Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Протягом наступного періоду (осені 1945 ― весни 1947 р.) українці найбільше страждали від збройних формувань польського комуністичного уряду, що поставив собі за мету очистити від них східні терени нової Польщі. Відбувалися окремі переговори українських повстанців із представниками влади на місцях. Проте вони не мали жодних перспектив, адже місцеві комуністи чи міліція йшли на них лише для гарантування власної безпеки з боку бандерівців, а тому не хотіли й не могли брати на себе жодних зобов’язань щодо припинення антиукраїнських акцій. Тому протистояння між українцями та поляками, тепер переважно тими, хто представляв силові та владні структури комуністичної Польщі, тривало.

При цьому слід зазначити, що ОУН не ставила за мету провести загальнонародне антикомуністичне повстання українського населення на цих теренах. Її головним завданням було захистити українців, завадити їх виселенню. У спеціальних інструкціях із серпня 1945 р., які регламентували ставлення до поляків та нової влади, зазначалося: «Там, де будуть вимагати від українського населення лише заведення адміністрації, зложення контингентів, нормалізації відносин і т. п., загал населення повинен це виконувати. Теперішній час на цих теренах не дозволяє на це, щоби загал українського населення поставив загальний, безоглядний збройний спротив в заведенню державної адміністрації і т. п. В тих околицях, де будуть вимагати лише такої нормалізації відносин і не будуть стосувати примусового виселювання чи винищувального терору, ― треба до цього застосуватись. Треба тоді спеціяльно уникати таких потягнень, які загострювали би відносини».

Проте уникнути ескалації не вдалося через рішучу налаштованість нової польської влади швидко та остаточно вирішити українське питання на східних територіях.

Тоді ж, у серпні, стан справ із виселенням залишався невизначеним, тривало інформаційне протистояння влади та українського підпілля. Перша намагалася подати переїзд украй позитивно, друге ― як велике зло для переселених. У той час багато депортованих українців поверталися до домівок, і цим користалося українське підпілля, щоби утримати на місці інших. «В терени захитані, загрожені виїздом, ― читаємо в інструкції з серпня, ― треба вислати добрих пропагандистів, щоби піддержали населення на дусі. До цього можна використати з великим успіхом тих, які виїхали, і тепер голі й босі втікають сюди назад. Таких вже є багато. Декуди вернула половина сіл. Треба між ними вибрати пропагандистів мужчин чи жінок, ще відповідно перешколити і післати в другі околиці, загрожені виїздом, хай скажуть людям правду про благодаті виїзджаючих».

У вересні 1945 р. добровільне переселення зазнало краху, і комуністи вирішили надати йому нової форми, залучивши урядові війська. З довідки народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного дізнаємося про радянську участь в ухваленні такого рішення. «За клопотанням НКВД УРСР, ― читаємо тут, ― через товариша Л. П. Берію Тимчасовий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА й забезпечення евакуації українського населення на території Польщі». З документа випливає, що ініціатива залучення військ до депортації належала радянській владі.

Брутальність поведінки військових щодо цивільних, залякування та вбивства були щоденною практикою нового періоду депортацій. Це спричинило черговий виток кривавого протистояння.

9 вересня 1945 р. командир Воєнної округи «Сян» Мирослав Онишкевич наказав відділам УПА почати масштабну збройну акцію для зриву насильницького вигнання українців із Закерзоння. У документі читаємо: «Всюди там, де будуть відповідні можливості, перевести боєві акції проти тих, які переводять виселення, знищувати виселенчі комісії та всіх інших, які змушують до виселення. Виселені українські села обов’язково спалити так, щоби не остали жодні будинки ні будівельний матеріял».

Через тиждень після початку насильницьких депортацій керівництво підпілля відзначало перші обнадійливі результати своєї діяльності: «Досвід останніх днів показує ще раз, що одностайний рішучий опір населення проти виселення є можливий і дає добрі висліди. Виїхали тільки ті села, які дали себе залякати акцією війська і погрозами. Села, які втікали, ховалися, а жінки, які остали, не боялися, але заявили, що ми не вступимося, не виїдемо, згинемо, але своєї землі не кинемо ― по різних труднощах остали на місці. Такі села потерпіли тільки від грабунків».

Пропагандисти підпілля за головне завдання мали підтримувати й посилювати опір людей, інші підпільники ― бути готовими до збройного його захисту. «Там, де будуть стосувати до населення терор, побої, розстріли й т. п., наказується негайно виступити збройно всіма силами. Стріляти переселенчі комісії, атакувати тих, які переводять виселення й тероризують населення, зривати мости, телефони, рейки».

Уже через два дні після видання цієї інструкції провідник Закерзонського краю ОУН Ярослав Старух жорстко критикував підопічних за недоліки в організації опору і недостатню стійкість у критичній ситуації. «Провідники терену, замість підготовити своїх людей до героїчного опору й оборони, самі улягають часто панічним настроям, ― писав він. ― Замість гарячим серцем, палким словом і твердою рукою держати керму життя й боротьби, вони самі ходять непевні, що робити, й тільки випитують населення, «що чувати», де облава, куди тікати». Для опанування ситуації провідник вимагав застосування крайніх засобів: «Тих, які будуть вагатися, ― ганьбити й карати, а навіть розстрілювати! Натиснути на цілий організаційний апарат найтвердішими засобами для переведення цієї кампанії, для практичного переведення акції оборони перед виселенням!» Урешті паніку й непорозуміння перших днів вдалося подолати: українське підпілля організувало системний опір депортації, який тривав майже два роки, до весни 1947 р.

Наприкінці 1945 р. ― у першій половині 1946 р. акції УПА розвинулися до повномасштабної партизанської війни: періодичні напади на військові гарнізони, виселенчі комісії, навіть на невеликі міста, нищення комунікацій (доріг, мостів, залізничних станцій, телефонного і телеграфного сполучення), спалення виселених українських сіл, аби їх не заселили поляки. При цьому акції проводили доволі великими військовими з’єднаннями ― сотнями, а іноді й куренями, які зводили відверті наступальні бої з польським військом.

Урешті події переросли у те, що сучасний польський дослідник Ґжеґож Мотика називає «українським повстанням». Навіть польські комуністичні автори визнають, що більш ніж півроку ініціатива у бойових діях повністю належала УПА. Люблінський воєвода Рузга, описуючи активність українських повстанців у жовтні 1945 р., просив Варшаву виділити додаткові військові сили. «Оскільки операція українських банд є широкомасштабною, ― читаємо в його листі, ― а Народна міліція, Управління громадської безпеки і полк внутрішніх військ не можуть протистояти цим бандам з огляду на їх чисельність і добре озброєння, прошу громадянина Міністра залучити військо з метою ліквідації банд і повернення спокою на ці території. Тоді можна буде спокійно здійснювати переселення українського населення до УРСР».

Паралельно зі збройними діями українські повстанці розгорнули широку пропагандистську кампанію, спрямовану на цивільних поляків. Важливо було заручитися підтримкою у спробах зірвати виселення. «Сьогодні вивозять нас, а завтра Вас, ― читаємо у зверненні «Поляки» від 10 вересня. ― Наша доля однакова. Тільки Вас ще пробують дурити польськими мундирами, гербом, прапорами, виборами, відзнаками та гарними, але фальшивими словами про демократичну Польщу. Однак рішає про все не польський народ, але Сталін і його кліка. <…> Поляки! Наша доля тепер однакова і наш шлях до волі той сам! ― Зустрінемось незадовго знову, або разом на Сибірі, ― або разом в новому вільному світі на руїнах московської тюрми народів. Це залежить в найбільшій мірі від нашої постави і від нашої боротьби. Ставайте, отже, до спільної визвольної боротьби за спільні, великі вільностеві ідеали народньої і особистої людської свободи!»

Застосована польськими військовими сила, попри наступальні і проактивні дії УПА, почала давати результат. Кількість виселених восени 1945 р. знову зростає. «11.10 у с. Дубрівка ВП викидало населення з хат, ― читаємо про це в підпільному звіті. ― З помешкань викидали людей і всю хатню обстановку на подвір’я, били людей, внаслідок чого солтис цього села поїхав до Сянока, привіз виселенчу комісію, в якої записалось 50 українських родин на виїзд. Не записалось тільки 11 українських родин».

Крайовий провідник ОУН на Закерзонні Ярослав Старух, аналізуючи перший місяць насильницького вивезення, вважав, що за лаштунками цього процесу діє радянська влада, яка, між іншим, ставить собі за мету подальше розпалювання польсько-українського конфлікту. «Усім тим, ― пише він про виселення, ― кермують до найменших дрібниць большевицькі старшини в польських мундурах <…>. Вони власне натискають всіма силами на переселення й намагаються надати тій акції якнайбільш терористичні форми. Опісля другі, вже в більшовицьких мундурах, на кордоні, в переселенських комісіях чи за кордоном звалюють на поляків і намагаються серед вигнаних, стероризованих людей розбудити ненависть до «палячків», які таке з нашим народом виробляють».

Підготовка нападу відділу УПА на Бірчу. Зима 1946 р.

Тим часом між відділами УПА та ВП восени 1945 р. розгорілися запеклі бої. «Дня 11 вересня сотня УПА заатакувала польське військо в селі Жогатин, ― читаємо у звітах за жовтень 1945 р., ― яке знущалося жорстоко над українським населенням і змушувало до виїзду. Ворог мимо великої чисельної переваги втратив 18 вбитих, 16 ранених і рятувався панічною втечею. Здобуто амуніцію і телефонічні апарати. Багато амуніції втратив ворог у вогні. Між вбитими є кілька старшин. В багатьох інших місцевостях відбулися бої. Терористичним частинам військ і міліції ворога завдано поважних втрат. Від границь Словаччини до Бугу спалено багато сіл, з яких польсько-большевицькі людоїди вигнали українське населення. В багатьох місцевостях загал населення ставляв терористам з польського війська й міліції рішучий, завзятий спротив. Акція виселювання українців перемінилася у важку боротьбу великих розмірів. Ця боротьба стає щораз більше широка й голосна, чого ворог боїться». Повстанські документи подають інформацію про десятки нападів відділів ВП на українські села та про бойові виступи УПА. У підсумковому звіті про ситуацію на Закерзонні за листопад сказано, що на теренах Перемищини від початку акції спалено 46 сіл.

Хоча наказ від вересня 1945 р. передбачав знищення залишених українських сіл, часто господарства швидко заселяли поляки, що призводило до чергових польсько-українських зіткнень. «29.12 відділи командирів Хріна і Дідика спалили село Новосільці (200 чисел). З того села поляки вигнали в місяці липні 45 українських родин. Новопоселені поляки на сусідні польські села ставили завзятий опір, і сотні мусіли зводити бій. З ворожої сторони впало около [51] вбитих та багато ранених. Здобуто кріси й амуніцію. З нашої сторони один легко ранений. На згарищах розкинено летючки: “Поляки виселенці!”»

Активна відповідь українських повстанців призупинила подальше стрімке розростання переселенчої акції. Новий спалах протистояння припадає на початок 1946 р. «1 січня 1946 року, ― читаємо у звіті УПА, ― о год. 20.00 відділ У-2 провів акцію спалення двох польських бандитських сіл: Дилягова та Сільниця. Поляки, мешканці цих сіл, нападали на довколишні українські села, грабували та тероризували наше населення. Підвідділ 504 і 506 спалив Дилягову, а підвідділ 505 і БСБ спалив Сільницю. Поляки повтікали за річку Сян і опору не ставили. Спалено: 2 села (усі будинки). Здобуто: 12 штук худоби та 4 коні».

Протягом усього січня тривають завзяті бої між УПА і ВП. Згідно з даними узагальненого звіту, за цей місяць відбулася 31 збройна сутичка. Повстанці втратили 47 вояків убитими і 26 пораненими. З боку ВП втрати становили 89 убитих і 41 поранений. «Польський терор по відношенні до українського населення у звітовому місяці, ― читаємо у тому ж звіті, ― заключається в слідуючих цифрах: вбитих, постріляних і помордованих українських селян бандами в ВП ― 40, ранених 12, арештованих 357».

7 січня 1946 р. відділи УПА вчинили напад на містечко Бірча ― опорний пункт польських військ у районі. Тижнем раніше, 1 січня, загони польського війська з цього містечка атакували село Ляхава. «В селі, ― написано у повстанському звіті, ― розпочали тоді свій кривавий танець. З хат забрали тоді 7-ох господарів-українців у віці 40—80 р. та 2-х хлопців по 16 років, та всіх розстріляли біля школи. Одного застріленого господаря вкинули в вогонь». Наступного дня брутально викинуто більше 300 українців із села Монастирець, 6 січня вранці, напередодні Святвечора, польське військо з Бірчі атакувало село Добре.