Розділ «ВАСИЛЕВС»

Перун плив. З високого пагорка з дерев’яного помосту на нього дивились князь Володимир, княгиня Анна, воєводи, бояри.

— Видибай, Боже! Кириє, елейсон! — змішувалось у гарячому повітрі.

А він плив далі й далі. Берегом слідом за ним поспішали люди.

— Видибай, видибай, Боже!

Князь Володимир бачив, як тікають врозтіч від священиків кияни, яке насильство чинять гридні й дружина, але не співчуття й не жаль до людей краяли в цей час його душу.

Він стояв напружений, мовчазний, звів брови на переніссі, стиснув уста, через що став суворим і хижим, дивився на натовп перед собою холодно, грізно.

Ні, це був не той князь Володимир, що колись так люб’язно, тепло, сердечно вмів говорити з дружиною, воя-ми й всіма людьми своїми.

«Убогі, темні люди, — думав він, — чи відаєте ви, що весь світ прозиває вас варварами, язичниками, чи відаєте ви, яку муку сам мусив прийняти й приймаю, аби врятувати вас і захистити Русь?!»

Так, у цю хвилину, як недавно в Херсонесі, але ще виразніше, гостріше, йому здалося, що він мав право, повинен був стати і вже став вище всіх цих людей, що він — єдиний — знає більше, ніж усі вони, вони повинні бути йому вдячні й щасливі, що хрестився сам і нині хрестить їх.

— Хрестити! — витягнувши вперед праву руку, хрипко промовив він. — Хрестити, а хто не обрящеться — карати...

— Многі літа василевсу Володимиру! — гримів хор.

— Ісполайте деспоте! — зачинали грецькі священики.

Князь Володимир був милостивий і щедрий до ново-обрящених християн города Києва, у цей день він велів поставити на всіх концях перевари з медом й олом, дати ницим людям хліба, гов’яда...

Але як не кричали боричі, ніхто не пив у городі медів і олу, голодні люди не кинулись до хліба й гов’яда. До пізнього вечора в передградді, на Подолі й навіть на Оболоні їздили на конях і ходили пішо княжі мужі, тіуни й гридні. Наблизившись до якогось дворища, вони дивились, чи є на цьому домі, хижі, а чи на дверях землянки отес[165] — знак хреста...

Проте коли такий знак і був, то однаково княжі мужі заходили на дворище — адже тут поруч із охрещеними могли жити й язичники — люди старої віри.

Княжі мужі були дуже суворі й безжальні — тут чувся крик, там гридень тягав за сиву бороду якогось кузнеця, кінцями від Оболоні й Подолу і все до церкви над ручаєм вели людей, там хрестили...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Звістка про перемогу в Херсонесі швидко котилась по Русі, — добре зробив князь Володимир, пішовши на ро-меїв, які з давніх-давен чинили много зла людям руським, не така вже, либонь, у них і сила, якщо так швидко здали місто, — годі їм налітати на городи й землі руські, нацьковувати печенігів, хозар!

Але й інші вісті ширяться на Русі — від погосту до погосту мчать мужі нарочиті, зупиняючись у городах і весях, збирають бояр, воєвод, тисяцьких, кличуть волостелинів і посадників, повідають їм, що сталось в Херсонесі і що робиться в городі Києві, кажуть, що князь Володимир став християнином і велить хрестити всю Русь.

У літописах далеких днів про ці події говориться багато й натхненно, рядки їх, написані древнім уставом[166] у тиші монастирів, осуджують князя Володимира як язичника і возвеличують його як християнина, вони осуджують також і всіх руських людей-язичників, благословляють русів-хрис-тиян.