Розділ «III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в»

Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340

Князь видавав закони. В тих кількох випадках, де в законї згадані подробицї його видання, виступає як законодавець князь — або один, або кількох, часом з радою бояр, але про участь громади не згадуєть ся нїчим. Так закон про заміну грошевим викупом кари смерти за убийство видали «зібравши ся Ізяслав, Сьвятослав, Всеволод і їх мужі: Коснячко (мабуть київський тисяцький), Перенїг, Микифор»[559]. Закони Мономаха, по словам Руської Правди, видані були так: він по смерти Сьвятополка «скликав дружину свою на Берестовім: київського тисяцького Ратибора, білгородського тисяцького Прокопия, переяславського тисяцького Станислава, Нажира, Мирослава і Ольгового мужа Іванка Чудиновича, і постановили…»[560].

Князь в своїх руках мав усю адмінїстрацію в землї, і провадив її безпосередно — сам особисто, і посередно, через ріжних урядників, котрих сам іменував. Про громаду ми не знаємо нїчого, аби вона іменувала адмінїстраційних або яких иньших урядників, або їх скидала. Розумієть ся, в дрібних — сїльських громадах мусїли бути виборні «старцї», «старости», чи як би вони не називали ся, але вся адмінїстрація, що виходила за границї дрібної льокальної самоуправи, була княжою, і до неї громада не мішала ся. Віддаючи всю управу князеви, громада полишала йому до волї заступати себе ким хоче — до кого має довірє, хоч би й своїми слугами і невільниками, як у своїм підприємстві, на свій страх і відповідальність.

Князь іменує тисяцьких, соцьких, посадників. «Держи ти тисячу, як держав за мого брата», каже київський князь Ігорь тисяцькому Улїбу[561]; зрештою самий звичай називати тисяцьких іменами князїв доводить виразно, що вони були княжими урядниками. Що соцькі були княжими, не виборними урядниками, показує київська революція 1113 року, коли громада розбивала їх доми, зарівно з ріжними княжими протеґованцями. Про іменованнє посадників — управителїв меньших мінських округів маємо багато виразних звісток: Сьвятослав Всеволодич в Чернигівщинї, по смерти стрия, «посадники посла по городомъ, а самъ хотЂ поЂхати к Чернигову»[562]; в Київщинї Всеволод Чермний «сЂде в Кые†и посла посадникы по всЂмъ городомъ кыевьскымъ»[563] і т. и.

Князь судить суд сам, або через своїх відпоручників-урядників і заступників, котрих сам іменував. Віче не судить само, і навіть скаржачи ся на непорядки в судї, тільки поручає князю на дальше, аби судив сам особисто в скаргах на його аґентів. Про особистий суд князя — «люди оправливати», згадує Мономах у своїй науцї, між щоденними звичайними занятями князя[564]. В Руській Правдї між иньшим маємо одно судове рішеннє, постановлене Ізяславом Ярославичом в справі Дорогобужцїв, що забили його конюха («яко уставилъ Изяславъ въ своємь конюсЂ, єгоже убили Дорогобудьци»[565].

Про суд княжих урядників каже лїтопись, оповідаючи за Всеволода Ярославича, що його тивуни «почали людей грабити, обтяжати продажами (судовими карами)»; на такі-ж надужитя княжих тивунів скаржило ся київське віче 1146 р.

Князь роспоряджав доходами землї й визначав висоту податків, які мала платити людність до його скарбу, а міг навіть завести й новий податок. Знаємо з лїтописи, як князї Х віку уставляли податки в підвластних землях, заміняючи дань легку на дань тяжку. З пізнїйших часів маємо приклад, як князь волинський Мстислав Данилович, бажаючи укарати Берестян за зраду, наложив на них своєю властию новий податок — «ловчеє»: «спитав своїх бояр: «чи є тут ловче», вони-ж сказали: «нема тут, пане, з поконвіку»; тодї Мстислав сказав: «я-ж уставляю у них ловче, за їх «коромоли», аби не бачити їх крови (не карати смертию)», і сказав свому писцю писати грамоту: «Се азъ князь Мстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Романовъ, уставляю ловчеє на Берестьяны и в вЂкы, за ихъ кромолу: со ста по д†лукнЂ меду, а по д†овцы», і т. д. Що до права роспоряджати доходами волости, то досить вказати на десятину, що визначали князї з доходів свого князївства на церкву: на десятину, визначену Володимиром на київську катедру, на десятину визначену Ярославом з вишегородської дани для місцевої церкви Бориса і Глїба[566], і т. и. Документальний текст такого надання маємо в фундації смоленської катедри, де князь надає епископу «десятину отъ всЂхъ даней смоленскихъ»[567].

Нарештї князь брав дуже значну участь у церковній управі: в виборі церковних достойників, твореню нових катедр, у внутрішнїй орґанїзації церкви, як побачимо низше.

Особа князя мала велике поважаннє; в тяжких полїтичних завірюхах, так частих у сї часи, серед завзятих усобиць особа князя звичайно все зістаєть ся нетикальною. Розумієть ся, не раз трапляло ся князям накладати головою в бою, але такі факти, що Кияни забили Ігоря, або що галицькі бояри повісили Ігоревичів, зістали ся виїмковими явищами, викликаними спеціальним роздражненнєм.

Та з другого боку не закоренила ся на руськім ґрунтї й принесена з Візантиї теорія богоуставленого, сьвященного характеру власти. На Руси в духовних кругах стрічаємо сей погляд, нпр. в лїтописи ми читаємо таке міркуваннє, навіяне сьвятим письмом: «поставляєть царя и князя Вышьний, ємуже хощеть — дасть; аще бо кая земля управит ся передъ Богомъ — поставляєть царя и князя праведна, любяща судъ и правду, и властеля устраяєть и судью правяща судъ»[568]. Митроп. Никифор у своїм слові до Мономаха каже між иньшим про нього: «Єгоже Богъ издалеча проразумЂ и прЂдповелЂ, єгоже изъ утробы освяти и помазавъ, отъ царскоє и княжескоє крови смЂсивъ»[569]. Але в українській суспільности сей погляд не пустив кореня, як в пізнїйшій московській: старий погляд на князя, як на громадського чоловіка, котрого громада завсїди може перемінити, на Україні сидїв, видко, міцнїйше.

Урядовим титулом для князя було «князь»; в другій особі, для більшого поважання уживали слово «господин»: «господина наю князя!», «негуть, господине!». Як почесне призвище уживали також, як знаємо вже, слово «цар».


Боярська рада


Невідмінним участником княжої управи була прибічна рада бояр, або, як її звичайно звуть пізнїйшим московським терміном — боярська «дума»[570]. Моральним обовязком князя було радити ся в усїх важнїйших справах із своїми боярами, які були під рукою. Инакше дружина могла зразити ся тим, що князь її поминає, і добрі відносини між князем і дружиною могли попсувати ся — на шкоду самого князя: по тім йому не можна буде числити на свою дружину. Бо хоч відносини дружини до князя були служебні, але з другого боку дружина з князем були нїби спільники: дружина дїлить успіх і неуспіх князя, тому мусить знати, що замишляє й роспочинає князь; инакше вона може відмовити своєї помочи, покинути князя в рішучий момент, а дружина — головна підпора княжої власти, і йому окрім дружини властиво нема на кого покластись. Тому радити ся з дружиною, держати її в курсї своїх плянів — сього вимагає не тільки амбіція або інтереси дружини, але й інтерес самого князя.

Але ся боярська рада зовсїм не сформувала ся в якусь правильну, реґляментовану інституцію: князь радив ся принагідно, з тими боярами, які були під рукою; від нього залежало — чи дати якусь справу під нараду, чи нї, чи закликати того чи иньшого боярина на раду, чи нї. Такий характер сеї ради був причиною, що на неї істнують досить відмінні погляди в лїтературі: одні, напираючи на обовязок князя думати з дружиною, бачать в нїй правильно сформований інститут, другі, напираючи на її принагідний характер — відмовляють її сього характеру[571]. В дїйсности хоч боярська рада не мала реґляментації, як не мав його взагалї тодїшнїй полїтичний і адмінїстраційний устрій, але безперечно була інститутом, і князь був обовязаний радити ся в усїх важнїйших справах з усїма старшими боярами, які були в даній місцевости, при князю, нїкого не поминаючи, бо поминений боярин, очевидно, маракував би зараз собі. Розумієть ся, князь міг не сповняти сього свого обовязку, але се вже було надужитє, яке могло увійти, а могло й не увійти, а викликати конфлїкт, як то й бувало часом. Я поясню се фактами.

На звичайний, правильний, постійний характер наради князя з боярами вказує наука Мономаха: вислухавши «заутреню», князь з рана, на сходї сонця має або «сЂдше думати съ дружиною, или люди оправливати, или на ловъ Ђхати, или поЂздити, или лечи спати»[572]. Сю науку старого князя ілюструє оден епізод з Жития Теодосия: він, вертаючи ся від князя раннїм ранком, стрічав бояр (вельможи), що їхали до князя, хоч князь тодї навіть не був у свої резіденції, а десь «далече отъ града».

На сю раду князь повинен був брати важнїйших бояр — всїх, хто лише був у тій місцевости, а не самих своїх улюбленцїв, і брати під обраду всї важнїйші справи. Про чернигівського князя Сьвятослава Всеволодича лїтопись з докором підносить, що він свій плян війни з Ростиславичами не обміркував в боярській радї, а тільки в приватній нарадї з жінкою й своїм улюбленцем: «сдумавъ с княгинею своею и с Кочкаремь милостьникомъ своимъ, и не поведЂ сего мужемъ своимъ лЂпшимъ думы своєя»[573]. На Всеволода Ярославича підносить ся докір, що він в старости своїй «любяше совЂтъ уныхъ, и свЂтъ (совЂтъ) творяше с ними», поминаючи старших, важнїйших київських бояр. Такий самий докір стрічає й Сьвятополка, що він, прийшовши до Київа, «не здума с болшею дружиною отнею и стрыя своєго», себто київського, а порадив ся тільки з своїми Туровцями, й наслїдком того занапастив руську справу в боротьбі з Половцями[574]. Тут, як бачимо, з справою про обовязок думи вязала ся й вимога, щоб князь своїми приходнями не відтїсняв місцевої дружини від полїтичних впливів, но поминав «більшої дружини».

Занедбаннє князем звичаю чи обовязку «думати з дружиною» старшою могло викликати проти нього незадоволеннє серед бояр і навіть конфлїкт. Коли галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича, властивою причиною того було се, що він «думы не любяшеть с мужми своими»[575], і до сього тільки вже pro foro externo були приплетені иньші обвинувачення. Коли Володимир Мстиславич, не порадивши ся з своїми боярами, розпочав зносини з Чорними Клобуками проти Мстислава Ізяславича, і тільки пізнїйше дав про се знати боярам, коли вже треба було йти в похід, бояре спротивили ся сьому, кажучи, що князь се зробив на власну руку, й тому вони не поїдуть з ним: «о собЂ єси, княже, замыслилъ, а не Ђдемъ по тобЂ, мы того не вЂдали». А що Володимир і після того остереження не залишив походу, вийшов розрив: Володимир сказав, що в такім разї місця сих бояр обсадить дїтськими (молодшею дружиною), а бояре, очевидно покинули його, виповівши службу[576]. Така перспектива — повстаннє або частїйше — перехід бояр до иньшого князя — стояла і перед усяким князем, що схотїв би помітувати нарадою з боярами.

Склад боярської ради міняв ся, розумієть ся, відповідно до місцевости, де відбувала ся нарада — чи було то в резіденції, чи десь в переїздї. Міняло ся й число участників, бо в нарадї брали участь бояре з поблизької околицї (в згаданім епізодї жития бояре їдуть до князя кілька верст, а може й миль). В звичайних обставинах старших бояр при князю бувало не богато — порівняти лист епископа чернигівського Антона в момент смерти кн. Сьвятослава Ольговича: «дружина ти по городомъ далече, а княгини сидитъ въ изумЂньи c дЂтьми»[577]. Тож і звичайна княжа рада не бувала численна. В важнїйших справах закликали важнїйших бояр, особливо тисяцьких з дальших міст — так нпр. закон Мономаха, як ми бачили, виданий з участию тисяцьких київського, білгородського, переяславського; але й тут число присутних бояр не велике: пятьох Мономахових бояр, а шестий Олегів. На звичайних нарадах ледви чи бувало їх і стільки.

Що до змісту нарад боярської ради, то його добре характеризує лїтописна повість про Володимира, кажучи, що він з дружиною «дума о строєньи землинемъ, и о уста†земленемъ, и о ратЂхъ», инакше сказавши — про всякі справи воєнної й цивільної управи. Приходили під нараду і справи більш особистої натури; нпр. коли Ростиславичі, під впливом боярських наговорювань, зажадали, аби Мстислав присягнув їм, що нїчого злого на них не задумує, — «Мстислав дуже збентежив ся і сказав своїй дружинї: брати кажуть менї цїлувати їм хрест, а я не знаю за собою до того причини»; бояре взяли сю справу під нараду й порадили Мстиславу, як має відповісти Ростиславичам, і Мстислав післав своїх послів з такою відповідею[578]. Се не повинно нас дивувати: бояре передовсїм були звязані з особою князя, більше як з його столом.

Вони брали також більш або меньш визначну участь в княжих конференціях і з'їздах. На з'їздї в Ветичах князї стоять осібно, кождий на конях, з своєю дружиною і дають засуд на Давида Ігоревича. На з'їздї в Долобську Сьвятополк засїдає з своєю дружиною, Мономах з своєю дружиною, — в однім шатрі, отже під дружиною треба розуміти старших бояр. Бояре забирають тут голос в діскусії, і становище Сьвятополкових бояр рішає справу й для Сьвятополка.

Як значний вплив був сеї боярської ради на князїв і їх полїтику, показує звичай заприсягати бояр, аби вони не сварили своїх князїв[579]. Досить часто ріжні переміни в княжій полїтицї поясняли впливом бояр — нпр. розірваннє союза Ростислава київського з Сьвятославом Ольговичом, конфлїкт Ростиславичів з Мстиславом Ізяславичом і т. и.[580]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том ІII. До року 1340» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Полїтичний і суспільний устрій українсько-руських земель в XI–XIII в“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи