Розділ «СИН РАБИНІ»

— Ти вгадала мої думки, але Володимир хитрий і може послати мене не на південь, а на захід — у червенські городи або у Волинь.

— І це непогано, Ярополче... Звідти близько до Польщі, Чехії, німців, а там є Феофано — жона Оттона... Проте ти мені не сказав, що буде зі мною, коли поїдеш до Києва.

— Воєвода Блюд домовився з Володимиром, що перші, і то завтра вранці, ми з ним під охороною дружини виїжджаємо до Києва, пізніше ж з воєводами виїдеш і ти.

— За все це, Ярополче, можна випити ще раз. О, яка я рада, що нам нарешті пощастить вирватись з цієї чорної фортеці над Дніпром... Надіюсь, ти сьогодні пробудеш у мене ніч?

— Цю останню ніч я проведу тільки з тобою.

— Боже, яку чудову новину приніс ти мені! Нас з тобою, Ярополче, ще жде щасливе життя.

— Ми будемо щасливі тільки тоді, коли не стане Володимира.

— Разом з тобою ми знищимо колись сина рабині...

Під високою вежею, у якій живе Ярополк у Родні, справді є підземелля, де з кам’яних брил невпинно капає й збирається в криничку джерельна вода.

Ніч. У підземеллі не горить світло, крізь душник у стіні ледь просочується сяйво місяця знадвору, важко вгадати, хто стоїть і сидить тут, — чути тільки голоси.

— Які ж вісті з Києва, що привіз?

— Я говорив з Володимиром — він згоден прийняти Ярополка й укласти з ним мир, — відповідає Блюд.

— А про нас говорив?

— Звичайно, бояре, говорив. Володимир сказав: аще приймаю князя, прийму і його бояр.

У підземеллі панує мовчання, але воно, либонь, більш красномовне, аніж слова.

— А як у Києві? — лунає здавлений, хрипкий голос.

— Все, як було.

— Стоять наші тереми, двори, кліті?

— Усе однаково.

— Любо в городі Києві! Гора, тереми, двори, кліті, жони, діти...