Розділ «СИН РАБИНІ»

Крізь душник струмує місячний промінь, він попадає на обличчя воєводи Воротислава, освітлює його великі темні очі, гострий, з горбинкою ніс, довгі вуси, під якими видно тонкі, стиснуті уста.

— А про віру ти говорив, Блюде?

— Говорив... Сміється князь: у мене, каже, за стіною города стоять боги всіх земель, аще хто захоче, може поставити ідолище Христа...

— Христос не ідолище, — лунає в кутку, — його не поставиш, він у серці — без нього нині не проживе ні князь, ні смерд.

Воротислав дивиться, хто це сказав.

— І Володимир до цього прийде, ми йому допоможемо, чи так говорю?

— Так, боярине, допоможемо.

І тоді Блюд, що причаївся в кутку, запитує:

— Це все так, бояре, і я все зроблю в Києві. А як бути з князем Ярополком?

У підземеллі настає така тиша, що чути, як лунко падають краплини з кам’яних брил у криничку... Підземелля, — так, підземелля, а тут боярство Гори живе, думає, дбає про себе.

— А ми сказали, Блюде... Будеш у Києві, скажи князеві Володимиру — ми їдемо слідом за Ярополком, ми нині не його слуги.

Блюда не задовольняє ця відповідь.

— Самі як будемо, бояре?

— Ярополка ми вже знаємо, обіцяв печенігів — немає, манив ромеями — звабив, знає себе, жону Юлію, а про нас забуває... І з Володимиром говоритиме токмо про себе, що йому ми — бояри, воєводи, вспоїли, вскормили собі на пагубу. Нині, чуєш, Блюде, не віримо йому, наблизиться до князя Володимира, увійде в силу, багато шкоди наробить нам, не подякує, що врятували, а помститься.

— Якщо двом князям служити, краще одного вбити, — лунає в підземеллі голос.

На світанні вийшли на стіни Родні кликуни з рогами, затрубили в них так, що луна покотилась над Дніпром і Россю, а тоді впав міст, розчинились ворота фортеці, вийшла з них старша дружина, винесла знамена, опустила їх долу, — город Родня, де сидів із своєю дружиною князь Ярополк, здавався.

Вийшла старша дружина й з стану Володимирового, підняла з землі й поставила знамена Ярополка вряд із знаменами всіх земель.

Блідий, з дуже стомленим обличчям, з очима, що перебігали з старшини Володимира на воїв, без меча, вийшов з воріт і Ярополк, скорбна посмішка кривила його тонкі губи.

У дворі Родні в цей час уже шуміло боярство — щасливі, що вберегли коней, запрягали їх у вози, безкінні перлись до своїх сусідів — всім їм хотілось швидше бути в Києві.

Сюди в двір спустилась нині й княгиня Юлія. Вона не поспішала, — для неї були приготовані коні й дружина, Юлія надіялась, що потрапить у Київ раніше від усього боярства, а нині хотіла попрощатись з Ярополком і дружиною.