Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Ближчі вказівки про насильства, що чинилися дідичами й державцями київського воєводства, знаходимо в універсалі наступника Потоцкого в командуванню військом, польного гетьмана Каліновского, з 6 грудня н. с. Він звертається до “діґнітарів, урядників (старостинських) та всього рицерства Київського воєводства” з приводу частих скарг що приходять до нього “від пана гетьмана і війська в. к. м. Запорозького”. “Обивателі (шляхта) Київського воєводства-скаржиться Запорозьке військо- в противність пунктам угоди не дозволяють товариству війська Запорозького виходити з маєтностей шляхетських до маєтностей королівських, продаючи свої доми, збіжжя й достатки. Вони зараз, не чекаючи уставленого часу, виганяють сих товаришів війська Запорозького (козаків)”-очевидно забираючи на себе їх господарства. “Приходять також і инші скарги: що инші пп. обивателі не дозволяють виходити з дібр своїх, і карають за се вязницею і смертю” [1093].

Доповненнєм може послужити оповіданнє московського агента, купця Зеркальникова, що був у Чигирині в перших днях січня с. с., і Виговський з доручення гетьмана дав йому деякі відомости, між иншим про посольство Каліновского, що саме тоді приїхало до Чигрина, 7 (17) січня:

Прислав до гетьмана польський кор. гетьман Каліновский своїх післанців з листом, щоб він, гетьман, і все військо Запорозьке жили нічого не боячися від них (з польського боку): на чім Поляки з козаками договорились, на тім стоять твердо і ніякої від них зради не буде. І нехай козаки переходять до королівських маєтків без сумніву. А хто з них буде своєвільний, нехай гетьман їx гамує; а коли йому загамувати їх не можна-нехай тих самовільників присилає до Поляків, а ті їх каратимуть. А коли польські державці (королівщин) почнуть чинити якесь насильство над козаками, або за свої давні обиди мститися-вони (Поляки) таких самовільників відсилатимуть на кару до козаків [1094].

Як бачимо, сама польська сторона признала, що зараз же після Білоцерківського замирення, навіть на території Київського воєводства, що зіставалося під протекторатом і охороною козацького війська, українська маса, навіть козаки стали предметом насильств, утисків і помсти з боку своїх поміщиків, старостинських урядників і всякого воєнного люду. Представники польської влади, вимагаючи від козацької влади приборкування всякого непослуху серед підданих і козаків, навзаєм обіцювали карати польських утискачів і своєвільників на принципах обопільности. Біда була тільки в тім, що тим часом як гетьман, і полковники за його наказом, щедрою рукою посилали під польський меч і на шибеницю українських своєвільників, де їх з залассєм карано на пострах юрби, — про польських своєвільців ішли тільки балачки, листування і т. д., і їх кари ніхто не бачив і не чув. Тим часом від насильств, здирств і убийств, чинених безпереривно над учасниками повстань, стогін стояв на Київщині, а ще гірше було за козацькою лінією, куди не сягав козацький протекторат, і гетьман не мішався до тутешніх подій, щоб не псувати відносин з польською владою. Він, як ми бачили, просив польських гетьманів, щоб з українським людом, бодай на перших початках, поводилися не дуже суворо, але сі обережні прохання зіставалися в польських архивах, не переходячи в діло. А що діялось в дійсности, так характеризує сама польська сторона устами свого Гомера, Самійла Твардовского, забувши тільки-що вказану ним причину причин-хлопську злість на панів:

Зима була, для війни неспосібна доба! Військо наше на лежах спочивало собі, нагороджуючи собі біду попередню-хлібом новим... Бо і справді вже у всім дожились до краю, і того ані з платні ні з яких дарунків нагородити собі ані сподівались. Тому скільки простору з Київа по Браслав, позаймали все собі по сій стороні, та й за Дніпро чимала частина їх перебралась. Там не знаю, як вони собі заховались супроти місцевої людности. Зимуючи в краю мало забезпеченім, серед безконечних ворогувань повинні були їх собі придобрювати й гамувати їх завзяту сваволю. Вони ж наче з своїми хлопами, так немилосердно відразу почали поводитися з нею. Силоміць забираючи поживу, рахували її так, щоб збагатитися зараз! Притиснені тяжкими стаціями, (піддані) легко могли бути заохочені до бунтів і давнішої злости, і тільки чекали способнішої для себе пори (68-9).

Становище хлопа в руках пана-се край безправности і утиску, що міг загрожувати всім причетним до пережитого руху.

Супроти того українська маса: селянство, міщанство, козацтво не знали як їм розуміти таку пасивність, більш того-податність і услужність на панські побажання у Хмельницького і старшини. Припустивши, що в Білоцерківській умові прийпиось їм зробити в тім напрямі якісь уступки, — як можна було їх сповняти? Для козацтва кінець кінцем не зісталось тайною, що й під Зборовим були дані подібні обіцянки, — але ж гетьман і старшина їх не сповняли! Яка ж потреба була виконувати такі тяжкі й незносні жадання тепер? Ми бачили, що чернигівська козаччина, призначена на ліквідацію, ніяк не годилась на передачу в панські руки Чернигівщини. Вислала до гетьмана свого головного коменданта, наказного гетьмана Пободайла, щоб протестувати против свого скасування і передачі Чернигівщини в руки королівських старост. З тим же післала старшина, що держала міста. Польська сторона підущала гетьмана, щоб він се трактував як бунти і непослух-вязнив, стинав таких своєвільників, давив всякий непослух опираючись на польське військо. Гетьман, як бачимо, давав обіцянки, але не розправлявся суворо з тими, в кім не бачив непослуху йому, гетьманові, а тільки опозицію тяжким умовам замирення. Всупереч сподіванкам Кисіля й Потоцкого, що Пободайдо наложить головою за свій непослух, він був відпущений з Чигрина назад — з відповідними інструкціями: не обгостряти відносин. Він по тім уже не боронив старостинським урядникам переймати міста й управу в них, але як побачимо нижче — не розпускав козаків, не переводив реєстру і не виводив козаків до Київських королівщин.

Подібне діялось і на Браславщині. Як бачимо з листу Кисіля, шефа Браславщини Богуна сподівалися в Чигрині одночасно з Пободайлом; вповні можливо, що він справді приїздив з своїми представленнями і дістав подібні інструкції, що й Пободайло. Слідом побачимо польську звістку з початків грудня про універсала Хмельницького до браславської людности, де він, мовляв, наказував терпеливо зносити польську окупацію протягом зими, а з весною обіцяв звільнити їx з тої кормиги [1095]. На жаль не маємо автентичного тексту, і не можемо судити, чи се універсал апокрифічний, чи були дійсно накази Хмельницького з такою нотою тимчасовости, — чи може місцева, браславська старшина від себе додавала те, чого не говорив виразно сам Хмельницький. Все се можливо-але такі обережні півслівка заспокоєння й надії, коли й пускались, не могли задоволяти людей, поставлених перед грізну небезпеку привернення польського панського панування. Київський чернець Арсеній, що вибираючися до Москви при кінці 1651 р. і на початку 1652 об'їздив ріжні українські міста, був у гетьмана, митрополита й ин., так оповідав про настрої й відносини на Україні:

Козаки всі розпущені по домах, і в зборі їх ніде нема, і Поляків теж в зборі против них нема, бо у них після останнього замирення ніякої сварки не було, і гетьман Хмельницький сильно наказує козакам, аби вони з Поляками ніде не сварились. А війну вести против Поляків і за козаків-ніяк не хоче. Реєстровим козакам велів він усім перевозитися до Київського воєводства. А гетьманові великому корунному Каліновскому королівським наказом велено йти за Дніпро на лежу-і гетьман Хмельницький Каліновскому йти за Дніпро також не заборонив, і знак йому свій дав, щоб його козаки у всім слухали. І Каліновскій пішов за Дніпро до Ніжина, а за ним Поляків 7000. А задніпрянські козаки дуже бояться Поляків-щоб їх не зруйнували, і на гетьмана Хмельницького скаржаться, що їх Полякам видав. А Хмельницький їм наказує, щоб вони панів своїх слухались і були в їх послушенстві по давньому; коли ж вони своїх панів слухати не будуть і буде їм за те щось від панів-будуть самі винні, і він за них стояти не буде.

Та й через те він за них стояти не буде, бо як у нього була з Поляками війна, то він, гетьман, стояв против Поляків з справжніми реєстровими запорозькими козаками та з кримськими Татарами, а тих задніпрянських козаків на поміч не кликав, бо вони панські піддані; а вони своїх панів побили і самовільно пристали до Запорозького війська. Тому тепер вони з своїми панами як хочуть, а йому до того нема діла. А задніпрянські козаки бачучи свою безнадійність, сподіваються собі від Поляків великого руйнування, і тому богато їх тікає на царську сторону, до Путивля.

А згода у козаків з Поляками, він думає, буде міцна, — тому що гетьман Хмельницький війни з ними починати ніяк не хоче [1096].

Як бачимо, перехід польського війська за Дніпро, що стався на початку нового року, зробив особливо гнітюче вражіннє, і довершив зневіру козацтва і народніх мас до гетьмансько-старшинської політики і до свого положення. Але се почалось уже після перших досвідів від білоцерківського замирення. А виявилося поруч всяких петицій і убігань до гетьманської протекції, з одної сторони-в масовій утечі за московську границю, з другої-в пробах активної опозиції, в тих бунтах і своєвільствах, про які стільки чуємо з польської сторони, але на жаль-все в дуже загальних фразах, майже без усяких конкретних подробиць. Бо ті подробиці, які маємо, належать більше до часів перед розривом з Поляками, коли Хмельницький немов спішив сповнити польські поради: використовуючи присутність польського війська вирвати і знищити опозицію в війску й народі проти себе, під приводом нищення непослуху панам і урядникам. Коли розглядати його поведеннє з сього місяця в аспекті пізнішого польського розриву, можна прийти до висновків на взір Твардовского-що все се було одно тонке лукавство, одна інтриґа: з одної сторони дати народнім масам, з-окрема козацтву, добру порцію доппінґу-підняти його енерґію страхом повороту панського пекла. З другого-притисши до муру необхідности і старшину і військо, винищити в останній мент перед відновленнєм боротьби всякі супротивні, небезпечні елєменти і перетворити українську масу в свою послушну армію: розріджену, ослаблену, але одноцільну. Нехай слабодушний, непевний елємент відливає за кордон, досить буде й того, що лишиться-аби він був суцільний і послушний свому гетьманові. Такі підозріння були у чужих (Твардовский) і у своїх (Самовидець)-як ми ще побачимо, і може бути, що в тім була й доля правди. Хмельницький проходив подвійну школу тонкої інтриґи: єзуїтську і орієнтальну! А в тім-не можучи говорити напевно про мотиви його поведінки, досить буде констатувати й те, що так розуміли його тактику сучасники, свої й чужі. Коли ж такий рахунок у нього був справді, то одне що його перечеркнуло: се що українські маси такого експеріменту не витримали і полинули за московську границю в занадто великій скількости, зіставивши свого занадто мудрого гетьмана на мілині.

Чутки про бунти против Хмельницького, нарікання на гетьмана і старшину.

Відомости про “бунти” против Хмельницького і його сувору боротьбу з опозицією Білоцерківській угоді серед Козаччини починаються слідом по сій угоді і потім ідуть до самого відновлення війни.

Ми бачили вже поголоску записану Ґоліньским про те, що мовляв зараз після Білоцерківського замирення “козацьке гультяйство”, що мусіло зіставатися поза реєстром, з'єдналося з Татарами, що спізнилися під Білу Церкву, і з ними попробувало далі воювати з Поляками, против волі Хмельницького. А він попередив про сі пляни гетьманів польських, і зіставшися нейтральним, підвів під страшну різню сих непослушників разом з Татарами. Паралєльні історії знаходимо між варшавськими звістками нунція, в його реляціях з листопаду і грудня. 8 листопаду він писав, що “гидра козацького повстання, стративши одну голову, силкується випустити кілька нових”: ті що їм замиреннє загрожує виключеннєм з реєстру, незадоволені з партії Хмельницького вибрали собі иншого старшого. Але Хмельницький з кількома полками їх погромив, і взяв до вязниці “кількох послів, що прийшли просити у нього помочи від імени литовських козаків” (мова тут мабуть про посольство Пободайла від імени того сіверського війська, що стояло на литовськім фронті). “Богато їх ужито на стару їx рибальську роботу [1097], а Татар, що прийшли йому в поміч, Хмельницький відіслав назад до Криму, і такою своєю поведінкою заставляє думати, що він краще хоче спокою, ніж нових небезпек і рисків війни”.

Два тижні пізніш, 30 грудня, нунцій сповіщає про бунт, вчинений козацьким послом, висланим перед замиреннєм до Москви, щоб добитися її помочи против Польщі: повернувшись на Україну і заставши тут замиреннє, він був тим дуже невдоволений і став орґанізовувати партію за дальше продовженнє війни з Польщею. До нього пристали випищики, вийшло повстаннє, в нім убито двох полковників-прихильників Хмельницького, і йому самому сі непримирені грозили смертю, коли він не піде з ними, розірвавши з королем і Річпосполитою. Але Хмельницький тримається льояльної політики, коли не з прихильности до Польщі, то з побоювання, що новий розрив цілком знищить всі його пляни [1098].

Ґоліньский розповівши вищенаведену історію про пробу “гультяйства” звязатися з Татарами, розповідає далі такі чутки про “гетьмана Бугая”-записані мабуть при кінці листопада (судячи з того що вони перериваються звісткою про смерть Потоцкого):

“Видав Хмельницький (по білоцерківськім замиренню) універсали по Руси і межи хлопами, аби з куп розходилися до своїх сіл і містечок-були підданими своїм панам і віддавали всякі повинности. Покладаючись на то богато шляхти поїхало до своїх маєтностей, сподіваючись вірности і підданства. Але хлопи зрадливо заявляючи їм свою вірність, богато порізали шляхти-панів своїх. Коли Хмельницький про се довідався, велів пятдесять найбільше винних стяти, а одного старшого, їх принціпала-вбити на палю, чинячи справедливість для спокою. Не стало то за наше: кілька хлопів за стільки побитої шляхти. Але хлопи, не слухаючи Хмельницького, таки не хочуть розійтися з купи до роботи на своїх панів: засмакувала їм сваволя. А до нього переказали: “Коли ти від нас відступивсь, а з Ляхами збратався, то ми собі виберемо иншого гетьмана й будемо воювати, а до панів своїх робити не підемо!” Так сподівалися знову непокоїв на весну”. На боці приписка: “Бугая вибрали за гетьмана”, і по звістці про смерть Потоцкого дальші “новини про Хмельницького”: “Ніби то якийсь полковник Бугая на бенкеті, посварившися, мав нелюдсько забити Хмельницького, таке йому сказавши: “Ти зрадник, бо ти від Руси і козаків відступивсь, а за Ляхами поєднавсь і побратавсь”. І той Бугай учинився старшим реґіментарем, бунтуючи хлопів, аби не були послушні панам своїм, і обіцяв їм...” (зрізало кінець, ст.53).

Сього Бугая заніс потім до своєї історії Коховский. Описуючи задніпрянські бунти-тим часом, як на Правобережжу Хмельницький підтримував спокій, він завважає: “аби Хмельницький відітхнув, инший провідник робив за нього заколот-тут Бугай прийняв начальство над своєвільною юрбою, що не могла вміститися в реєстрі, а в підданство панам повернутися не хотіла. А поруч нього в Ніжинськім окрузі повстав Мозира, недавно позбавлений корсунського полковництва” (с. 318).

Про Мозиру згадують варшавські новини з останнього грудня 1651 р.-що зараз наведу, а тепер хочу зацитувати відомости Освєнціма, записані в його дневнику під середніми днями грудня:

Тим часом з України летіли ріжні вісти про бунти і галаси між хлопством і козаками, що не тільки не переставали, але й наново починалися, одначе зверталися не стільки против нас, як проти своїх же. Так убили між собою білоцерківського полковника Громику [1099], що хотів утихомирити ті їx галаси, й инших богатьох, що їx хотіли відвести від тих бунтів. Такі ж своєвільники за Дніпром вибрали собі иншого гетьмана-якогось Вдовиченка, і так поставили олтар против олтаря. Але Хмельницький завзято обстоюючи себе і свій уряд, з усею силою тому запобіг, звелівши постинати голови кількадесяти бунтівникам (397).