Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Але і се вважаю потрібним для укріплення згоди-мати потрібну кількість війська, аби те хлопство мало на що оглядатися, і ми завсіди мали чим відбивати напади Орди, що схоче і у нас тут гостити навзаєм-як козаки у Татарів. А инакше коли того не буде, певно хлопи знову повстануть (wierzgną) і поновлять давнішу небезпеку-котрої вже нас Боже борони.

Сі представлення призначалися для короля і всього двору, і вони не зістались без уваги, а навпаки-лягли в основу королівської інструкції на сойм, виготовленої 16 листопада, себто зараз по одержанню сього листу Потоцкого. Пояснивши причини білоцерківського замирення, більше менше так як поясняв його Потоцкий у сім листі-записці, інструкція говорила далі:

Признаючи, що згода ся дуже потрібна і для Річипосполитої корисна, бажав би король, щоб вона була ґрунтовна і могла зіставатися без одміни. Він і не має сумнівів що до гетьмана запорозького і всеї старшини і реєстрових козаків, що вони будуть вірні присязі й виконуватимуть свій обовязок. Одначе передбачає, що й після сеї згоди чернь українська і своєвільство не так легко втихомиряться, і піддані неохоче повернуться до послушенства панам своїм. Та й самі реєстрові козаки не будуть триматися в послуху инакше як тільки військом, і то військом слушним, на Україні присутним. Того всього ясний маємо доказ по Зборівськім договорі-як ми тоді собі певний спокій обіцювали, і як потім завелася на тім Річпосполита.

Єсть при тім і такі остороги, що Отоманська Порта, як тоді сприяла козакові й війну підтримувала, так і тепер веліла татарському ханові не залишати їх (козаків) [1080] і далі не перестає їх підбурювати против Річипосполитої безнастанними посольствами й дарунками, обіцюючи свою опіку. І Татари засмакувавши собі скілька разів таку здобич, що нею вони обловлювалися, не зараз залишать свої напади. Свіжий приклад тому-що не вважаючи на таку велику і соромотню невдачу, нуреддін-султан, брат ханський, прийшов з усіми ордами кримськими, і хоч згода вже була заключена, — таки даремно вертатися він не хоче.

З огляду на се король проєктував полишити й на наступний рік військо в тій великости, як його ухвалено було попереднього року [1081].

В напрямі утримання добрих відносин з козаками, щоб справити їх на Туреччину так як проєктував Потоцкий, впливали на польський двір також і західні сусіди. Ще в липні-серпні, як тільки почала світити надія скорого замирення з козаками, венецьке правительство поновило свої пляни козацького морського походу. Венецький посол мав авдієнцію у цісаря в польсько-турецьких справах, подав до його відома, що з огляду на недалеке закінченнє польсько-турецької війни венецька сіньорія доручила свому послові в Польщі поновити заходи коло орґанізації козацького походу на Чорне море, і очевидно тоді ж-як то робив пізніше-просив цісаря, щоб він через свого варшавського посла впливав в тім же напрямі [1082]. Польський двір виявляв готовність помогти в тій же справі, й кінець кінцем Кисілеві доручено і з сього боку-мабуть від канцлєра Лєщиньского, щоб він занявся ceю справою. Кисіль сповіщав потім (десь в грудні), що на се треба грошей, і він меньше як з 100 тисяч фльоренів не почне переговорів у сій справі. Венецький посол гр. Кавацца довго не годився на таку велику витрату, аж нарешті рішився дати згоду [1083]. Бажання розсварити козаків з Турками знову таким чином спліталися з надіями витягнути гроші у Венеціян на сю ціль, — як рік тому [1084].

З свого боку Хмельницький видимо відложив свої волоські пляни. З одного боку, очевидно, не мав охоти тим дражнити Польщу, і з-окрема Потоцких-коли як раз у нього уставлялися добрі відносини з сим недавнім запеклим ворогом козацтва. З другого-на нього мабуть вплинули зміни в турецькім уряді, згадувані вже нами вище: в 20-х днях серпня того року одне за другим пройшла низка повстань (викликаних монетними спекуляціями уряду), гаремних і військових конспірацій, і закінчилися провалом яничарських старшин, що стояли за союз з Хмельницьким і вважалися його протекторами (в тім числі й звісний нам Бекташ-аґа, “що прийняв був Хмельницького за сина” [1085]. Вважалось се провалом взагалі всяких звязків з Козаччиною; новий візир вів приємні для Поляків мови, і пройшло якийсь час, поки виявилося, що в політиці Порти се не зробило змін і вона далі тримається ворожо супроти Польщі й цінить союз з козаками не менше, коли не-більше ніж перед тим. Поки се вияснилося, в листопаді-грудні Хмельницький міг вважати рискованим зачіпати васальні землі Порти [1086].

Насильства над людністю, польська сторона констатує насильства, трівога в народі, утеча за московську границю.

Таким чином падолист і перша половина грудня пройшли під знаками скріплення добрих відносин Польці й України (козацької старшини, я розумію). Королівський уряд заявляв довірє гетьманові. Хмельницький не жалував зусиль засвідчити свою льояльність. Складав новий реєстр, понуджував козаків до переселення на дозволені їм осади, наказував старшині, пособляв старостам, державцям і дідичам в їх повороті до своїх маєтків, і міцно держав в руках та громив всяке своєвільство. От кілька записок переказаних нам московськими вістунами.

Брянський пушкар Кирило, повернувши з заграниці оповідав в Брянську 20 с. с. листопаду:

Був я в городі Сосниці, і при мені приїхав до Сосниці слуга пані Пісочинської; зовуть його Харевським [1087], а з ним приїхало двору його чоловіка з 20, за наказом пани Пісочиньскої-приймати город Сосницю. І той город Сосницю козацький [1088] сотник Іван Красовський з наказу полковника Степана Пободайла тому слузі панії Пісочинської Харжевскому віддав і в усім з ним розквитався. А тому сотникові козацькому Іванові Красовському велено побути в городі Сосниці до наказу гетьмана Б. Хмельницького.

Та ще чув я-оповідав той же Кирило, — що до города Мени, маєтности пана Кисіля приїхав його урядник, а з ним Німців чоловіка з 50, і город Мену від сотника козацького прийняли. Та ще з чутки чув, що пана Паца урядник город Седнев прийняв [1089].

Того ж дня оповідав брянський торговий чоловік Кузьма Микулин, повернувшися з Почепу:

Приїхав до Почепу від Кєрла слуга його-зветься Сідлович, а з ним Поляків чоловіка з 30, листопада 14 дня, і з наказу пана свого Кєрла від козацького сотника Курила Яковлева город Почеп прийняв; а Курило Яковлев віддав той город Почеп з наказу гетьмана Б. Хмельницького, за письмом полковника Степана Пободайла [1090].

Два тижні пізніш вернувшися з Почепа торгові люде оповідали в Брянську:

Тепер у Почепі урядник пан Єсимонт, а з ним товариш пан Сідлович, а людей з ними в Почепі, Поляків і Німців, з 50 чоловіка; від Поляків, що тепер у Почепі чули ми, що на Миколин день прийде до Почепа Поляків чоловіка 200, а на Різдво 300.

А що був в Погарі полковник Опанас, то він спішно виїхав до гетьмана Б. Хмельницького 13 листопада, а то (щоб довідатись), чи за його відомом чи за королівським Поляки почали володіти пограничними городами.

Поляки міщанам і повітовим людям обиди і утиску не чинять, а челядники їх кажуть їм потайки, щоб вони в Почепському повіті не жили, а йшли б куди хто хоче, бо їх Поляки мають усіх побити й порубати. І почепські міщане й повітові люде потайки послали від себе до Трубчевська до воєводи козака Петра Рославченка з товаришами, аби він їх прийняв на царську сторону.

А від самого почепського урядника Єсимонта чули ми, що київський підвоєвода живе тепер в Мглині, а людей з них до 200 чоловіка, а житиме від 2 грудня з тиждень, а куди поїде, ми не чули [1091].

На правім боці, в Київщині, наскільки шляхта роззухвалилась і почала тиснути людність-не тільки підданську, але й козацьку, маємо кілька свідоцтв цінних тим, що вони не ретроспективні-не з пізнішої перспективи писані, а дані сучасно, ілюструють стан річей з місяца листопада й грудня.

Потоцкий в згаданім листі до канцлєра (2 листопада) просить його узброїти воєводу Кисіля, “як комісара і руку королівську” (технічний вираз про старостинську владу, що належала Кисілеви як воєводі), найбільшими повновластями супроти своєвільних київських шляхтичів, що “при війську замісць служби Річипосполитій навчилися шарпаниною займатись і від сих потягів своїх не хочуть відстати та дають всяку оказію до нарушення пактів”. Маєтних (що володіли власними маєтками) він радить покликати на соймовий суд, а на немаєтних дати право воєводі без дальшої процедури хапати й сажати до вязниці-“на пострах тої шляхти, бо дуже їм колеса розбіглись” (занадто розгулялись) [1092].