Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

1997 р. тема польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни вперше прозвучала на президентському рівні. Леонід Кучма та Александр Квасьнєвський оголосили спільну заяву «До порозуміння і єднання». Тут згадані і сторінки спільної історії, і трагічні непорозуміння між нашими народами: «Військове протистояння у ХVІІ—ХVIII століттях, прояви антиукраїнської політики польської влади у 20—30-х роках XX століття, переслідування польського населення в Радянській Україні у період сталінських репресій. Не можна забувати польську кров, пролиту на Волині, зокрема у 1942—1943 рр., жорстокість українсько-польських конфліктів у перші повоєнні роки. Окремою трагічною сторінкою в історії наших стосунків була акція «Вісла», що завдала удару всій українській громаді Польщі… Складаємо шану безвинним — закатованим, полеглим і примусово переселеним українцям та полякам. Засуджуємо винуватців їхніх страждань. Разом з тим, висловлюємо вдячність всім, хто впродовж тих важких років сприяв українсько-польському зближенню. Сьогодні Україна і Польща є суверенними державами, добрими сусідами, стратегічними партнерами. Тому вкрай важливо подолати гіркоту, що залишилась в історичній пам’яті багатьох українців і поляків». Крім того, президенти закликали залишити дослідження конфліктів минулого фахівцям, а своїх сучасників — розвивати добросусідські відносини. Перша політична заява такого рівня цілком могла бути й останньою — все, що потрібно було, аби зробили політики, нею було зроблено. На жаль, так не сталося — питання польсько-українського конфлікту продовжує виринати на політичному рівні досі.

Дискусії від самих початків були надзвичайно емоційно зарядженими. Їх учасники часто хотіли не стільки обговорити щось чи почути інших, а передусім висловитися самі. З обох сторін звучали гострі заяви і звинувачення, причому головною темою для поляків стала Волинь 1943-го, а для українців ― жертви Закерзоння та акція «Вісла». Долучення до обговорення професійних істориків з обох сторін додало їй пізнавальної цінності, проте далеко не одразу позбавило емоційної складової.

У цьому плані показовими є семінари під загальною назвою «Польща ― Україна: важкі питання», що тривали понад десять років за участі науковців двох країн. Той факт, що ініціаторами проекту були Світовий союз воїнів АК та Об’єднання українців Польщі, які згуртовували у своїх лавах зокрема і ветеранів польсько-української війни, часто проявлявся в надзвичайно гарячих диспутах чи спробах їхньої надмірної політизації. Зрештою, одна з таких суперечок (до речі, присвячена причинам та перебігу акції «Вісла») мало не припинила реалізацію самого проекту ― зі складу його ініціаторів вийшло Об’єднання українців Польщі.

«Важкі питання» продемонстрували не лише емоційний фон довкола проблеми польсько-українських стосунків, але й певну асиметричність у ставленні сторін до її вивчення. Якщо з польського боку семінари всіляко підтримували державні структури, їм надавали загальнодержавного статусу, то з українського основними виконавцями були західно­українські університети, що зводило рівень конференцій та обговорень до локального. Крім організаційної, у матеріалах семінарів відчувалася й певна наукова диспропорція. Більшість польських науковців ― фахівці з історії польського чи українського підпілля, дослідники, які вже тривалий час вивчали конфлікт. Натомість з українського боку чітко проявився брак таких фахівців, адже дослідження історії УПА майже не відбувалося на академічному рівні. Тож, якщо польські науковці мали великий багаж опрацьованих джерел та літератури, з якими вони виходили на дискусію, то українські історики часто лише починали відкривати для себе невідомі сторінки минулого.

Значну роль відіграв не однаковий у двох країнах доступ до архівів. Якщо у Польщі фактично не було обмежень до першоджерел, то в Україні недоступними залишалися сховища колишнього архіву КҐБ, який, як виявилося згодом, містив чи не найбільше матеріалів на цю тему.

Попри певні проблеми, серія конференцій «Важкі питання» відіграла значну роль у вивченні Другої польсько-української війни, увівши до на­укового обігу велику кількість нових фактів та джерел і врешті вивівши дискусію в наукову площину.

  Теорія «геноциду на Волині»

Переломною в польсько-українських дискусіях стала поява двотомної публікації Еви і Владислава Сємашків «Геноцид, здійснений українськими націоналістами щодо польського населення Волині в 1939—1945 роках». Понад тисячу сторінок свідчень очевидців та жертв протистояння почали іноді подаватися як остаточний аргумент в історичних суперечках. Книгу діаметрально протилежно сприйняли в обох країнах — в Україні критично, вказуючи на численні неточності та свідомі перекручення, яких припустилися упорядники, у Польщі — із захопленням, акцентуючи увагу на масштабах виконаної упорядниками роботи.

Видання Сємашків не лише отримало поважні книжкові відзнаки в Польщі, але й породило схожі проекти Команського та Сєкєрки про події на Львівщині, Тернопільщині, Станіславівщині. Покликання на цю книгу стало фактично обов’язковим елементом кожного нового наукового дослідження з цієї теми.

На жаль, таким чином зібрані через десятки років спогади поступово почали витісняти з історіографії документи 1940-х рр. як основне джерело. Саме дослідження Сємашків стало основою для масштабної інформаційної та політичної кампанії, присвяченої 60-й річниці «волинської різні», яка розгорнулася 2003 р. Саме після виходу цієї книги дедалі більшої популярності набуває визначення «геноцид» щодо антипольських дій УПА.

Уперше це поняття стосовно польсько-українського конфлікту вжив іще 1951 р. відомий польський націоналістичний діяч Єнджей Гєртих, один із соратників головного ідеолога польського націоналізму Романа Дмовського. «Українці, — писав він, — використали проти нас метод різні. Ця різня була не безвідповідальним вибриком натовпу, а планованою операцією, застосованою в політичних цілях впливовою політичною організацією. Ця операція відповідає повною мірою винайденому кілька років тому слову “геноцид”».

По суті, ті самі тези слідом за Гєртихом згодом почали повторювати деякі публіцисти, потім журналісти, а далі й політики в Польщі. До літа 2009 р. на політичному рівні це слово використовували радше маргінальні сили, аж поки 2016-го воно не стало елементом політичного мейнстриму.

Тому, перш ніж вести далі розповідь про те, як польсько-український конфлікт обговорювали в обох суспільствах, слід детальніше зупинитися на спробах застосувати поняття «геноцид» для його означення. Адже саме це визначення поступово стане одним із найважливіших інструментів в інформаційних та політичних кампаніях довкола польсько-українського протистояння.

Одним із завдань, які ставили перед собою деякі історики, політики та громадські діячі, було показати польську сторону в конфлікті з українцями лише жертвою. Відтак у їхніх описах всі страждання приписуються майже винятково полякам. Активні дії польських підпільників зі знищення українців подано лише як вимушені акції у відповідь на українську агресію.

Для такого однобокого подання подій минулого конфлікту термін «геноцид» видається найкращим. Тим часом, як свідчать документи і як, сподіваюся, вже побачив з прочитаного в цій книзі читач, поляки проявляли як мінімум не менше ініціативи в протистоянні з українцями. Обидві сторони однаковою мірою проводили як наступальні, так і захисні дії. Обидві сторони чинили дії, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. Але чи можемо називати їх геноцидом?

Конвенція ООН (від 1948 р.) визначає геноцид як «дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

• убивство членів такої групи;

• заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

• навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

• заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;