по довгих церемонїях, таки прийняв вибір від київської громади, в противність недавнїм любецьким постановам, а Ізяслав Давидович, як ми бачили, покликував ся перед Юриєм на свій вибір. Таким же проявом признання прав участи громади в обсадї стола треба уважати рекомендацію Всеволодом свого брата Ігоря Киянам: «я дуже хорий, а от вам брат мій Ігор — візьміть його»[540]; ся рекомендація, очевидно, признає за громадою право акцептувати або не акцептувати князя. Додам, що подібні рекомендації у князїв, що жили в добрих відносинах з громадою, мусїли повторяти ся й частїйше.

Далї, громада на запитаннє князя висловляла свій погляд в ріжних важнїйших полїтичних справах. Запитуючи громаду, князь бажав знати, чи може він числити в сїм разї на моральну, а з тим — і матеріальну поміч громади. Особливо се практикувало ся, коли князь, розпочинаючи війну, хотїв довідати ся, чи може числити на участь в нїй громади в формі загального походу. Наведемо такі факти з історії Київщини:

Сьвятополк, настрашений Давидом Ігоревичом, що радив йому арештувати Василька, скликав віче — «бояре й Кыяне», й оповів, що йому казав Давид, очевидно — бажаючи знати гадку громади, властиво — скільки може він на неї числити. Віче ухилило ся від виразної гадки, хоч і признало за Сьвятополком право боронити ся від Василька: «щож, мусиш, княже, стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати, коли-ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом».

1147 р. Ізяслав, вибираючи ся походом на Юрия, скликав віче й оповівши свій плян, завізвав Киян, аби й собі взяли участь в походї (а вы доспЂвайте). Але Кияне заявили, що на Ольговичів підуть радо, а на Юрия — нї, й Ізяслав, діставши сю відмову, кликнув тільки охочих: «а тотъ добръ, кто по мнЂ поидетъ»[541]. Коли одначе плян змінив ся, і наслїдком зради «Ольговичів» Ізяслав постановив замість Юрия воювати з чернигівськими князями, він пригадав Киянам їх обіцянку: скликавши на нове віче й оповівши їм про зраду чернигівських князїв, закликав їх до походу на Ольговичів: «нынЂ же братьє Кияне, чего єсте хотЂли, чимъ ми ся єсте обЂчали, поидите по мнЂ к Чернигову на Ольговичь, доспЂвайте отъ мала и до велика: кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня — то в лодьи, ти бо суть не мене одиного хотЂли убити, но и васъ искоренити»[542]. Кияне заявили згоду йти на Ольговичів: обіцяли йти всї «із дїтьми».

1149 р. Ізяслав знову закликав київську громаду до участи в походї на Юрия, що йшов на Київ. Кияни заявили знову, що не підуть, і радили Ізяславу мирити ся з Юриєм. Але Ізяслав, запевнивши, що до війни не прийде, а йому потрібні сили, щоб лише заімпонувати ворогови, прихилив їх нарештї до участи[543]. Коли не вважаючи на се (з його боку то була нещира обіцянка) прийшло до битви, й Ізяслава побито, він, вернувши ся до Київа, знову скликав громаду й запитав чи буде вона його боронити від Юрия (се стрый наю пришелъ, а †вамъ являєвЂ можете ли ся за наю бити?). Кияни випросили ся від участи в сїй війнї, вказуючи на неможливість для них дальшої війни по остатнїй катастрофі, й умовили Ізяслава на якийсь час уступити ся з Київа, обіцюючи при лїпших обставинах знову стати по сторонї його[544].

Анальоґічне явище оповідаєть ся в Курську коли Сьвятослав Ольгович з Глїбом Юриєвичом підступали під Курськ, Мстислав Ізяславич, що був там тодї, повідомив про се громаду, очевидно — бажаючи знати, чи може числити на неї. Куряни вислухавши заявили, що могли-б бити ся з Ольговичами, але не з Юриєвичом; супроти такої заяви Мстислав мусїв виступити заздалегідь з Курська[545].

Але громада і з власної інїціативи, коли обставини складали ся грізно, або коли управа звичайних орґанів — князя й його аґентів рішучо її не задоволяла, — скликала віче й постановляла своє рішеннє, та переводила його сама або поручала до сповнення князю. Такі факти можемо вказати в історії і Київщини й иньших земель.

1068 р., коли Половцї побили вперше руських князїв, Кияни, вернувши ся з нещасливого походу, скликали віче й ухвалили йти новим походом на Половцїв, а до князя післали, жадаючи, аби дав їм для того коней і зброї. Відмова князя привела до звістного повстання, що закінчило ся вибором нового князя.

Коли 1098 р., з поводу ослїплення Василька, Мономах з чернигівськими князями зібрали ся походом на Сьвятополка й збирались перейти Днїпро, а Сьвятополк хотїв тїкати з Київа, Кияне задержали його, а роспочавши від себе переговори з князями, привели нарештї до порозуміння їх з Сьвятополком.

1146 р. київська громада, роздражнена надужитями княжих урядників, при переходї київського стола від Всеволода до Ігоря Ольговича, зійшовши ся на вічу, поставила Ігорю певні бажання до орґанїзації суду й тільки під тою умовою прийняла його князем[546].

1151 р., коли боротьба Ізяслава з Юриєм дійшла своєї найвищої точки, Кияне, підбодрені щасливою обороною Київа, здаєть ся — з власної інїціативи ухвалили взяти участь цїлою громадою в походї, загрозивши смертию тому, хто не пішов би в похід.

Анальоґічні факти маємо з історії иньших земель. Коли 1098 р. Ростиславичі приступили під Володимир і післали до володимирської громади жаданнє, аби видала бояр-інїціаторів ослїплення Василька, грозячи инакше війною, громада скликала віче й зажадала від князя, щоб він видав тих бояр Ростиславичам, инакше грозили ся, що відчинять ворота Ростиславичам, «а самъ промышляй о собЂ». Давид хотїв був якось викрутити ся, але громада обставала при своїм, грозила, що піддасть місто, й на рештї вимогла, що Давид видав сих бояр.

1138 р., коли Ярополк з великими силами обложив Чернигів, і князь Всеволод налагодив ся тїкати «в Половцї», чернигівська громада змусила його покорити ся перед Ярополком, досить недвозначно грозячи, що инакше не хоче його мати князем на далї, й Всеволод супроти сього мусїв просити згоди від Мстислава.

Само собою, віче роспоряджало долею землї в часи, коли в землї не було князя. Так 1069 р., коли Ізяслав з польським військом ішов на Київ, київська громада веде зносини з заднїпрянськими князями, а потім постановляє піддати ся Ізяславу. Также роспоряджає вона в моментї по смерти Сьвятополка, потім Юрия.

Що віче займало ся справами не самого тільки міста, де зберало ся, не самого тільки «города», але й пригородів, цїлої землї, доказує епізод 1146 р., коли Кияне, скаржачи ся на княжих, аґентів, підносили не тільки се, що якийсь Ратша «погубив» своїми кривдами Київ, але згадували й иньшого — Тудора, що подібним способом знищив Вишгород. Віче було речником цїлої землї й інтереси цїлої землї повинно було мати на оцї, хоч переважно, розумієть ся, водило ся близшими інтересами города.

Як бачимо з наведених прикладів, віче, коли обставини покликували його до того, могло постановити своє рішеннє в якій небудь сфері полїтичного житя й управи, й перевести, або поручити до переведення князю, — чи то в зверхнїй полїтицї, чи у внутрішнїй управі. Тільки сї функції віча були завсїди надзвичайними: віче не мало нїяких постійних, спеціальних функцій. Що найбільше можна б думати з наведених прикладів, що князь не міг покликати громади до участи в походї без згоди віча, але й тут не підлягає сумнїву, що князь міг і не питаючи ся громади, закликати її до участи в походї, коли був певний, що вона не спротивить ся тому, бо причина для походу дуже важна (нпр. при половецьких нападах), або тому, що авторитет князя надто був значний. Запитання Ізяслава поясняють ся тим власне, що він був не певний, яке становище займе громада супроти задуманих ним походів.

Повторяю — громада не мала своїх спеціальних функцій і її участь в полїтицї й управі не мала нїчого постійного, орґанїзованого; вона все зіставала ся лише орґаном надзвичайним, корективом звичайної князївсько-дружинної управи. Вмішавши ся в яку небудь галузь її й зробивши в нїй поправку, якої на її погляд конче вимагали обставини, громада по тім звертала знову управу в руки її звичайних хазяїв, чи властиво хазяїна — князя, бо на нього одного складає громада всю власть і провід землї, на його рахунок і одвічальність. Українські громади не мають самоуправи й не змагають ся до неї, змагання до ограничення князївсько-дружинної управи й боротьби з нею за права вони зовсїм не знають, противно, їх ідеал — уставити такий лад, де б князївсько-дружинна управа розвивала ся як найбільше правильно, не змушуючи громади до вмішування, до поправок. Запоруку того вони бачать в особі князя — аби був добрий і дбалий для землї, і на се звернені головно жадання землї.

Що суверенні права громади — роспоряджати ся в землї без князя чи при князю та ставити йому певні жадання, признавали ся в княжих кругах, в тім не може бути непевности. Се бачимо виразно з таких фактів, як зносини Сьвятослава й Всеволода 1069 р. з київською громадою, коли вона не хотїла приймати свого «законного» князя Ізяслава, а вони обіцяли її посередництво та забезпечали її від репресій Ізяслава; ще виразнїйше виходить се з фактів, де князї входили в зносини з громадою, поминаючи князя. Так 1098 р., коли київська громада входить в зносини з заднїпрянськими князями, що прийшли на Сьвятополка, сї князї ведуть зносини з громадою, поминаючи її князя Сьвятополка: вони, вислухавши «молбу Киян яко сотворити миръ, и блюсти земли Рускои и брань имЂти с погаными», запевняють депутатів громади, що закінчать справу згодою, і після того тільки відновлюють зносини з Сьвятополком. Ще інтереснїйший факт маємо в зносинах Ростиславичів з Володимирською громадою 1098 р., коли вони самі, з власної інїціативи зовсїм поминають князя Давида і звертають ся просто до громади, бажаючи, аби вона зробила пресію на свого князя — Давида.

Оглянувши таким чином дїяльність віча, приглянемо ся його складу і формам дїяльности.

Насамперед що до складу віча. Лїтописи нїде не говорять про нього спеціально, та з натяків їх видко, що в вічу брала участь вся свобідна людність землї — города й пригородів, але тільки самі господарі, голови родин. На се вказує термін «люди» для участників віча, не «лїпші люде», а таки люде взагалї: «людьє кыевьстии» (1068), «людиє Черниговци» (1138), або «гражани» (в Володимирі 1099), «Кияне» (1098), «Галичане» (1144)[547]. Розумієть ся, в дїйсности задавали тон дуже часто ті «лїпші люде», «иже держать землю», як казали в Х в.; але трапляли ся й такі віча, де брав гору демос і змушував замовкати тих звичайних проводирів віча.