Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Що молодші члени родини не мали голосу при тім, на се вказують вирази, де вічевики приймають рішеннє за себе й за «дїтей». Так говорять на вічу Кияне в 1147 р.: «на Ольговичів підем радо і з дїтьми» (на Олговичи хотя и с дЂтми), і на новім вічу знову: «идемь по тобЂ и с дЂтми». Так кажуть Куряне: «оже се Олговичь, ради ся за тя бьємъ и с дЂтьми»[548]. Такі вислови не могли б мати місце, як би й сї «дїти» були тут же на вічу з правом голосу.

Люде з пригородів могли брати участь і мали голос на вічу, але їх присутність не була конче потрібною для того, аби рішеннє віча було важним і для пригородів; се ми знаємо добре з новгородської практики, і нема нїяких перешкод прикласти се й до українських віч. Справа Вишгорода, піднесена на київськім вічу 1146 р., дуже правдоподібно, була наслїдком того, що на вічу були й Вишгородцї. А що рішеннє віча города було обовязкове в усякім разї й для пригородів, се дає зрозуміти наведена вище максима суздальського лїтописця, що говорить про обовязковість таких рішень для пригородів, зовсїм не згадуючи про потребу для того участи пригородів — зрештою в такім разї цїла та максима не мала б значіння.

На істнованнє репрезентації, відпоручників пригородів чи частин міста, не маємо нїяких натяків, і можемо прийняти зовсїм на певно, що її наші громади не знали, як не знали й більш розвинені північні.

Форми скликання, місце або час вічевих нарад не були зовсїм реґляментовані — не тільки у нас, але й у Новгородї. При надзвичайнім характері вічевих зібрань не може бути й мови про якусь їх періодичність або певні уставлені часи. Скликав віче, як ми вже бачили, або князь або самі громадяне; в остатнїм разї, розумієть ся, віче міг скликати кождий, хто потрапив заінтересувати та згромадити людей. Кожде місце було добре для сього; рівно ж порядок вічевих нарад залежав від хвилевих обставин. Дорогоцїнний, бо зовсїм одинокий образок віча, скликаного з інїціативи князя[549], дають нам оповідання про київське віче 1147 р., що закінчило ся смертию кн. Ігоря[550]: Ізяслав, бажаючи притягнути до участи в війнї з Ольговичами київську громаду, висилає двох з своєї дружини до Київа з порученнями в сїй справі. Сї післанцї, приїхавши до Київа, мали удати ся до полишеного для нагляду в Київі Ізяславового брата Володимира, щоб він за порозуміннєм з митрополитом і тисяцьким скликав Киян на віче на подвірє св. Софії. Володимир скликав Киян, і вони зібрали ся в великім числї й посїдали[551] на площі коло св. Софії. Предсїдателем зборів був митрополит, як найповажнїйша особа в містї, хоч властивим господарем у Київі, в неприсутности князя, був тисяцький. Звернувшись до митрополита, Володимир представив послів Ізяслава й попросив для них слова: «и рече Володимеръ к митрополиту: «се прислалъ братъ мой 2 мужа Кыянина, атъ молвятъ братьЂ своєй». Посли переказали привіт від Ізяслава Володимиру, митрополиту, тисяцькому й усїй громадї: «цЂловалъ тя брать, а митрополиту ся покланялъ, и Лазаря цЂловалъ и Кыяны всЂ»[552]. Присутні громадяне («Кыяне») запитали, з чим прислав їх князь — «молвита, с чимь васъ князь прислалъ». Посли переказали поручене Ізяславом: про зраду Ольговичів, і що через неї Ізяслав розпочинає з ними війну, а до участи закликує й київську громаду. Кияне вислухавши, заявили, що радо підуть в похід. Тодї оден з присутних звернув увагу на небезпечність від того, що в самім Київі сидить оден з Ольговичів — Ігор, і радив перше забити його, а тодї вже йти на Чернигів, «кінчати» з иньшими Ольговичами. Сї слова незвичайно вплинули на зібрану громаду. Даремно Володимир, потім митрополит, тисяцький київський і другий тисяцький — Володимирів (правдоподібно — волинський) умовляли людей, аби залишили сей замір, неприємний самому Ізяславу. Кияне відповідали, що з Ольговичами не можна дійти до доброго кінця. Нарештї підняв ся великий крик («кликнуша»), і нарід кинув ся з віча до монастиря св. Федора — забивати Ігоря.

Таким чином, і на таких вічах, скликаних князем, де була певна президія, як бачимо — діскусію дуже легко опановувала зібрана маса, і коли вона приходила до афекту, всякий порядок пропадав, і починав ся «клик», серед котрого вже не мали нїчого робити дальші арґументи. Подібний образок дає нам і революція 1068 р.: громада, прийшовши перед княжий двір, попереду розмовляєть ся з князем, що виглядає до них з вікна своїх сїней; але діскусія починає приберати все більше горячий характер («людьє вьзвыли», як казали бояре), нарештї підняв ся крик — «кликнуша», й люде кинули ся розбивати вязницю Всеслава.

Але не завсїди віче виходило таке неспокійне й непорядне. Инакший образок дає віче 1146 р.: після віча, скликаного Ігорем на Ярославовім дворі, вічевики зберають ся самі, з власної інїціативи на нове віче на Подолї, коло Турової божницї. Вони сидять верхи на конях — може й не всї, иньші може й пішки. По нарадї вони закликають до себе Ігоря, щоб вислухав їх бажання. Ігорь виряжає до них брата Сьвятослава, і Кияне ставлять свої вимоги, жадаючи від князя присяги, що вони будуть сповнені. Сьвятослав, злїзши з коня, присягає; тодї злазять з коней Кияне й присягають. Цїле віче отже переходить, судячи по оповідданню лїтописи, зовсїм спокійно, аж пізнїйше розпочинають ся розрухи, викликані мабуть словами Сьвятослава, що він видає тих тивунів, що завинили, на волю громади.

Зберало ся віче, як сказано, на ріжних місцях: в наведених прикладах ми бачимо київське віче зібране на Ярославовім дворі, коло св. Софії; правдоподібно — тут зберали ся головно віча з княжої інїціативи. З власної інїціативи збирають ся Кияне на Подолї коло Турової божницї, або на торговищі (1068 р.). Ізяслав Ярославич по своїм вигнанню навіть перевів був торговище на гору, в близше сусїдство княжого двора; очевидно, торговище було особливо наручним місцем для самовільних віч громади, скликаних без княжої інїціативи, й тому князь хотїв його мати близше під оком.

Скликали на віче ріжним способом: дзвоном «созвониша вЂче» володимирські «гражане» (се був звичайний спосіб в північних републїках); трубами скликав Ізяслав: «ударяй у трубы, созва Кияны», — може й тому, що се було зроблено перед походом; правдоподібно скликали й через герольдів, як скликає тойже Ізяслав в Новгородї в 1148 р. людей до себе на обід[553]. Терміном було: «сотворити вЂче», «совЂть сотворити», «совЂть совЂщати», «думати». Констатовання більшости, раховання голосів не знала, та й не могла знати тодїшня вічева практика. Певне рішеннє уважало ся прийнятим, коли за ним зголошувала ся така сильна більшість, що вона собі могла зовсїм іґнорувати меньшість. Свої рішення тодї ся більшість уважала можливим накидати меньшости й силоміць: київське віче 1151 р., ухваливши взяти всїм народом участь в походї Ізяслава, додає: «а хто не піде, дай його (княже) нам, ми його самі забємо»[554].

Відносини городів до пригородів у нас не дають нїчого особливо інтересного, такого що пригадувало б боротьбу города з пригородом в Новгородській або Ростово-Суздальській землї. Одинока земля, де можемо щось сказати про сї відносини — се Київщина, і те що можна було сказати про них, сказано в главі про Київщину: відносини між городом і пригородом згідні, і тільки у Вишгородцїв можна запримітити деякі, і то не дуже виразні слїди емуляції з своєю митрополїєю.

Князь — «вокняжениє»

Перейдїм до другого елєменту земського устрою — до князя.

Як ми вже бачили, хоч за громадою признавало ся право вибору князя, але переважно князь здобував стіл не на підставі вибору, а спадщиною або по умові з князями. При тім громада приймала його або активно або пасивно. Найлекшим способом акцептовання громадою князя була участь громади в парадних уводинах князя або в церемонїї посаження на столї; для означення ріжницї в відносинах громади — чи брала вона в тій парадї участь чи нї — істнували два терміни: князя «посадиша на столЂ», або «князь сЂде на столЂ»[555]. Близших подробиць про сю церемонїю не маємо; правдоподібно, князь дїйсно з нарадою засїдав на княжім столї на княжім дворі, з більшою або меньшою участию суспільности. Здаєть ся, з розповсюдненнєм християнства отсю саму по собі зовсїм сьвітську церемонїю злучено з церковною, і митрополит (в иньших містах очевидно — епископ) блогословляв нового князя: духовенство брало участь в уводинах князя, потім князь ішов «поклонити ся» в катедральну церкву, і тут правдоподібно його благословляно, а по тім наступила церемонїя «настолования» — такий образ можна собі уложити на основі згадок Київської лїтописи[556]. По тім складали князеви присягу — на хрестї; таке оповідаєть ся про Ігоря — «съзва Кияне вси, они же вси цЂловаша к нему хрест». Але чи завсїди складала присягу громада, не знати, і я скорше б думав противно: коли громада зіставала ся пасивною супроти нового князя, ледви чи її кликали до присяги. В такім разї й сам князь мусїв розуміти, що громада тільки терпить його та не кидає перспективи «вчинити під ним лесть» при нагодї, не вяжучись і присягою.

В відносинах межикнязївських князь стрічав певне обмеженнє, більш або меньш реальне, в правах старійшини, у внутрішнїй же управі мусїв числити ся з вічем. Але хоч громада мала над ним суверенні права і могла контролювати його управу, ся контроля і директиви віча були явищем надзвичайним, звичайна ж управа вся лежала в руках князїв. Зрештою від нього залежало поставити себе незалежним і від суверенних прав і від контролї віча. До того були дві дороги: або стояти в добрих відносинах з громадою, потрапляючи під її найбільш популярні бажання, так щоб громада не чула потреби мішати ся в княжу управу, або поставити себе о стільки сильно, щоб не бояти ся повстання і «лести» громади, а тодї собі іґнорувати всї її бажання.

Змагань до ограничення княжої власти, як я вже згадував, у тодїшньої суспільности не було: земля не мала анї охоти анї спромоги до самоуправи; тому ж то, коли почав ся рух (в XIII в.) против князївсько-дружинного устрою, земля, виломлюючись з під сього режіму, роспадала ся на дрібні автономні громади. Для управи землї в її цїлости в тодїшнїх обставинах конче потрібний був князь, тому ми й не стрічаємо спеціальної ворожнечі до сеї інституції зі сторони тих, хто інтересував ся полїтичною цїлїстю землї, противно — стрічаємо виразні вказівки, якою безрадною почувала себе земля без князя.

Так, 1069 р., саме після революції, коли київська громада як раз показала свою полїтичну активність, Кияне не відважили ся самі стати до бою, як кн. Всеслав утїк з під Білгорода, перед битвою з Ізяславом — вони вернули ся до міста й почали шукати иньшого князя, а не знайшовши, покорили ся Ізяславу. Коли підняли ся розрухи в 1113 р., по смерти Сьвятополка, «лїпші мужі», сї колишнї правителї Київа, не бачили иньшого способа покінчити сї розрухи, як тільки що найскорше закликати нового князя. Коли 1155 р. умер Юрий, не полишивши нїкого, як оповідає лїтопись — «тяжко бяше Кияномъ, не осталъ бо ся бяше у нихъ ни єдинъ князь у КиєвЂ», і щоб вийти з такого безкняжого становища, вони закликали до себе нездатного і непопулярного Ізяслава Давидовича. Таке-ж значіннє мало відай і те, як по смерти Ізяслава, нїм приїхав Ростислав, Вячеслав, князь номінальний, що в дїйсну управу не мішав ся, закликав у Київ, «блюсти волости» Сьвятослава Всеволодича: очевидно, громада сама себе «соблюсти» не могла. І у війську без князя не надїяли ся доброго порядку: коли 1151 р. Юрий прохопив ся на сей бік Днїпра під Зарубом, се поясняли тим, що Ізяслав відіслав свого сина, і при тім бродї не було князя, «а боярина не всякий слухає»[557].

Коли так безрадною почувала себе без князя громада київська, найбільш розвинена полїтично, найбільш активна, то тим більше князь мусїв уважати ся неминучо потрібним у житю иньших українських земель, де полїтичне значіннє віча-громади нїколи не дорівнювало Київщинї.

Як уже сказано було, дїяльність князя обіймала собою всї сфери тодїшньої полїтики й управи.

Почати з того, що князь міг свобідно роспоряджати своєю волостию: він міг її відступити або проміняти, або й продати, він міг в нїй роздавати дрібнїйші волости, міг передати в спадщину своїм спадкоємцям, і се все без участи громади[558]. Громада могла спротивити ся його роспорядженню, з другого боку — сам князь, щоб забезпечити своє роспорядженнє від опозиції громади, міг зробити його за порозуміннєм з громадою, але се зовсїм не було для князя обовязковим, і участь у таких справах громади, як ми бачили, була скорше виїмком нїж правилом.

Князь міг своєю властию роспочати війну, визначити похід, уложити союз, прийняти згоду. Участь в сих справах громади знову була можлива, але не обовязкова: все залежало від відносин князя до громади і від того — о скільки князь потрібував її помочи — моральної чи матеріальної. Я вище зауважив, що князь, в певних обставинах, без сумнїву міг навіть закликати до участи в походї громаду, не питаючи ся її, хоч ми й бачили такі факти, що князь. питає згоди на се громади, а громада її відмовляє.

Воєнні справи — орґанїзація оборони, утриманнє дружини, укріплень, іменованнє воєвод — були річию князя. Громада, розумієть ся, могла вмішати ся й сюди, але в сїй сфері потреба князя, його роспоряджень, правдоподібно, відчувала як найбільше, бо князь — передовсїм воєнний проводир землї (сї компетенції він задержує навіть у північних републїках).