Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

Потоцкий писав йому в справах загальних політичних і в своїх власних, більш персонального характера. Він просив позволити його служебникові Славковскому війти в урядованнє в Черкасах-його старостві, як його представникові (підстарості). Просив знову за свого дворянина Яскульського (що виконував його ріжні дипльоматичні доручення в Криму і в Туреччині), щоб він міг війти в володіннє своїми маєтностями-державами в старостві Черкаськім. З сфери загальної політики порушував знову ті ж справи: про Орду, що прийшла в поміч Хмельницькому, про воєнну послугу, котрої Річпосполита сподівається від війська козацького. В особій цидулі Потоцкий давав гетьманові якісь (ближче не пояснені в відповіді Хмельницького) приятельські довірочні остороги-просячи в разі чого негайно йому донести. Можливо, що тут говорилось про можливість козацьких повстань против самого Хмельницького, за поміччю Татар: Потоцкий обіцяв козацькому гетьманові всяку поміч і підтримку в разі потреби, аби він тільки його завчасу повідомив [1063].

Все се писалось, очевидно, в дружелюбних тонах, з усякою чемністю, — особливо згадана “цидула”, котру Хмельницький в своїй відповіди і цінив як надзвичайний знак довіря [1064]. Проте в польськім штабі рішено було далі триматися з усею обережністю: держати військо в цілости, не розпускаючи, на тих становищах де се діялося- під Бердичовом, на Білопіллю і в Махновці [1065], поки не виясниться історія з Татарами. За причину-перед Хмельницьким очевидно, виставлено се, що на Браславщині людність ще не заспокоїлась-ідуть бунти. Так оповідає Освєнцім. На той час коли можна буде військо розпустити, рішено було розложити його, згідно з бажаннями Хмельницького, тільки в західній частині Браславщини, не далі лінії Погребища-Саврань на сході, не займаючи навіть усієї Уманщини, і дати наказ щоб вояки виберали стацію в дуже невеликих розмірах (“давши уставу дуже слабу згідно з бажаннєм Хмельницького”, як висловлюється тойже Освєнцім).

Поробивши розпорядження і передавши команду Каліновскому Потоцкий виїхав з табору до себе на Поділлє, 22 жовтня, не чекаючи відповіди Хмельницького. Він був до решти зломаний хоробою: ревматизм не давав йому навіть підписати своє імя.

Хмельницький відписав того дня, як Потоцкий кидав свою армію, листом повним чемности [1066]. Обіцяв дати урядованнє підстарості Потоцкого в Черкасах-самім серцю й осередку козаччини, і наказати послушенство підданим старостинським і того пана Яскульського, що за ним вставлявся Потоцкий. Висловляв тільки надію що Потоцкий дав з свого боку інструкцію, аби його підстароста поступав з підданими лагідно-“приласкав їх”. Заявляв своє горяче бажаннє-скоро тільки скінчиться ревізія реєстру, “вже розпочата в українних містах”, — послужити Річипосполитій всім військом Запорозьким, щоб “компенсувати грудьми своїми руїни Корони польської, що сталися за допустом божим”. Найбільш рішучим способом заперечував чутки про орду нуреддін-султана що, мовляли, стоїть під Чорним Лісом: нуреддін і не був на Україні-вернувся від Перекопу з усім військом, почувши про білоцерківське замиреннє, а Буджацьку й инші орди, що кочували поблизу, він давно вже відправив, через своїх післанців, на їх давні кочовища, і вони відійшли “в глибину країв своїх”. Обіцяв пильно слідити за якою небудь небезпекою на границях Річипосполитої, повідомляти про се коронного гетьмана і своїми силами також їх обороняти-хоча в данім моменті такої небезпеки не передбачав. Навпаки, коли б йому, Хмельницькому, була потрібна польська поміч, він по неї звернеться до коронного гетьмана (а не до якоїсь сторонньої держави, треба розуміти). Аби тільки Бог дав як найскорше скінчити ревізію реєстру: до її переведення нехай хоругви не поширюють своїх становищ в Браславщині-“доки ми той плєбс заспокоїмо, а там де вони стоять уже-нехай занадто не наприкряються простим людям”, — про се Хмельницький “унижено просить” Потоцкого, а по закінченню ревізії козацьке військо буде готове “против кождого неприятеля”.

Взагалі лист, держаний в дуже загальних тонах, був повний напруженої льояльности і в самих рішучих виразах запевняв Потоцкого в бажанню козацького гетьмана виконати Білоцерківську умову й віддячитися Ричипосполитій за замиреннє. Я думаю, що він мусів зробити користне вражіннє на Потоцкого, тим більше що факти йшли в парі з словами козацького гетьмана. Він дійсно енерґійно працював над заспокоєннєм “плєбса” (се далі побачимо досить яскраво). Татар на українській землі дійсно не було, і походу на Волощину не було видно: чутки про се були фальшиві, як виявилось. Се з усею рішучістю потверджував окремим листом Виговський, що взяв тут на себе ролю польського щирого повірника, і ще якийсь анонімний польський конфідент, що з свого боку давав катеґоричні свідчення в сій справі. Орда пішла до своїх кочовищ; з Тавани писали її провідники до Хмельницького закликаючи до спільного походу на Черкесів або на Дунай-просили десять тисяч козаків, але не добилися нічого. Татарське військо сильно потерпіло від мору, і певно вже по козацькій стороні не піде. Бей очаківський, що прислав свого післанця до Хмельницького з заявами приязни, дістав від нього не дуже чемну відправу: “Єсть у нас свій пан і король”. “На Волощину були замисли, але побоялись іти: гетьман не велів”.

“Заспокоювання” непослушних, поради Кисіля, Потоцкий похваляє льояльність Хмельницького.

В справі заходів козацького гетьмана коло “заспокоєння” цілий пеан проспівав йому в тих днях, на адресу Потоцкого, воєвода Кисіль, поставлений сторожем ладу і спокою на Україні. Приводом послужило убийство його служебника п. Луги. Кисіль послав його за Дніпро, в свої сіверські староства, і там у нього вийшов конфлікт з людністю; його там вбито, в м. Кобижчі, а коли місцевий полковник ніжинський поарештував бунтівників, то військо козацьке, що стояло на сіверськім фронті і ще не розійшлось, опротестувало такі репресії й упросило свого старшого-чернигівського полковника Пободайла, що прийняв командування після Небаби, аби він виступив перед гетьманом в обороні їх заслуг і не дав їх викидати з їх осель. Пободайло, як шеф Сіверщини, мусів стояти в різкій опозіції до білоцерківських постанов, що ліквідували козаччину на Сіверщині [1067]. Він прийняв сю місію і поїхав з відповідним представленнєм до гетьмана-одночасно з Богуном, що з подібними ж представленнями поїхав до гетьмана від своєї Браславщини, так само позбавленої козацьких прав. Кисіль поспішив з своєї сторони звернутися до гетьмана і до Виговського з відповідними осторогами і накликами до льояльности і до можливого суворого відпору сій козацькій опозиції. Листи його до Потоцкого в сій справі-досі не видані, заховані в копіях несвижського архиву, настільки цінні для освітлення ситуації, що я наведу з них все цінніше:

“Хотівши знати, що там далі діється за Дніпром в тих розрухах, я вибрав певних суб'єктів і послав одного до Чернигова, другого до Вишневеччини, треного до Переяслава і всім їм призначив поворот на вчорашній день. З чим повернули і що принесли, як найскорше даю знати в. милости, мойому милостивому панові.

Всі порозходилися до дому, і коли полковник ніжинський зараз по убиттю слуги всіх забійців захопив і забрав до вязниці, рухи почали утихомирюватися. Але все те військо, котрого було кількадесять тисяч під Любечом-все то з тих міст і волостей, що комісією нашою [1068] від козацтва відтято, мало раду свою, і вислало до гетьмана запорозького чернигівського полковника Пободайла, що гетьманив над військом, а перед тим був у мене драґаном, і він мій підданий-з Носівки. Ставили йому [1069] перед очі свої заслуги і просили, щоб він їх не видавав (або не понижав). Як ту лєґацію прийнято в Чигрині, і яка їм буде відправа, на тім вся річ зависла, і дай Боже, аби той Пободайло, сіверський гетьман, на таку диспозицію трафив, яку я в писанню моїм до пана гетьмана і до пана Виговського їм інтимував, і як я рахую час від виїзду того Пободайла, — як раз тоді мав впасти в Чигрині мій лист, котрим я представив його махінації й заповів його приїзд. Покажуть то відповіди, котрих я завтра сподіваюся з Чигрина, а зараз пошлю в. м.: який наступив скуток-чи моєї ради чи того франта зради.

На дальше той задніпрянський плєбс таке рішеннє повзяв, яке його геній несе: коли їм той фурор не вдасться, вони хочуть фурор обернути в утечу, і всі що тільки були козаками-а були то всі заможні хлопи [1070], більша їх частина, — хочуть кинути міста і волости, піти за Полтаву на Мерл і до московської (границі). Вже гумна молотять, всюди готуються як у дорогу і свого Пободайла чекають, з чим приїде. Коли б йому там-за моєю радою-голову знято, певно б помішалася (впала) й їх рицарства справа, і в дорогу виправа. Але коли вибирати з злого, то хоч і се шкода нам всім, ліпше аби вони геть пішли, ніж би (мали) тут шаліти й колотити. Але й тому можна б було запобігти, коли б тільки гетьман запорозький хотів щиро забезпечити безпечність приїзду панів до дібр своїх: кожен би міг приласкати ті дикі бестиї- підданих своїх.

Отже тепер висилаю до вашої милости ті певні відомости, а скоро тільки прийдуть відповіди з Чигрина-в котрих мусить бути рішеннє сього, я тої ж години відошлю вашій милости.

Що до мого власного жалю, то ніжинський полковник прислав мені лист по руськи писаний і цедулу Кобижської громади писану до нього: обидві посилаю в. милости. Полковник виправдується, що то без його відома сталося: забиттє пана Луги, і так воно єсть, і він зараз учинив, що повинністю його було: одних забійців узяв, а инших, що повтікали, він розшукує. Піддані ж коханки мої і перед полковником виправдувалися, і до мене з тим тепер приїхали, що в тій крови повинні не вони, а напад зробила голота, люзні люде, за приводом одного привидці, що був кілька літ війтом у Кобижчі: той здрайця утік, але його синів забрано до вязниці. Писар ніжинського полку з тим приїхав до мене від полковника і оповів, що з тим післано також і до гетьмана. Отже маю надію, що коли там збіглися й мої листи і та відомість від них, вони порушать гетьмана до гарячого жалю-аби тільки Богунів приїзд не перебив їх запалу, а з тим і моїх плянів.

Тут тепер також і ніжинські міщане, що приїхали до мене, щоб поклонитися в. милости в особі моїй, як заступника, але вони ще тільки з поверховим афектом дивляться на річи. З Козельця арендар-той уже щирішу супліку прислав до мене; посилаю її в. м. Взагалі за божою помічю поправилися справи в тім моменті, а все залежить, як поставиться гетьман запорозький супроти експедиції того Пободайла.

Мої Кияне теж прийшли-аж по двох тижнях-витаючи мене привезли мині бочку пива і тушу мяса; а я стратив більше ніж тисячу злотих. Та ще мало годину терпеливости-а вони таки поправляться, бо у всіх одна країна (klimа). Мене сюди Господь Бог покликав на те, аби я все се зносив. Які дальші його в тім вироки, сей тиждень все відкриє, і я його ще мушу в Київі перехорувати, (чекаючи) чи з Чигрина прийдуть добрі й скутечні резолюції. Отже коли б і в. м. міг іще до неділі затримати військо в обозі, то всі річи були б уже ясні: і втихомиреннє Задніпровя, і як гетьман запорозький прийме пропозицію гіберни [1071] для війська, і як покінчаться Богунові скарги [1072].

Другого дня Кисіль дійсно, як сподівався, отримав з Чигрина відповідь, згідну з його радами і бажаннями, і в тріумфальних тонах повідомив про се Потоцкого.

Коротко, за те скоро, все найкраще, за ласкою божою, в. м., моєму милостивому панові подаю до відома. Переважили мої заходи скриті махінації Пободайла, котрі я доніс п. гетьманові запорозькому. Сьогодня повернув мій післанець з Чигрина. Пободайла за шию взято. За Дніпро суворі універсали розіслано-копію одного з них переписавши посилаю, і зараз визначено чотири що головніші полки, аби були готові рушити з гетьманом на погамованнє бунтів, коли б вони не припинилися на Задніпровю. І тут з Київа тих забійців мого слуги зараз на екзекуцію призначено. Отже я Пану-Богові дякую, що хоч і кровю мого доброго слуги, а потім скорим заходом моїм ті рухи вже заспокоєні, і не буде їх, і спокій отчині потрібний і пожаданий в своїм порядку буде затриманий. З другого боку-варт похвал і гетьман війська й. кор. м. Запорозького-за той запал і честь! Тому я зараз від себе посилаю подяку іменем й. кор. м. і вашої милости, м. м. п., а вашу милость, м. м. п., прошу те саме зробити і прислати мині лист до нього написаний з заохотою до дальшого пильновання спокою і послуху й. кор. м.

Отже той перший пароксізм покаже кождому мудрість в. милости: що б уже діялось, колиб в. милость не постаравсь, щоб тут, в середині козацтва, було призначено око і ухо [1073] на обережність і спостеріганнє всіх моментів, і не призначив мене тут на знаряд собі й отчині. Я не сумніваюсь, що в. мил. ласкаво приймеш сю мою першу послугу, представши панові й отчизні, і будеш просити, щоб мене надалі заохотити, аби я піт, труд і кошти свої далі тут ронив-аби й кор. мил. видав мандати на потвердженнє того, чого ще не достає до повноти права на Богуслав, — і на тім лист кінчаю [1074].

Сі відомости оптимістично настроїли Потоцкого і подиктували його передсмертну апольоґію Білоцерківського замирення і уставленого ним спокою на Україні [1075]. Я згадував уже про неї. Потоцкий писав її на адресу кор. канцлєра-з огляду що від короля все ще не було ніяких листів у відповідь на його донесеннє про Білоцерківську угоду, і він бачив у тім доказ, що вона не добре прийнята на дворі. Отже виясняв мотиви, які спонукали його до замирення на сих умовах, і далі представляв корисні наслідки сього замирення:

Коли я тепер придивляюсь обичаям Хмельницького і Виговського, — дуже вони ріжняться від давніших, а властиво таки й зовсім до них не подібні. Зникло в них те давнє упередженнє, злість, вся їх заїлість. Вся теперішня їх інтенція-аби та згода була стала і ґрунтовна-в. м. побачиш то ширше й ясніше з листів, що їх я посилаю [1076].

В Браславщині за ласкою божою хлопи вже осідають, освоюються з панами і з жовнірами. На Подністровю вийшли були з послуху, але син мій, староста камінецький звівши з ними кілька битв, почасти вже приборкав, і далі буде приборкувати, коли б схотіли шаліти. На Задніпровю насмілилися вбити слугу п. воєводи київського, але і ті розрухи вже втихомирилися і злочинці того вбийства за наказом Хмельницького одні під меч, инші на шибеницю призначені. А головного привидцю того задніпрянського бунту Пободайла, що під Любечем був і тепер вислав посольство, котрого зміст в. м. побачиш з листу воєводи київського, взято до вязниці, і нема надії, аби звідти живий мав вийти. Бо таку йому [1077] дано інструкцію, щоб ті голови які замишляють і замишлятимуть повстання, він спрятав-і того він тримається. А що так він пописується своєю цнотою і жичливістю до в. к. мил., можна сподіватись, що згода ся буде трівка й ґрунтовна, — коли тільки з нашого боку не забракне потрібного, і до якогось часу військо своє триматимемо в пропорції. Приведемо їх до найкращого поводження з Ордою: легкі до того способи, аби тільки вони знали, що вина їм щиро відпущена і життє їх безпечне; се їх найбільше займає, як в. мил. побачиш з листу Виговського [1078].

Посварити їх з Ордою не буде трудною річчю, аби вони тільки вповні осіли і набрали до нас повного довіря. Маю відомости, що після довершення моєї з ними згоди богато козаків пішло по лиси [1079] і в ріки по рибу, — а коли вони на ті місця подались, то неможлива річ, щоб їх не захопив апетит до здобичи і лісів татарських. І човни на море готують, і на весну їх не занедбають-коли їх особлива заборона й. кор. мил. не спіткає й не спинить. Але я поскільки бачити можу, се для уґрунтування згоди пренеобхідно-моря їм не боронити, а (навпаки) наказати їм до того діла завчасу приготуватись. А пренеобхідно з тих причин. Перше — тим замислом і актом кинемо незгоду між ними й поганством, і так захитаємо їх тісну приязнь. По-друге — покажемо поганству, що потенція королівська в силах кожному неприятелеві відомстити свою кривду. Завжди за неї віддячитись.