Розділ «Том IX. Роки 1650-1657»

“Такий договір ставсь не в відповідности до гонору і гідности Річипосполитої, але в залежности від нашого стану і недостатку, і таки богатьом дуже до смаку припав, — особливо тим що знеохочені війною та великими податками на військо бажали собі й вітчині як найскоршого покою. Бо вважали, що при такім великім неладі, малій скількости війська та недостатках наших все таки богато добра на користь Річпосполитої осягнулося, а саме: (по перше) що з шляхти, з обивателів тих трьох воєводств: Браславського, Київського та Чернигівського через те замиреннє знято ярмо неволі (се-найважніше), котре на них вложили зборівські пакти своїм дозволом записувати козаків до реєстру в дідичних маєтностях. По друге-одночасно розірвано страшну ліґу козаків з Татарами, так що від Різдва має бути кінець. [1038] Становища жовнірів, відтяті й знесені зборівськими пактами для тих трьох воєводств, тепер наново привернені і дозволені. [1039] Ганебна й соромотна лінія, тими (зборівськими) пактами записана наче на якесь розграниченнє і признаннє козацького володіння вище зазначеними воєводствами, тепер була цілком скасована і ймення її пропало.

“Але иншим-чи не більшій частині Республіки і навіть самому королеві таке замиреннє не дуже подобалося, вважаючи що й булава гетьманська по давньому при Хмельницькому зісталась; і число козаків дозволене таке велике-треба було його зменшити; і виплата війську, що був узяв на себе Хмельницький, потім знову відпала. Взагалі після таких щасливих початків війни сподівались заключення угоди на кращих і корисніших умовах. Але було на те багато поважних причин, що не так воно вийшло, як хотілось”.

Вичисляючи сі причини на першім місці-се характеристичне-Освєнцім кладе недугу Потоцкого, котрою він був цілком зламаний під кінець кампанії, і вмер не доживши кінця року: через неї не тільки ні одна битва не доводилася до кінця, а часом військо попадало в цілком небезпечні ситуації. Далі-незгоди між головними комендантами, що доходили до грубих скандалів, особливо з боку Каліновского, що матерно лаяв офіцерів, і доходило до шабель, на зламаннє всякої дісціпліни. Нарешті нечуваний голод, що нищив військо, і негода, особливо триднівка перед останнім підписаннєм трактатів, від котрої за одну ніч померло 300 вояків з німецької піхоти, а живі почали від голоду і неможливої негоди тікати на неприятельську сторону.

Всякий порядок в війську пропав, і воно жило й рухалося цілком стихійно. Освєнцім наводить відзив Радивила на воєнній нараді, по битві 23 вересня, коли стало питаннє, чи продовжувати битву, чи вернутись до переговорів: він сказав, що при всім бажанню битись, бачучи такий нелад і неохоту в війську, він не бачить иншого виходу, як тільки замиреннє. Військо маліло і розпадалось, не маючи ніякої надії на поміч. Литовська армія весь час поривалась покинути своїх коронних товаришів, і тільки всякою дипльоматією Радивилові вдавалось її затримувати. Тим часом до козаків приходили все нові контінґенти, і нова велика орда під проводом нуреддіна як говорили-вже була недалеко Корсуня. Польська ж остання позиція під Білою Церквою показалась на практиці такою безвихідною, що з неї без замирення-або без повного знищення неприятеля не можна було вийти [1040]. Коли останнім кардинальним гріхом обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского вважали, що вони не використали згаданої битви 23 вересня-її щасливих початків, і не знищили козацького війська, — то спускалося з очей, що козацький табор тримавсь оборонно, і битву звели з козацької сторони тільки гарцівники, так що й перемога над ними не означала ніякого серйозного стратеґічного успіху. Але військова маса, шукаючи виноватого, уперлася в сей пункт, оповідаючи, як то вже хлопство почало тоді на голову тікати від страху, і полковники хотіли йти за Рось, “сам Хмельницький був в великім страху і Виговський признавався устно, що ми збирались тікати як під Берестечком-але вам Бог розум відібрав” [1041].

Автор обозового дневника, котрим ми стільки користувалися вище, цілком ясно показує, в якім безвихіднім становищі була польська армія, і яким щастєм було для неї замиреннє. “Коли ми прийшли під Білу Церкву на Хмельницького, обкопаного подвійним валом і табором оточеного, і він не хотів з нами битися, і вступився з поля з соромом в суботу (23 вересня), все військо признало неможливим здобути сей табор, де було 100 тис. людей здатних до бою, окрім 10 тис. Татар з Караш-беєм і Камамет-мурзою; поготів було нам помирать: вони повні були всякої поживи, а ми оголоджені наоколо, так що по сто чоловіка за ніч помирало, а инші з нужди передавались до козаків”.

Останні два тижні польське військо було в такій бльокаді, що ні носу виткнути неможна було, і всяке сполученнє з запіллєм розірване-“хто виїхав, той або неволею поганською, або життєм мусів заплатити за свою відвагу”. “Челядь вислану по живність Орда побивала, а дощ і негода кілька днів тягнучися, страшенно нам докучала. Відступити було нам жаль, іти в глибину-явна небезпека при провадженню табора на переправах; бо не даремна поголоска і всі язики-обіцювали скорий прихід хана або калґи-султана. Тому прийшлося вибирати середину-уложити гонорову згоду, котра може бути нашій батьківщині користна, коли козаки щиро дотримають присяги” [1042].

Литовський дневник висловлюючи вдоволеннє з закінчення війни, до котрої замотано литовське військо, так мотивує свій погляд на сей вислід кампанії:

“Не було справи, всі хапались тікати, і ми як закаламучені (w odmęciu) ходили задумані, згадуючи Пилявці та нарікаючи на день того сполучення, що о волос (ледве що) не зіпсувало всеї нашої слави. Пан краківський-пан зацний, велико-досвідчений в ділі, але що ж коли не має здоровля і ще його Бог (на ті часи) особливою хоробою обложив так що нічого не міг робити, а з колєґи не мав ніякої помочи, навпаки-оден другому просто на злість все робили, так що (Потоцкий) нераз з плачем говорив, що як би не князь, то й він сам би на ніщо зійшов. Та й що мали гетьмани робити? Річпосполита про них зовсім не дбала, випхала їх на погибель. Найкращі люди вернулися з-під Берестечка, при хоругвах тільки поручники. Голод, нужда, що дня сотнями забирала людей. Останнього септембра кінчалася служба війську, а повітових, що жодним чином не хотіли дослуговувати, сам час і непогода розводила. Умови ж таки були кращі ніж під Зборовим! Унії дещо попущено. Число козаків наполовину менше. Шляхетські добра вирвано від того гультяйства, також Браславське й Чернигівське воєводства відірвані, так що тільки в самім Київськім воєводстві вони можуть знаходитись. А головніше-відмова від приязни з поганами, що стягала останню загибель на вітчину .

Отсі відзиви й характеристики людей, які стояли близько до справи, дають доволі яскравий образ тяжкого становища польсько-литовського війська і не лишають сумніву в тім, що для нього замиреннє з козаками було річчю неминучою і невідкладно-пекучою. Потоцкий з Каліновским змушені були йти для сього на всякі уступки, і що Хмельницький з старшиною з свого боку пішли на замиреннє на умовах досить гонорових для польської сторони, се для неї було справді велике щастє. На жаль тільки не маємо з козацької сторони таких же відомостей, які б пояснили нам відповідно, що змушувало козацьку сторону з свого боку бажати замирення, гамувати войовничий запал і непримиренські настрої рядового козацтва і повстанських мас, згромаджених під Білою Церквою, та йти на такі значні уступки против зборівських пактів, в супереч волі і настроєві сих мас, тільки на те щоб якось дійти згоди з Поляками.

Здається ясним, що коли б козацька сторона могла протягнути кампанію довше, вона б могла вимігти від польської сторони або замирення на Зборівських пактах, або ще більші полекші собі. Хмельницький і показав з початку кунктаторські тенденції, — потім щось зрізало його тактику. Що саме? Тут от брак відомостей з козацької сторони дав себе відчувати незвичайно болюче, а відомости польські й московські неясні, мало конкретні й суперечні.

“Язики” допитувані Поляками говорять про непримирений настрій козацтва, але одночасно і про невдоволеннє війною, неводоволеннє Хмельницьким і старшиною. Серед відомостей московських вістунів також маємо звістки (на жаль-переважно дуже побіжні), що козацька маса неохоче ставалась до нової мобілізації, або й зовсім таки відмовлялася від участи в новій війні, кажучи, що се інтерес старшини, а не їх, бідних козаків [1043]. Вісти про ріжних претендентів на гетьманство знов виринають то там то сям, — але здебільшого такі, що з них зовсім неможна оцінити, наскільки справді серйозно загроженим міг чути себе Хмельницький, і наскільки ми тут можемо припускати реальні мотиви його волі до згоди і замирення.

Не зовсім ясним зістається, не вважаючи на масу суперечних звісток, і се також, наскільки реальна була та татарська поміч з Криму, котрою потішала і підтримувала масу козацька старшина в хвилях депресії. Вона ніби то наспівала саме серед останніх переговорів про замиреннє; але була вона дійсно так значна, що могла рішучо перехилити перевагу на козацький бік, чи може була така малозначна, що краще було її ні козакам, ні Полякам не показувати і замиритись до її приходу?

Тут десь мусіла лежати причина, чому кунктаторство Хмельницького зломилось перше, ніж дало дозрілі овочі. Але здається мині, що найбільше мусіло його лякати загальне знеохоченнє людности безоглядною і безконечною війною, що проявилось особливо грізно в масових мандрівках людности за московську границю і ставило перед очима гетьмана і старшини страшну перспективу повного запустіння козацької території Річипосполитої, що й наступило таки, як знаємо. Мара “Руїни” мусіла вставати перед очима керманичів України, уже в сім часі, в результаті чотирьохлітньої тяжкої, безконечної руїнної війни.

IV. ВІД БІЛОЇ ЦЕРКВИ ДО БАТОГА

Старі польські історики, сучасні подіям, кількома загальними фразами збувають українську ситуацію тих девяти місяців, що відділили Білоцерківське замиреннє від Батогського погрому і відновлення польсько-української війни. Їx увагу, зовсім натурально, захопили свої, домашні події: грізні вістуни тої страшної внутрішньої анархії, що слідом поставила на краю загибелі польську річпосполиту. Перед сими домашніми чварами на далекий плян відійшли, поблідли й померхли події на далекій Україні. З пізнішої перспективи сі девять довгих місяців, повних дуже серйозного, високо-симптоматичного змісту, зійшли на сірий, мало-цікавий і малозначний антракт між кампаніями 1651 і 1652 р. Білоцерківське замиреннє стало несерйозним фарсом, що не міг обіцювати ніякого трівкого поліпшення відносин; війна, мовляв, мусіла відновитися, і питаннє тільки в тім, який саме безпосередній привід мав привести до розриву. Досить згідно висуваються як такий привід-насильства розквартированого на Україні польського війська. Виказуються й инші причини. Але кінець кінцем вони не грають особливої ролі. Так мусіло бути! війна мусіла поновитися, скоро тільки пройшла зима і можна було провести нову мобілізацію козацького війська. Між українською і польською стороною не могло бути трівкого замирення!

Але звідки ж запаливсь пожар так страшливий,

І по третій раз прийшло на сю рецидиву? —

запитував в своїй епопеї Твардовский. І муза його, “инших причин не шукаючи”. вказувала на причину і основу-“нечувану злість хлопів на панів і їх одвіку схильну до все нових змін натуру”. Почуваючи за собою вини, які перевищали всі можливі кари, і не бувши варті ніякого милосердя, “вони на віки не вірили” ніяким обіцянкам, постановам комісій і Білоцерківському трактатові-тим більше що він, мовляли, зістався без соймового потвердження, через розірваннє сойму. І Хмельницький, відчуваючи своє непевне становище-вічно підозріваючи зраду у своїх і для того окружаючи себе виключно Татарами, теж не бачив иншого “спасення своїй голові” як тільки в безнастанній війні. Чекав тільки весни для нової війни, і тільки щоб приспати увагу Поляків, маркував свої заходи коло заспокоєння України-“карав непослушних, тратив своєвільників і за шию водив непослушних до їх панів” (с. 67-8).

Величко з обуреннєм відкидає таке представленнє. На його погляд Хмельницький щиро бажав тишини і покою собі і всьому “надвережденому минулими війнами народові Малоросійському”. Тому виконував не тільки все те, що було білоцерківськими пактами ухвалено, але навіть такі польські жадання, які виходили поза їх букву. Але що ж? “Козацькі літописні согласно приписують Полякам, що то вони з власної високоумної гордости, злости і ку православним Русом і Козакам гнівної зажертости і натуральної до пановання хтивости та неситої до пріобрітення богацтв склонности і добру людському заздрости, — всьому злому і кровопролиттю кожного року суть початком і виною” (с. 58).

Але так чи сяк, війна, мовляли, мусіла бути, і то що діялося в антракті не мало особливого значіння. Тому, кажу, сучасники-мемуаристи й історики або зовсім минають сі місяці як пр. Ґрондский або Єрлич, — або спиняються дуже поверховно на деяких подіях, зовсім не заглублюючися в їх значіннє для розвою дальших відносин, як Коховский, Рудавский, або наш “Самовидець”.