Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

З послами гетьман і військо посилали дарунки королеві: дванадцять що найкращих коней в богатих уборах, і приставка такого дорогоцінного інвентаря, очевидно, затримала посольство в дорозі. 23 лютого посольство доїхало тільки до Луцька, де їм трапилася неприємна пригода: на господу, де вони пристали, напали якісь авантурники і порубали декого з них-посла Михайла Таборенка, і ще другого Таборенка Тишка, мабуть його свояка. Лишається невідомо, чи був се просто бандитський вчинок, чи мав якийсь політичний підклад; але з скарги занесеної послами з сього приводу довідуємося, що з доручення воєводи Кисіля через територію яка стояла під королівською адміністрацією проводив їх “для лепшого и варовнейшого безпеченства” підсудок новгородсіверський Петро Харевський, що і виступив перед судом як свідок і охоронець [1124]. До Варшави посли поспіли на сам кінець сойму, на початку березня [1125].

Афера Радзєйовского, боротьба на соймі, поголоски про козацький союз з королем, сойм зірвано, білоцерківського трактату не затверджено, королівські резолюції і привилеї козацькому війську.

Королеві, дворові, урядові, соймові було тоді не до козацьких жадань. Всі питання зовнішньої політики відступили на другий плян перед тою внутрішньою траґедією: фарсом на зверх, з глибоко траґічним змістом в середині, що був вістуном нових тяжких нещасть, які насувалися на Польщу й поставили її були на краю погибели. Се була звісна афера Радзєйовского, що до споду схвилювала всю шляхетську Польщу і на хвилю заставила забути все инше.

До українських справ вона не належить, але не можна сказати, щоб вона не відбилася на українсько-польських відносинах, і не вважаючи відповідним відсилати наших читачів для обзнайомлення з нею до инших праць, я маю за потрібне коротко оповісти її-не стільки одначе її, скільки ті впливи й настрої, які вона витворила в правлящих кругах і в шляхетськім суспільстві, і заважила на польсько-українських відносинах. Ми побачимо далі як вигнаний з Польщі Радзєйовский став промотором шведсько-українського союзу, почав заробляти на заграничній українській політиці, то що. Небезінтересно приглянутися попереднім моментам сеї історії.

Єронім Радзєйовский, син не дуже родовитого мазовецького шляхтича, якому вдалося зробить блискучу карєру, одідичив по батьку шляхетську мудрість життя, безпринціпність, цінізм, при зверхній огладі і чарівних манєрах. Вихований на дворі улюбленцем короля Володислава [1126], він став близьким повірником його другої жінки Марії Гонзаґи, що її потім узяв за себе новий король Ян-Казимир. Війшов в його ласку, а заразом умів дуже добре жити і з людьми, які стояли в опозиції до двору і короля, і тішився широкою популярністю у шляхетському загалу, як щира душа, якій за сю щирість пробачувались і розпуста і нечисті грошеві справи і всякі инші гріхи приватного й публичного характеру. За помічю короля і особливо королеви він оженився з найбогатшою жінкою Польщі-вдовою маршалка Казановского, дістав уряд підканцлєра, що робило його одною з найбільш впливових фіґур двору й уряду, одержав цілий ряд богатих староств, і став одною з найбільш блискучих осіб сучасної Польщі. Але ся блискуча, незвичайно щаслива карієра раптом заломлюється-підчас Берестецької кампанії. Підчас походу він і його жінка провожали короля і королеву, і тут виникли ріжні ускладнення. Виринули підозріння, поголоски, глузування про близькість короля до жінки Радзєйовского; з другої сторони король переловлює листуваннє Радзєйовского з королевою, після того як вона вернулась до дому: листи повні зневажливих відзивів про короля, і неприємні занадто великою інтимністю в відносинах до королеви. Відносини між Радзєйовскими, уже й перед тим не найкращі, переходять в повний розрив, король забороняє Радзєйовскому являтися в його присутности. Тоді Радзєйовский пускається на найтяжші інтриґи. Благає пробачення у короля, а одночасно через своїх приятелів орґанізує в таборі військовий рокош против нього, закидаючи всякі брудні й зрадливі вчинки. Включно до обвинувачення, що король узяв від козаків великі гроші за те, щоб не гонити за ними після берестецького погрому-хоч сам Радзєйовский в очі радив королеві політику замирення з козаками, і т. д. Вийшло се все наверх, сильно скомпромітувало Радзєйовского-але він не складав зброї. Завязалась війна на всіх полях і всякою зброєю. Радзєйовский пробував силоміць вернути до дому жінку, що втікла до манастаря і відібрала йому приступ до її богацтва, а король і королева взяли її під свою охорону. Радзєйовский повів на соймиках, через своїх приятелів безцеремонну аґітацію против короля, користуючи з свого знання всяких королівських секретів, а заразом не хотів уступитися з двору, і різав короля своєю присутністю. Король, щоб його позбутися, пропонував йому який будь уряд на вибір, до самих найвищих, аби тільки зложив з себе підканцлєрство й уступився йому з двору. Радзєйовский не годився, не уступався, й використовуючи свої широкі звязки, готовився дата на соймі шах і мат королеві.

Ціла Польща кипіла й тряслася від сеї шляхетської інтриґи. В ролі послів на сойм від соймиків поїхало богато противників короля, — найбільш обстріляні інтриґани і політикани шляхетської Річипосполитої. Люде помірковані, або не вмішані в боротьбу партій, не хотіли їхати на сойм, побоюючися, що він закінчиться крівавою усобицею, або принаймні таким гострим конфліктом між королем і шляхтою, що в нім краще не бути присутним. Против короля висунено найтяжчі обвинувачення, до державної зради включно. Його прихильники рахувалися з можливістю одвертого бунту. До Варшави стягнено військо на випадок якого небудь оружного конфлікту. Він висів в повітрі, в свідомости громадянства, і все було повне чутками про нього.

Дисненський ігумен Арон доносив цареві в лютім:

“Був я у ріжних великих панів і чув я від них богато вістей. Справді хоче коронна шляхта підіймати рокош на короля; а підканцлєр литовський Сапіга має доводити на короля кілька річей. Знову ж чув я, що Ляхи хочуть знова битися з козаками, а того їм не хочуть поступити, що Хмельницький просить: перед усім щоб не було в Литві унії, ні єзуїтів, ні Жидів-мовляв: “Я у вас не прошу України ні Поділля, бо ми то мечем зайшли, тільки у вас прошу одної Литви-дати нам, щоб у Литві була одна православна віра”. (Далі наводяться постуляти Хмельницького, як їх переказує передсоймовий окружник Ян. Радивила). “Ляхи все то були позволили, відложили до сойму, щоб конче їм козаків обманути, — і тепер те велике обманство виявилося, і розрух (разрушеньє) у війську козацькім”. Вийшли універсали від імени Ян. Радивила, прибиті на всіх городах, і в них подані такі постуляти (козацькі): Щоб у Литві святої унії не було, а щоб була віра схизматицька; костели зруйнувати і на їх місце зробити церкви, а маєтности й скарби церковні віддати на церкви, так само з кляшторами римськими. Єзуїтів і Жидів щоб у Литві не було, і всі збори (податки) аби збиралися православними. Майдебурське право аби судили православні, а уніятів і католиків аби не було в суді. Супроти таких і инших тому подібних домагань козацьких Радивил скликає шляхту на з'їзд [1127].

А ось що записують московські посли, переїздячи через Білорусь, на сойм до Варшави: В Слонимі плебанів урядник перед московським гонцем Дохтуровим лаяв короля і називав зрадником і братом Хмельницького. В Вильні гонцеві доводилося чути, що Поляки короля не люблять, називають його нещасливим: ставши королем всю державу погубив; хочуть його скинути з королевства, а мати королем Ракоцу. Литва ж і Русь і Запорозькі козаки стоять за короля, тому сподіваються між Поляками і Литвою усобиці й війни, і думають, що на тім і сойм розірветься [1128].

В Новгородку шляхта, міщани й Євреї сподіваються теж, що сойм буде зірваний, бо вся коруна піднялася против короля, за те що він з козаками замирився і “за Білорусців стоїть” [1129]. Хочуть вибрати королем Ракоцу: він їм присягає, що всіх “обляшить”. А за короля встала вся Литва і не хочуть його уступити; з Виленського повіту й инших повітів сенатори і шляхта-всі підіймаються в Варшаві, й чекають, що між иншим вийде велика біда. Ян-Казимір післав до Французів і до цісаря, щоб підняти Німців на коронних (на польську шляхту). І у всіх велике побоюваннє в сей бік (московський): кажуть, що Хмельницький відступив Смоленськ з городами (Москві), і безнастанно питають, чи з добрим ми їдемо (московські посли себто) [1130].

Послові Прончищеву оповідали при кінці січня в Дорогобужі, що з Смоленська й инших повітів крім послів поїхало до Варшави на сойм богато иншої шляхти, щоб на соймі доконче вчинити рокош на короля-аби йому більше королем не бути, а київського воєводу Ад. Кисіля без усякого милосердя скарати на смерть, тому що за тайними зносинами короля і Ад. Кисіля з Хмельницьким мало що не зруйнувалась уся держава. Думають, що рокошане вчинять у Варшаві велике повстаннє, і сойм розірветься без діла. “Король їздив до Ґданська збирати податки, незаплачені за останні роки, і за ті гроші король потайки найняв чимале військо, боячися рокошу на соймі против себе. А рокош на соймі хочуть підняти на короля самі Поляки, Литва ж, козаки і Німці (пруські посли) всі стоятимуть за короля, бо й на королівство Яна-Казимира вибрала Литва та Запорозьке військо, а Полякам його й тоді на королівство не хотілось [1131].

Писар королівської канцелярії оповідав Дохтурову в лютім: “В січні сього року 1652, писав Хмельницький до гетьмана литовського Януша Радивила, мовляв- відомо йому, що Ляхи, замирившися з ним, починають бунт на його милостивого пана Яна-Казимира; так він, Хмельницький, дав знати Ляхам, що він, Богдан Хмельницький, гетьман запорозький-страх ляховський, бич жидовський, і за пана свого милостивого вчинить гірше ніж перед тим. Про сей лист довідалися, і через се до короля до решти знеохотилися” [1132].

Як бачимо між всяким иншим добром відроджувався і старий козацький монархизм: союз козацької старшини з королем против шляхти. Чи тільки в уяві шляхти? Може й ні. Є познаки, що старшина справді ще раз загравала в дуду льояльности до короля, заявляла бажаннє послужити йому опорою против шляхетських претензій і використати в своїх інтересах його сварку з шляхтою й маґнатами. Тим більше що одним з шляхетських обвинувачень против короля було се, що він тримав з козаками в останній кампанії і не допустив до повного їх знищення. Відзначу, що уродини королевича, 10 січня, прийняті взагалі з великою радістю в королівських кругах, дали привод також до маніфестацій льояльности з боку козаків. Про се писав Кисіль в нераз уже цитованім своїм листі до короля 23 січня: “Козаки з приводу щасливого народження потомка в. кор. мил. роблять ріжні проґностики і віщування: що він буде другим Олександром на світі, і не тільки імя козацьке буде служити йому (властиво: “кормигу служальства носити”, але се мабуть уже Кисілева стилізація), але й богато инших народів”. Правдоподібно й послам козацьким було доручено зложити козацькі поздоровлення і вирази льояльности в такім духу-тільки ж поки козацькі посли до Варшави доїхали, малий королевич помер, і поздоровленням уже не було місця.

Так само видохлася ще перед їх пізнім приїздом і справа Радзєйовского. Роздражнений його інтриґами король завзявся знищити його ще перед соймом, щоб не дати йому роздмухати свої справи в польській палаті і зробити з сойму судище над королем. Рідня і прихильники Казановскої-Радзєйовскої провокували підканцлєра ріжними способами. Прийшло до збройної битви під палацом Казановских, в сусідстві королівської палати; участників її покликав на свій суд маршалок двору за образу королівської резіденції, і сей суд, взагалі майже не практикований і що до компетенції своєї дуже сумнівний, збувши сторону Казановскої легкими карами засудив Радзєйовского, за тиждень перед соймовим терміном, на кару смерти, інфамію (позбавленнє чести) і конфіскацію маєтку за образу маєстату (стурбованнє королівської резіденції). Засуджений переніс справу на суд пьотрківського трибуналу-найвищого суду, зложеного з виборних шляхетських делєґатів, і сі дуже енерґійно взялися до справи шляхетського демаґоґа. Трибунал уневажив рішенець маршалка, оправдав Радзєйовского, а на інфамію засудив його противників, що перші напали на його мешканнє. Але король не чекаючи сього рішення-винесеного в середині лютого, уже в перших днях місяця розпублікував інфамію на Радзєйовского, що позбавляла його горожанських прав і надавала право кожному, денебудь здибавши, безкарно його вбити. Зарядив конфіскацію маєтків і роздав уряди і держави Радзєйовского новим кандидатам. Сойм розпочатий в розгарі сеї справи, 26 січня, став ареною завзятої боротьби партій: королівської і Радзєйовского. Королівська партия обстоювала правосильність маршалківського рішення і боронила головного противника Радзєйовского, підскарбія Служку, брата його жінки; партія Радзєйовского добивалась відставлення Служки, уже давніш засудженого на інфамію, але оправданого королем. Серед сеї боротьби сам Радзєйовский в середніх днях лютого потиху виїхав з Польщі за кордон, мовляв побоюючись убийників, що на його як на баніта насилав король. Він хотів пошукати протекції за кордоном, його ж приятелі тим часом порушили всі пружини, щоб підняти сойм і сенаторів в оборону неприсутного. Вони стали на чолі соймової опозиції; справа Радзєйовского стала осередком, збираючи наоколо всякі инші неприємні для уряду і двору справи. Авторитет короля впав цілком. Сесія сойму проходила зовсім безплідно серед нападів на короля і уряд і відгризань його прихильників.

18 лютого посольська палата ухвалила такі резолюції (перші ухвали сього сойму): зажадати відчитання сенаторського рішення в справі зміни курсу монети (одна з справ яка мала велике аґітаційне значіннє против короля і уряду); друге- домагатися справоздань з посольств до Москви і Швеції, справлених без порозуміння з шляхтою; третє: “чому пп. комісари визначені до укладання згоди з козаками, зложили сю згоду під Білою Церквою не згідно з інструкцією: мали вони дати згоду на 6 тис. козаків, а не на 20 тис., отже переступили зміст інструкції” [1133].

З резолюцій сих нічого не вийшло, бо король з свого боку супроти всіх домагань опозиції став на непримиренім становищі і в нічім не хотів попускати. Йому властиво не грозило нічого реального. Опозиція не виявила стільки енерґії, як можна було думати. Під кінець вийшли на чергу ще справи двох Радивилів, гетьмана і канцлєра, які зовсім помішали всякі рахунки й перетворили сойм в повний хаос. Цілком ясно було, що він дійсно скінчиться нічим, не дасть нічого крім конфузу, як пророковано ще з початку. Ряд послів поставили ультімативно ріжні свої справи й грозили своїм veto, коли вони не будуть сповнені. Прославлений сим соймом унітський посол Сіцінский, що вважався привидцею розірвання сього сойму і був проклятий сучасниками й потомками як провинник усіх бід Польщі, в дійсности не був сам оден. Король не був заінтересований в резолюціях сойму і не робив нічого для його уратовання. Терпіла Річпосполита, а не він. Він, навпаки, міг бути вдоволеним, що таки знищив ворога і скріпив ряди своїх прихильників, роздавши між ними ваканси Радзєйовского, а ще перед тим Потоцкого. В своїх руках він лишив головний провід війська-не давши нікому гетьманської булави не вважаючи на домагання шляхти. З зірваннєм сойму відпадали її вимоги зменшення війська до 20 тис. і зіставалися в силі ухвали попереднього сойму про збільшені контінґенти.

Супроти сього, очевидно, менше важними здавались инші політичні ускладнення. Московське посольство, що привезло нові претензії за неправильні царські титули і домагалося суду над провинниками, лишилось невдоволене з суду над сими провинниками: одні померли, живі зложили присягу, що помилки їх були не з злої волі; нікого не скарано смертю, як того домогались посли. Вони поставили питаннє руба: коли король не хоче карати смертю, нехай сконфіскує їх маєтности, а московському цареві за те віддасть землі забрані від Москви останнім вічним трактатом, себто Смоленськ і Сіверщину. Се звучало як ультіматум, і в політичних кругах вважали, що се серйозна погроза війни; але заморочені своїми внутрішніми суперечками, вони пустили її повз вуха.

Так само пустили без уваги таку серйозну річ як незатвердженнє Білоцерківського трактату. Козацьке посольство збуто легковажно. Я відзначив вище зневажливі варшавські балачки, що в посольстві приїхали люде “з найнижчої й найгрубшої черни”, хоча се були особи досить заслужені в війську. З приводу їх богатих убрань, в яких вони ставились на авдієнції у короля, в сенаті й посольській палаті іронізовано, що се на них “шляхетські ферезії”. Посли презентували королеві дорогих коней від гетьмана, з котрими перемандрували через цілу Україну, і доручили йому новий козацький реєстр-для ствердження. Але се діялось на самім передодні замкнення сойму, і звісного нам листа Хмельницького, адресованого сенатові, зараз не читано, а відложено на після сойму [1134].

Про дальше довідуємось від московських послів (Прончищева і тов.), що не вважаючи на гостру заборону польського уряду знайшли спосіб звязатися з козацькими (а саме бачився з ними піддячий Василь Старий, або Старово, в тиждень по соймі. 6 (16) березня).

Козацькі “післанці”, як він їх називає, висловлялись, що вони з прийняття задоволені: “були у короля і після того богато разів бували у сенаторів на банкетах і ласку їх бачили”, — але не вважали се за певний знак трівких відносин, “бо вже Поляки не оден раз мирні договори порушували і війною на них наступали”. Настрій шляхти їх зовсім не настроював оптимістично: “Супроти того, що вони чують від шляхти, як шляхта говорить між собою, то вони не сподіваються, щоб той договір був на довгий час, бо шляхта між собою говорить, щоб військо Запорозьке конче все знести, бо як не знести-то їм від війська добра не буде. А люд в Польщі вільний: коли хто за свою шкоду схоче ту згоду розірвати, то без відома короля і всеї Річипосполитої ту згоду й розірве: в пограничних містах звелить зробити зачіпку або яку небудь обиду, з того біда й почнеться, — так як тепер в Варшаві сталося: оден шляхтич повітовий посол на соймі в якійсь справі не позволив, через те і сойм розірвався, і все діло, що на соймі робилося, пішло на ніщо, як конституції не надруковані”.

Резолюції одержані на свої петиції вони так переказували: