Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Така активність гарнізону Бірчі на антиукраїнському фронті не могла залишитися непоміченою для командування УПА на Закерзонні. Ще наприкінці 1945 р. кілька сотень УПА вчинили два наступи на це містечко. Найуспішнішою була перша акція, здійснена проти ночі з 22 на 23 жовтня куренем УПА під командуванням Павла Вацика ― «Прута». Повстанці прорвали ворожу оборону, увірвалися в містечко, розбили тюрму, визволивши її в’язнів, знищили військові казарми. Успіх повстанців примусив польське військо ще більше укріпити свою твердиню, тож запорукою успіху нового нападу на Бірчу мала стати в першу чергу несподіванка. Саме тому штурм запланували безпосередньо на українське Різдво: «Акція спеціально була запланована в часі, коли поляки могли її найменше сподіватися, і мала за завдання викинути ворога з його укріплень і знищити ворожі укріплення та само містечко, котре має ще кільканадцять мурованих будинків». Запланований у різдвяну ніч бій був несподіванкою і для вояків УПА, які зазвичай відзначали це свято разом із цивільним населенням у контрольованих ними селах.

Загалом до штурму було залучено чотири відділи, а саме: сотні «Ударники-4» (командир Володимир Щиґельський ― «Бурлака»), «Ударники-7» (командир Григорій Янківський ― «Ластівка»), «Ударники-2» (командир Дмитро Карванський ― «Орський» заступав пораненого сотенного Михайла Дуду ― «Громенка») та «Ударники-6» (командир сотенний «Яр», Михайло Кучер).

Загальне керівництво перебрав на себе курінний Михайло Гальо ― «Коник». Увечері 6 січня він виступив перед вишикуваними і готовими до бою повстанцями. «У цей Святвечір, ― згадує його слова учасник бою Михайло Озимко, ― наша мета — піти у відплатну акцію проти Бірчі, щоб знищити це вороже кубло, яке палить українські села (показує в сторону присілка Ропа, де догоряла решта хат), вбиває невинних людей, старців, жінок і дітей та не дає спокійно відсвяткувати навіть того Святвечора. За ті всі кривди, за пролиту українську кров, за смерть наших упавших героїв ми сьогодні відплатимо. Замість колядок Рождества Христового будуть грати наші повстанські кулемети і вибухати гранати».

Наступ відбувався двома групами зі східного і західного боку. У першій групі, яку очолив «Бурлака», окрім його сотні, була також сотня «Ластівки». Її завданням було привернути до себе увагу ворога та зв’язати його вогнем, тим часом як дві інші сотні під командою курінного мали безпосередньо прорватися до міста і спалити його. Групі Володимира Щиґельського вдалося під час наступу не лише привернути увагу ворога до себе, а й увійти у східну частину міста і здобути там кілька ворожих бункерів. Проте вже на початку бою стало зрозуміло, що вороги готові до активної оборони. «Поляки були сильно окопані, ― читаємо у звіті з акції, ― і мали навколо міста пороблені бункри, в котрих безпереривно мешкали. Вже в перших хвилинах бою навколо міста грали ворожі кулемети, що свідчить про те, що ворог був приготований, чи радше, що був постійно на становищах. Момент заскочення ворога неприготованим в цім випадку відпав цілковито, одначе відділи дальше виконували положені на них завдання».

Бій на східному відтинку тривав аж до ранку ― у повстанців неухильно закінчувалася амуніція. Урешті, коли о 8:00 стало цілком зрозуміло, що бій на західному відтинку припинився і поляки всі свої сили перекинули проти відділів, підпорядкованих «Бурлаці», він дав їм наказ відступати. «Відворот відбувався під безперервним обстрілом автоматичної і крісової зброї ворога, ― читаємо в звіті Тактичного відтинка УПА «Лемко», ― а також тяжкого кулемета, якого противник примістив на узбіччі гори Валькова. По ворожих рухах було видно, що він намагається відтяти нам дорогу до лісу та унеможливити відступ потоками, що ведуть з міста Бірчі в південному напрямку, і тим способом оточити відділ на відкритому терені. Однак ворогові не вдалося осягнути своєї цілі, бо підвідділ час до часу ставив спротив, стримуючи наступ противника з крила та ззаду. Ворожа погоня тривала на шляху близько трьох кілометрів і мимо цього, що за відступаючими вислано сотню кінноти ВП, відділи добилися-таки до лісу і там, на скраю лісу, відкрили збройний гураґанний вогонь по противникові, і це саме відбило ворогові охоту до дальшої погоні. Після чого відділи відступили на умовлений збірний пункт».

Дещо інакше розвивалися події на західній ділянці атаки. Першим недоліком стало те, що сотні через складні теренові умови не змогли вчасно прийти на визначені місця і синхронно розпочати акцію. У ході штурму міста нападники були дуже добре помітні для поляків завдяки підпаленим упівцями хатам. Зважаючи на те що відділи опинилися під прицільним вогнем ворога, о 5:00 дано наказ про їхній відступ.

Загалом під час акції повстанці зазнали великих втрат, найважчими з яких були загибель курінного Михайла Галя ― «Коника» та виконувача обов’язків сотенного Дмитра Карванського ― «Орського». Разом загинуло 23 повстанці, ще 22 було поранено. Найважливішими причинами невдачі стала нескоординованість початку акції (частина відділів через засніжений терен надто пізно прибула на місце і не мала жодної технічної можливості попередити про це інших), польський гарнізон виявився готовим до акції (його кількість становила 1500 польських вояків та рота солдатів НКВД, які, крім чисельної переваги, мали ще й можливість використовувати укріплення), повстанцям забракло важкої зброї для штурму укріплень, а згодом і амуніції для продовження бою, що затягнувся. Хоч операція завершилася поразкою для повстанців, вона засвідчила розмах дій УПА, відділи якої наважувалися штурмувати укріплені міста.

Через два тижні, 25 січня, вояки 34-го полку Війська Польського спільно з мешканцями польських сіл Нєбєщани і Пораж напали на українське село Завадка Морохівська. «Около год. 9-ої спалили банди з ВП с. Завадку Морохівську та вимордували майже всіх людей, які там знаходилися. Тут не щадили навіть немовлят та старих жінок. Всіх майже різали багнетами в нелюдський спосіб, немовлятам розпорювали животи, виколювали очі, жінкам відрізували груди, язики, живих кидали в огонь. Всі помордовані були катовані в страшний спосіб, так що годі це все описати. Замордовано 62 особи, 3 важко ранені, зрабовано всю худобу й майно». Це ж село стало жертвою ще двох жорстоких польських нападів. Напевно, саме тому всесвітньо відомий юрист Рафаель Лемкін серед актів комуністичного геноциду проти українців називає триразове знищення Завадки Морохівської й порівнює його з чеським селом Лідіце, знищеним нацистами.

Загалом у січні―лютому 1946 р. перевага залишалася на боці українських повстанців. Це змушені були визнавати навіть керівники комуністичної Польщі, які доповідали у Варшаву: «Репатріаційна кампанія триває, однак її інтенсивність в січні і лютому зменшилася у зв’язку з ударами і диверсійною діяльністю українських банд. Українські націоналістичні елементи продовжують заважати переселенню українського населення нищенням державного майна, підривами мостів і залізничних колій та підпаленням господарств приватних власників. На цей час українськими бандами спалено 8362 господарства, втрати цивільного населення ― 525 осіб. Найбільшою зухвалістю і агресивністю відзначаються українські банди у Ліському повіті. На територію цього повіту прибули останнім часом банди із сусідніх повітів (насамперед Перемиського), а також Чехословаччини і навіть УРСР. Щодня доповідають про розбійницькі напади і вбивства, напади на пости МО і військо, підриви мостів і телефонних ліній та викрадення польського населення. Сили розташованого на території повіту війська і міліції недостатні, внаслідок чого військові дії вести важко. Припинено контакти староства майже з усіма управліннями волостей».

Та все ж протягом наступних місяців виселенчий терор практично не припинявся, що викликало неабиякі побоювання у керівників українського підпілля. «Виселення з кожним днем набирає на силі, ― читаємо в документах УПА за квітень 1946 р., ― а ВП не перестає грабити й палити українських сіл. Населення поки що держиться добре і ставить активний й пасивний спротив. Однак якщо такий терор потриває дальше, то населення почасти виснажиться і заломиться та виїде зо страху перед репресіями польського червоного війська на схід».

Так само не припинялися бойові операції УПА, спрямовані як проти польських військ, так і проти польського населення, яке звинувачували в участі в антиукраїнських акціях. «Відділи УПА перевели відплатно-карну акцію на польські села, які брали участь разом із ВП в паленні і грабуванні українських сіл. Спалено повністю: містечко Буківське, с. Новотанєц і Нагожани. Пограбоване в українських селян добро і худобу відібрано і віддано власникам-погорільцям».

У березні 1946 р. відділи УПА провели кілька успішних атак на прикордонні застави в селах Лемківщини. «В с. Яселко, ― розповідає повстанський звіт, ― зібралися більші частини погранзастав з Радошиць, Лупкова, Команчі з метою грабувати і палити українське село Вислік (повіт Сянок). Відділ Мирона зробив застави, а підвідділи В. і О. відділу Хріна робили наступ на село. Підвідділ гранатометчиків розпочав обстріл ворога. По перших трьох цільних стрілах ворог зазнав великих втрат. Перше стрільно впало на станицю ВП, де знаходилося 21 ворожих вояків, які внаслідок розриву стрільна всі погинули, одні від відламків, а другі, поранені, згоріли в огні, бо зараз станиця загорілася. Друге ― впало між ворожі вози, третє ― на роздоріжжя, де знова вбило кількох поляків. Ворог зразу ставив сильний опір, але цільний вогонь наших мінометів і ураганний наступ повстанців зломили ворожий спротив і розгромили ворога на голову. Ворожі вояки кинулися до втечі, але кругом витав їх сильний вогонь наших застав. Тоді ворог почав ховатися по хатах, пивницях, стрихах. Однак повстанці за дуже короткий час впоралися з ворогом і, повитягавши бандитів з-під ліжок, покарали їх так, як собі заслужили. Вбито 24 вояків польського червоного війська, 6 ранено, яких забандажовано і вислано на Словаччину, зловлено живими 79 вояків, в тому 12 старшин, 32 підстаршин».

Після цієї акції прикордонні станиці з сіл Воля Міхова, Команча, Радошиць втекли до села Лупкова, де намагалися укріпитися, аби зупинити повстанський наступ, проте невдало. «26.3.1946 р. відділ Дідика заатакував Лупків, ― звітували повстанці. ― Поляки сильно укріпились, так що не вдавалось здобути їх позицій. Однак другого дня (27.3.1946 p.) раненько сіли на поїзд і втекли на Словаччину. Там їх словаки роззброїли і щойно за кілька днів на інтервенцію Варшави, звільнили. Ворожі вояки оправдовували свою втечу напором величезної сили військ УПА і переконували словаків, їм, себто бандерівцям, ніяка сила не встоїться. Словаки тішилися, що так здорово наші повстанці прижарили червоних поляків (словаки їх ненавидять). По утечі ворога наш відділ знищив залізничну станцію враз з усім урядженням, будинок погранзастави і залізничої міліції та кілька мостів».

Попри успіхи, становище українських повстанців на Закерзонні ускладнювалося з кожним днем, особливо це стало помітно у квітні―травні 1946 р. У той час по інший бік кордону ― в УРСР ― тривала наймасштабніша антиповстанська операція НКВД, так звана Велика блокада за участі близько півмільйона радянських солдатів. До того часу кордон охороняли практично тільки війська НКВД, які для боротьби з УПА переходили й на польські території. «В другій половині місяця квітня та в місяці травні, ― читаємо про це у звіті УПА, ― відбулись на всьому терені українських земель за лінією Керзона великі облави й масові терористичні акції польського червоного війська й большевицьких спеціяльних оперативних груп НКВД. Ці ворожі акції набрали тим разом найбільшого розміру і мали найбільше насилення з усіх дотеперішніх від часу переходу фронту».

Тоді ж, у квітні 1946 р., для протистояння українським повстанцям створюється операційна група «Жешув», відділи якої брали активну участь у вивезенні українців і в ліквідації українського підпілля.

Строк переселення, передбачений угодами 1944 р., завершувався у липні 1946 р., і польська влада вирішила в заключний момент кинути на пришвидшення депортації максимум сил. «В місяці травні й червні примусова виселенча акція була найсильніша і передусім найширша своїм територіяльним засягом. Ворог обіймив своїми військами відразу цілу Лемківщину, невиселені ще залишки північної Перемищини, Ярославщину, Любачівщину, Томашівщину, Грубешівщину і на півночі Володавщину. Населення всюди втікало, ховалося, боронилося, як могло. Ворог, при помочі війська, примінював, як і досі, терор, грабунок, насильство. Багато сіл було частинно чи цілковито спалених ворогом, як, наприклад, ціле велике й багате село Переводів у Грубешівщині, багато людей арештованих, цілковито пограбованих і помордованих. Деякі села і цілі околиці держалися дуже твердо, прямо по-геройськи. Деякі видержали, мимо найбільших жертв, та залишились до сьогодні, в меншому чи більшому числі своїх мешканців. Більшість, однак, таки вигнали, одних по коротшому, других по довшому і важчому часі терору».

Для прискорення переселень продовжено пропагандистську кампанію, яка набула особливої актуальності після сповільнення депортацій 1946 р. У зверненні, виданому тоді польською владою, читаємо: «Українці! Не слухайте агентів реакції, якою б мовою вони до Вас не говорили! Не дайте себе ошукати! Репатріація українців на терени СРСР з Польщі не буде перервана. Записуйтеся добровільно на виїзд до СРСР, Вашої справжньої батьківщини. Польська адміністративна влада і польське військо охоче допоможе Вам в транспорті і в забезпеченні Вашого майна від грабунку з боку банд. Якщо почуваєшся українцем ― виїжджай до Української радянської республіки. Геть агітацію українських і польських реакціонерів».

У завзятому протистоянні траплялися випадки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. На початку липня 1946 р. підрозділ 36-ї комендатури Військ охорони пограниччя із Волковиї вчинив криваву розправу над жителями українського села Терка. За різними даними, тут було жорстоко вбито від 20 до 33 осіб, причому знищення цивільних не було стихійним і відбувалося за чітким сценарієм. «Дня 8.7.46 привезли усіх арештованих, яких після втечі з дороги осталось 26 осіб, з поворотом до села Терка. Тут загнали всіх до одної хати. В хаті забрали окремо трьох стариків ― Матвія Дяка, років 60, Миколу Хамея, років 55, і Михайла Осташа, років 79. Крім того, відставили на бік дві жінки: Тетяну Лавер, років 45, і Марію Лавер, років 22. Обі ці жінки мали американського громадянства. Після цього залишилися лиш самі жінки й діти в числі 21 осіб, з того було 14 жінок і 7 дітей (хлопці і дівчата). Усіх залишених 21 осіб посадили на землі у хаті й постріляли з автоматів та порозривали гранатами. Опісля трупи і тих, що не згинули від куль і гранат, ще живих спалили разом у хаті».

Акція «Вісла»,

або