Кітоніти приготувались. На лавах під стіною стояли довжелезні й вузькі дерев’яні скрині, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолікова крабиця[158] і зі всім віссом[159] царським. Коли князь Володимир увійшов, кітоніти низько схилили голови. Вони одягли на нього довгу сорочку, на-тягли через голову схожий на мішок з прорізом угорі білий, шитий срібною ниткою в хрести скарамангій, підперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червоні гостроносі черевики, почепили на плечі червону, із золотою каймою хламиду, на шию лори.
Це було дуже незручне вбрання, якщо раніше у власному одязі йому було просторо й дозвільно, то тепер князь Володимир почував себе, як у тісному дерев’яному коробі, ворушитись було важко, комір хламиди врізувався в шию.
Князь Володимир увійшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр і воєвод, що ждали його виходу, спа-фарії, що тримали сердолікову крабицю.
До собору ввели царівну Анну. Вона була в сріблястому одязі, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно — голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечі й груди.
Князь Володимир зробив так, як йому зарані сказали, — ступив уперед, зупинився перед царівною, підняв з її голови покривало.
Перше, що він побачив, — великі перелякані очі Анни, що темніли на вибіленому, нафарбованому обличчі, тонкий ніс, що здригався від напруженого дихання, стиснуті уста.
Але все це — не тільки обличчя царівни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спів хору, сяйво свічок — проходило перед ним, як уві сні, взявши за руку царівну Анну, він повів її вперед, до вівтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч від нього, лежали вінці.
Єпископ підняв вінці й поклав на голови Володимира й Анни, з’єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив — віднині Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вінчатиме корона візантійських імператорів.
— Ісполайте деспоте![160] — гриміло в соборі, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на коліна.
І дивні, ніколи не знані почуття огорнули душу князя Володимира. Він дивився на людей, бачив безліч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спів хору, що бажав многих літ василевсу Володимиру й василісі Анні, йому забивали дух пахощі ладану, смирни.
Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Оттон у німців... Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу...
Князь Володимир підніс руки д’горі, звернув погляд до неба.
— Воззри, Боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, Боже, молитву мою...
Позаду залишились пир, шум багатьох голосів, співи, славослов’я — у спочивальні, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радості, щастя, любові, — в срібному свічнику горіло сім свічок, проміння їх освітлювало червоні грецькі килими на стінах, мармурові постаті Амура й Псіхеї, що злилися в’єдно у вічному цілунку, білосніжне широке ложе, у високих вазах квіти.
За розчиненим вікном пливла ніч — чудова, велична: повний місяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисі Парфенія, тихі води Руського моря, мури, церкви, колони, базиліки й побудовані стіна в стіну будинки Херсонеса, що зараз уночі були попелясто-срібні.
Сп’янілий від вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, її великі темні очі, що дуже одверто й покірливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотіли рум’янці, відкриті уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубів — намистечка з перлів. І вся вона — з чудовою, наче точеною, шиєю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в стані, з крутими, пружними стегнами, — красою Анна була достойною дочкою матері своєї Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополі, а ця сходила, ніби денниця, в Херсонесі, над морем Руським.
І, вражений цією красою, князь, а нині василевс, Володимир несміливо торкнувся руками її плечей, а потім обняв трепетне тіло Анни, поцілував її гарячі, благаючі уста...
— Божественна василіса! Окраса світу! — сказав він.
— О Володимире, гіперборейський витязь! — відповідала Анна.
Руських слів, яким навчили Анну в час подорожі з Константинополя до Кліматів, і тих грецьких слів, які Володимир завчив тут, у Херсонесі, було так мало... Але що слова, коли саме небо, місяць, земля, здається, благословляють любов, а зовсім недалеко набігають на берег і щось шепочуть теплі морські хвилі?!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВАСИЛЕВС“ на сторінці 55. Приємного читання.
TextBook