Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Остаточне вирішення української проблеми в Польщі

Перелом у війні між українським підпіллям та польською комуністичною владою стався у липні―серпні 1946 р. Наступальний характер дій українських повстанців відчутно зменшився. Причиною стало офіційне завершення репатріації між УРСР і Польщею, а отже, припинення масштабних насильницьких акцій польського війська проти українських сіл. Рівень підтримки українських повстанців цивільним населенням також почав спадати. Значна частина українців, що залишилися на Закерзонні, сподівалася на дозвіл жити в межах польської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї.

Зміну громадських настроїв фіксували діячі українського підпілля. У звіті про ситуацію в 1946―1947 рр. зазначено: «Загально беручи, то настрій серед населення часто мінявся, а залежало це в великій мірі від обставин, однак чим дальше, то все більше ставало замітним невдоволення з причини боротьби і все легкий песимізм опановував щораз то ширші круги українського загалу».

В іншому звіті про громадську думку після завершення виселення і спроби пристосуватися до нової ситуації читаємо: «Дуже велика частина населення, яке залишилося, живе на різного роду польських документах, звичайно дуже солоно оплачених і оплачуваних. Документи ці лиш «толеровані» радше зглядно і часово і не мають «твердої» тривалої вартости. Деякі намагаються «скріплювати» силу своїх сумнівних «документів» ходженням до костела та зовнішньою “патріотичною поставою”».

Перелом у співвідношенні сил на Закерзонні зумовлювався також тим, що після ліквідації тут польського національного підпілля органи безпеки комуністичної влади з кінця 1946 р. дістали можливість зосередити усі свої сили на боротьбі з ОУН та УПА.

Ще одним чинником були зміни в загальній тактиці визвольного руху. Після Великої блокади зими 1945―1946 рр. і значних втрат розпочинається перехід від повстанських форм боротьби до підпільних. Станом на середину―кінець 1946 р. майже на всіх теренах, за винятком Карпат, відділи УПА розформовані у невеликі боївки.

Іншим винятком стало Закерзоння. Хоча керівництво цих земель і отримало відповідні інструкції, проте не вважало за можливе розформування відділів УПА в цей час. Справді, важко було говорити про розпуск повстанських сотень, які ще кілька місяців тому повністю контролювали ситуацію, відкрито пересувалися тереном і були готові до відкритих фронтальних боїв із військом. Проблема полягала як в організаційній площині (як швидко переформатувати повстанські загони в підпільну мережу, а повстанця, що звик відверто воювати, ― на підпільника), так і в психологічній: різке скорочення масштабів боротьби на фоні успішного завершення переселень було б схоже на капітуляцію. Заступник крайового провідника ОУН на Закерзонні Василь Галаса твердив: «Нам не можна було думати про скорочення кількості сотень в цій окрузі тому, що це була б психологічна помилка. Ми не могли сказати тому, хто сам добровільно зголосився служити, що чомусь-то він вже не потрібний».

Місцеве керівництво визвольного руху лише частково виконало розпорядження: значно скорочено кількість бойових акцій підпілля (згідно з повстанськими звітами, у червні 1946 р. їх було 63, у липні ― 39, у серпні ― 23).

Вояки операційної групи «Вісла». Весна 1947 р.

Попри суттєву зміну ситуації, відділи УПА продовжували захищати українське населення, проводили наступи на польські населені пункти, звинувачувані в антиукраїнських діях. В одному з повстанських звітів за вересень 1946 р. читаємо: «Наші відділи перевели карально-відплатну акцію на польські бандитські села за Сяном, що на протязі польсько-большевицької окупації визначилися особливою жорстокістю у своїй терористично-бандитській діяльності по відношенню до позісталого українського населення по цій стороні Сяну. У висліді відплатної акції спалено села: Гломчу, Долину і половину села Вітрилова. Напади терористично-грабункового характеру здичавілих польських елементів зі згаданих польських сіл не переводяться навіть по спаленні нами сіл».

У жовтні 1946 р. відділи УПА знищили містечко Варяж, причому постраждали невинні цивільні поляки. У листівці, яка пояснювала причину акції, зазначалося: «Відділи УПА мусіли знищити Варяж, гніздо гнилі і безправ’я. Вправді, потерпіло при цьому польське цивільне населення, якому співчувається. Однак воно мусить зрозуміти, що боєві часто поносять кривди і населенню. Місцеве командування зробило все, що могло, щоб охоронити населення, а відповідальність за невинні жертви спадає на тих, що вже багато накоїли лиха і біди в цьому терені та порізнили українців з поляками. Таку роботу продовжують вони дальше, щоб розірвати затіснену приязнь братніх поневолених українського і польського народів та перешкодити їм будувати вільні держави. Хай, отже, Варяж буде наукою та пересторогою для тих, що хочуть українців знищити».

Узимку 1946―1947 рр. війна поступово пригасає. По-перше, через об’єктивні причини (зима суттєво скорочує можливості проведення партизанських дій); по-друге, керівництво українського визвольного руху розпочало підготовку до переформатування структур і на теренах Закерзоння. Його метою було суттєве скорочення чисельності повстанських відділів, перехід від повстанських до підпільних форм боротьби.

Разом із тим підпілля отримало інформацію про можливе поновлення виселення українців. З огляду на це, крайовий провідник Ярослав Старух ще наприкінці 1946 р. видав інструкцію, де наказувалося: «Посилити заходи щодо складування та збереження всього майна, щоб бути готовими до всіх можливих подій. Це стосується всього населення. Всім військовим та бойовим підрозділам підготувати необхідні вибухові матеріали і т. п. у разі, коли ворог зробить спробу провести ще одну акцію виселення, знову чинити максимально активний опір. У випадку початку такої акції, мають вибухнути масові пожежі, а також «піти в рух» мости та всіляка комунікація». Проте події розвивалися дуже швидко, і українські підпільники не встигли провести реформування чи підготуватися до очікуваної ворожої атаки.

Депортація українців під час акції «Вісла»

28 квітня 1947 р. польська комуністична влада розпочала масштабну операцію «Вісла». За мету було покладено цілковите виселення українців південно-східної Польщі (близько 150 тисяч осіб, котрі залишилися тут після переселень 1944―1946 рр.) та остаточна ліквідація українського підпілля.

Комуністична пропаганда артикулювала тільки друге завдання. У листівці, поширюваній польськими вояками після початку операції, зазначалося: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно із законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом. Ці акції проводить державний репатріаційний уряд. Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і залишаться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА».

Але ще в першому варіанті плану операції (її тодішня назва була «Схід») дуже чітко вказана мета: «Остаточне вирішення української проблеми в Польщі».

Довгий час тривають дискусії, чи власне польська влада була ініціа­тором «Вісли», чи її спонукали до цього з Кремля. Відомий польський історик Ришард Тожецький стверджує, що рішення про проведення операції було ухвалено в Москві в лютому 1947 р., а її план готував нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після цього було відповідне рішення польських комуністів. Цю версію підтримує і Ґжеґож Мотика, наводячи як аргумент цікавий факт: перша назва акції «Вісла» ― «Схід», а в жовтні 1947 р. в УРСР відбулася інша масова депортація ― операція «Захід». Крім того, можна згадати, що саме НКВД був ініціатором залучення військ до виселення українців восени 1945 р.

Ще одним аргументом на доказ цієї версії є документ, нещодавно віднайдений в архіві СБУ. Це лист міністра безпеки УРСР Савченка своєму керівникові міністру Абакумову від 20 лютого 1947 р. «Товариш Хрущов, ― читаємо тут, ― запропонував нашими оперативними і військовими силами підготувати і провести операцію з ліквідації банд у прикордонних районах Польщі. Зі свого боку вважаю доцільним проведення таких операцій, оскільки банди, що діють у польському прикордонні, чинять шкоду не тільки населенню Польщі, але й нерідко переходять кордон на наші території і здійснюють бандитські напади. Разом із тим вважаю, що в операції мають взяти участь і прикордонні війська МВД». Відповіді Абакумова, як і інших документів, що стосувалися цього сюжету, поки не виявлено. Натомість відомим є факт співпраці польської армії з радянськими військами під час власне операції.

Уже в перший день акції «Вісла» влада продемонструвала брутальність, з якою операція триватиме до завершення. «28.4.47 року, ― читаємо у звіті українського підпілля, ― почалась у цілому терені виселенча акція місцевого українського населення на захід. ВП ранніми годинами окружувало село і наказувало селянам від півгодини до чотирьох спакуватись і винестись за село на означене місце. Люди брали зі собою, хто що міг, бо запрягу по селах було дуже мало. Все майно оставили в хатах. Населення з плачем опускало свої села, не маючи змоги протиставитись ворогові. Того дня вигнано силою на захід населення з 54-ох українських сіл. Селяни піхотою або власними підводами мусіли йти аж до залізничної станції. Всюди були потворені перехідні пункти, де УБП перевіряло населення. Підозрілих та родини підпільників давали окремо».

Заходи не обмежувалися викиненням українців із їхніх сіл, слідом за цим знищували самі населені пункти. «29.4.47 року спалило ВП такі села: Студене, Творильне, Завій, Лопінка. Попереднього дня, то є 28.4.47 року, спалено польськими червоними варварами на очах вигнаних силою людей такі села: Устрики Горішні, Ветляна, Стрибовиська, Гільське, Криве, Кобильське, Явірець, Бук, Присліп, Довжиця (частинно). Спалено не тільки хати, але всі стайні, шопи, пивниці, дерева на будову, дошки».

Українські повстанці не могли зупинити «Віслу» чи бодай чинити їй суттєві перешкоди. Звіти УПА лише констатують проведення польських акцій в тих чи інших селах, фіксують захисні дії підпілля. Та це й не дивно, адже повстанські сили Закерзоння, які становили близько двох тисяч вояків УПА і членів ОУН, змушені були протистояти два­дцятьом тисячам солдатів польського війська та корпусу безпеки. «Тим разом супроти величезних сил, ― пише у своєму останньому звіті із Закерзоння Ярослав Старух, ― в порівнянні до наших, які кинув ворог, наші сили не вистачали, щоб поставити оборону населення перед виселенням. Зрештою, виселення прийшло нагло, скоро, переведене відразу майже всюди повністю в часі, коли терен був цілковито опанований ворожими силами».