Розділ «СИН РАБИНІ»

— Княже Ярополче! Скажи хоч одно слово... О горе, горе мені, який страшний світ, страшні люди.

— Встань! — крикнув Володимир Блюду. — Встань-бо! Швидше! Швидше! Де вбивці? Де гридні? Ловіть головників!

Знадвору вбігло кілька воєвод, бояр, прокинулись, забігали дворяни в теремі.

— Гридні! — залунали вже на дворі голоси. — Гей, сторожа, сюди! Головники вбили князя Ярополка! Шукайте їх! Ловіть їх, ловіть!

І може, Ярополк почув цей шум, може, чуючи смерть, хотів ще раз поглянути на світ і попрощатись з ним.

Він розплющив очі, тьмяним, згасаючим поглядом подивився на стіни, Володимира, воєвод, ніби вони були десь далеко від нього.

— Де я? — запитав він, але й голос це був не його, а якийсь чужий, далекий.

— Ти в Києві, на Горі, це я, брат твій Володимир, стою біля тебе. Я ждав тебе, брате, з миром і любов’ю хотів прийняти... Пощо ж ти мовчиш? Брате Ярополку, відчини свої очі, отверзь уста!..

Але Ярополк уже не говорив, заплющив очі. Обличчя його стало зовсім білим, ще раз ворухнулись груди — і стихли, завмерли навіки. Смерть переступила поріг княжого терема.

Княжі ємці з гридьбою ходили від двору до двору на Подолі, по всіх кінцях Києва, збирали людей і оголошували, що князь Володимир шукає гриднів-головників, які вбили Ярополка, обіцяв винагороду тому, хто їх знайде.

Надвечір головників знайшли — на Оболоні, в хижі смерда Ражби. Побачивши здалеку через душник княжих ємців, що прямували за гриднями, вбивці кинулись тікати в ліси на схилах Щекавиці, надіючись, що, коли стемніє, їх ніхто там не знайде.

Але гридні знали, що їх жде нагорода, не шкодували ніг, дерлись через кущі, наздогнали втікачів біля самого лісу, привели до хижі Ражби, веліли роздути вогонь.

Тим часом прийшли й відоки, які дали роту, що ці гридні — саме ті, які вбили князя Ярополка й втекли з Гори. Проте головники, хоч їх били дрюками и телеснею, не признавались, сказали, що можуть повісти правду тільки князеві.

Так їх і повели — вже по-темному, через Подол, мимо Воздихальниці, через міст і ворота на Горі, а там кинули в поруб, поставили сторожу, ємці побігли до тіунів, ті знайшли воєвод, а вже воєводи рушили до князя.

Пізно вночі кілька чоловік одразу загрюкали в віконниці й двері терема Блюда. Він прокинувся, схопився з ложа, розбудив жону, велів роздути вогонь.

«Не інакше як через Ярополка», — роїлись думки в голові.

Але одразу ж заспокоїв себе: мертві голосу не мають, головників-гриднів до самого вечора не розшукали, досі вони вже далеко від Києва.

«А може, — майнула ще одна думка, — це зовсім і не через Ярополка, може, князь Володимир має якусь потребу».

Жона роздула вогонь, Блюд кинувся в сіни.

— Хто там?