Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

За лаштунками «Волині—43»

Невідома польсько-українська війна

Вступ, або Чому книга не лише про Волинь

Слово «Волинь» для українців асоціюється з однією з найкрасивіших частин країни, краєм лісів та озер із давньою історією, що сягає часів Русі. Зовсім іншого значення воно починає набувати для наших західних сусідів. «Волинь» (польською — чоловічого роду, з наголосом на першому складі) стає синонімом страшного злочину. Таке сприйняття відносно нове ― йому трохи більше десяти років, але завдяки масмедіа й політикам воно впевнено витісняє у свідомості поляків первісне значення. Поєднання цього слова з цифрами «43» усуває взагалі будь-який інший контекст і сприймається винятково як синонім масового вбивства, а віднедавна ще й поняття «геноцид».

Здійснити таку трансформацію тільки завдяки зусиллям нинішніх ЗМІ, навіть попри їхній потужний вплив на формування свідомості суспільства, неможливо. «Волинь—43» — це не вигадка польської чи російської пропаганди. В основі інформаційної й політичної кампанії — реальна страшна історія про вбивства тисяч людей під час Другої світової війни. Проте вирвана з ширшого географічного та хронологічного контексту, приправлена емоціями та політичними інтересами історія набула зовсім іншого значення. Фокусування лише на Волині і лише 1943 р. формує викривлену картину того, що відбувалося між поляками та українцями до, під час та після Другої світової війни.

Справді, на Волині, особливо влітку 1943-го, жертвами були здебільшого поляки. Але по-іншому було на Холмщині попереднього 1942-го і наступного 1944-го, по-іншому було в Галичині того ж 1944-го чи в Надсянні або Лемківщині протягом 1945—1947 рр. Ширший географічний і хронологічний контекст показує, що й українці, і поляки були водночас серед тих, кого вбивали, і тих, хто чинив убивства. Тому зробити поділ між катами та їхніми жертвами за національною ознакою не вдасться.

Ширший контекст не тільки краще показує, що сталося тоді між нашими народами, він може допомогти зрозуміти, чому це стало можливим. Чому під час однієї з найкривавіших воєн в історії людства українці та поляки, які були жертвами двох тоталітарних режимів ― комуністичного й нацистського, стільки зусиль спрямували на взаємне поборювання? Чому стали можливими такі страшні вияви взаємної ненависті між тими, хто жив поруч? Відповідь, яку пропонують ті, хто користується звуженим фокусом «Волинь—43», дуже проста: на зміну довоєнній ідилії співіснування двох народів приходить жахлива різанина завдяки старанням українських націоналістів. Саме вони змогли захопити своєю ідеологію, яка ніби від самого початку передбачала необхідність знищення поляків, тихих і спокійних назагал українців і штовхнути їх на вбивства. Як і кожна проста відповідь на складне історичне питання, вона хибна. І не лише тому, що годі знайти в ідеології українських націоналістів якусь особливу полонофобію, яка мала би стати основою для винищення поляків. Адже ОУН ніколи не володіла ресурсом, достатнім для масового маніпулювання свідомістю суспільства.

До, під час і після Другої світової головним мотиваційним чинником для більшості українців, що підтримували боротьбу українських націоналістів, була в першу чергу поведінка їхніх супротивників ― польської, радянської або німецької влади. Саме жорстка окупаційна політика, яка позбавляла шансів не лише на самореалізацію, а часто навіть на життя, штовхала до лав підпільників і повстанців звичайних селян, далеких до різного роду ідеологічних конструкцій. Звичайні українські селяни, донедавна далекі від будь-яких політичних процесів, були основою української нації загалом і основою українського визвольного руху ОУН та УПА зокрема. Люди з інших прошарків українського суспільства (інтелігенції, військової еліти), попри те що залишалися абсолютною меншістю, зуміли задати організаційні рамки, які об’єднали цю більшість, мотивувати їх доволі абстрактною ідеєю незалежної України. Більшість учасників українського визвольного руху не знала достеменно, якою має стати держава, за яку вони борються і навіть гинуть. Вона просто мала бути іншою, ніж тогочасні польські, радянські чи німецькій реалії, у яких їм не було місця, тому що вони були українцями.

Якщо наважимося ширше заглянути за лаштунки «Волині—43», то побачимо процеси, які призвели до масштабного протистояння. Адже і Перша світова війна, і перше військове зіткнення між українцями та поляками на руїнах імперій, і жорстока дискримінаційна політика польської влади (утиски політичних та культурних прав, «пацифікація», руйнування українських храмів), і, врешті, Друга світова і новий збройний конфлікт між українцями і поляками ― усі ці події, яких вистачило б на століття історії, відбулися у вкрай стислий хронологічний період — упродовж тридцяти років, протягом життя одного покоління. Для українця-галичанина, який брав участь в антипольській акції 1944 р., події першої польсько-української війни 1918—1919 рр. були не такими далекими. Це те, що відбувалося 25 років тому (чи надто давно був нині вікопомний для нас 1991-й?), тож той самий українець міг бути учасником обох подій. Хоча очевидно, що більшість вояків УПА були молодими людьми, які не брали участі у війні 1918—1919 рр. Але їхнє прагнення реваншу за поразку батьків було, напевно, не меншим, особливо зважаючи на пам’ять про приниження міжвоєнного періоду, в умовах якого формувалися ці молоді українці.

Якщо ми зазирнемо за лаштунки «Волині—43» у наші дні, то побачимо, як прагнення помсти штовхало на воєнні злочини польських підпільників, що нищили українські села на Холмщині чи Галичині 1944-го чи в Надсянні наступного 1945 р. Ми зрозуміємо, як нав’язаним ненависною полякам Москвою комуністам вдалося втриматися при владі в повоєнній Польщі ― ціною вирішення «українського питання». Комуністи зробили те, чого за результатами війни прагнула більшість польського суспільства, те, що до і під час війни обіцяли здійснити націоналісти, ― Польщу без українців, фактично моноетнічну державу. Знищена, депортована до СРСР, розсіяна по теренах північно-західної Польщі українська спільнота, яка відігравала важливу роль у становленні держави (як це було в часи Другої Речі Посполитої), перестала існувати. Тож, відважившись розсунути вузькі лаштунки «Волині—43», ми зможемо зрозуміти не лише причини та обставини конфлікту між українцями та поляками в минулому, ми отримаємо відповідь на запитання щодо особливостей нинішніх відносин між нашими країнами. Проте лаштунки не лише звужують можливості огляду, вони ще й приховують від глядача дії певних суб’єктів, які не з’являються на сцені. Так було з подіями на Волині 1943-го, де за лаштунками польсько-українського протистояння активно діяли німецькі та радянські чинники, зацікавлені в поглибленні конфронтації. Так само й нині за лаштунками «Волині—43» працює російська пропаганда, спрямована на погіршення відносин між нинішніми Україною та Польщею. Тому в цій книзі ми розкажемо як про події кількадесятирічної давнини, так і про зовсім недавні, які ще тривають і поки не стали історією.

Книга, яку ти, шановний читачу, взяв до рук, є спробою науково-популярного викладу теми польсько-українського конфлікту 1940-х рр. Я вже не вперше звертаюся до цієї теми ― 2011 р. опублікував двотомний збірник документів «Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА». Того ж року було видано наукову монографію «Друга польсько-українська війна 1942—1947 років». Книга, яку видавали тричі, зокрема і польською мовою (а зараз готується англомовне видання), спричинила бурхливу дискусію серед українських, польських, російських істориків та дослідників інших країн. Мабуть, тому, що викладені в ній тези значною мірою спростовували панівні на той момент уявлення про конфлікт, який я репрезентував як Другу польсько-українську війну. В основу дослідження покладено документи головних учасників протистояння ― польського та українського підпільних рухів, Армії Крайової та Української Повстанської Армії, більшість із цих матеріалів до того були невідомі загалу істориків.

Попри активне обговорення книги в наукових колах, вона, мабуть через академічний виклад матеріалу, не стала широковідомою. На українському книжковому ринку досі немає жодного науково-популярного видання з цієї теми. Тому я з радістю погодився на пропозицію видавництва КСД переробити свою монографію для ширшої читацької аудиторії. Сподіваюся, завдяки цій книжці охочі зможуть більше дізнатися про польсько-українське протистояння, яке несподівано для багатьох постало на порядку денному під час вивчення політичних відносин між Україною та Польщею. Важливо, щоби українці формували свої уявлення про ці важкі сторінки нашого минулого не лише завдяки перекладам польських текстів (до речі, цих перекладів теж дуже мало), а надто не через викривлену російською пропагандою оптику під назвою «валинская рєзня».

Пропонована книга містить багато розлогих цитат безпосередніх учасників подій, узятих із документів того часу. Вони допоможуть зрозуміти цих людей та їхні мотиви, подивитися на події їхніми очима. Адже документи епохи — це пряма мова минулого, на відміну від спогадів, які є лише переказом.

Нова книга ― не скорочений варіант наукової праці. Навпаки, вона суттєво доповнена. Передовсім значно розширено матеріал про міжвоєнний період. Він містить важливу інформацію про першу польсько-­українську війну 1918—1919 рр., про протистояння між польською владою та революційним підпіллям ОУН протягом 1920—1930-х рр. Головну частину книги ― про події Другої світової війни — доповнено нововиявленими документами, зокрема, найцікавіші з них стосуються літа 1943 р. на Волині. Урешті, суттєво розширено зміст останньої частини книги, у якій ідеться про сучасні політичні та інформаційні кампанії, присвячені «Волині—43». Адже це питання досі є надзвичайно актуальним, особливо в Польщі, де цього року вона стало однією з топ-тем у гарячих політичних дебатах.

Єдине, що справді скорочено у популярному виданні, зважаючи на вимоги формату, ― це науковий апарат. Тому всіх, кого глибше цікавить ця тема, хто хотів би ознайомитися з детальними посиланнями на використані архіви та літературу, спрямовую таки до наукового видання. Тим, хто готовий ще більше зануритися в історію, пропоную ознайомитися із власне документами, опублікованими у збірнику (вони тепер доступні в інтернет-мережі завдяки Електронному архіву визвольного руху avr.org.ua).

Як і в науковій монографії, у цій книзі я використовую термін «війна» (точніше, Друга польсько-українська війна) на означення збройного конфлікту між українцями та поляками, що розгорівся в масштабах глобального протистояння Другої світової війни. Тож спробую коротко пояснити використання цього доволі нового і, можливо, дещо незвичного означення. Отже, чому саме друга? Адже відомо, що в історії українців та поляків можна віднайти значно більше збройних конфліктів. Але якщо спинитися на ХХ ст., зрозумілим стає, що Першою була війна між збройними силами відновленої 1918 р. польської держави та Західноукраїнської Народної Республіки. Чому польсько-українська? Адже не було України як держави, більшу частину цієї війни бездержавним народом залишалися поляки, і навіть відновлена після 1945 р. Польща була незалежною відносно. Посилює сумніви щодо означення цієї війни як польсько-української той момент, що надзвичайно важливу роль відігравали й треті сили ― Радянський Союз, а також Німеччина та її союзники. Історик повинен пам’ятати про такі аспекти, адже іноді вони мали визначальний вплив на перебіг подій. Та все ж із документів того часу та свідчень очевидців чітко проступають головні учасники ― польські та українські збройні формування, котрі ставили собі за мету відновлення власних держав на спірних територіях і які є цілком відповідальними за перебіг конфлікту. Армія Крайова та Українська Повстанська Армія мали усі необхідні, згідно з Гаазькою конвенцією, ознаки, щоби з юридичного погляду вважати їх учасниками бойових дій. Вояки обох формацій керувалися у своїх діях політичними програмами, у них існувала чітка військова ієрархія й субординація, діяли територіальні штаби та головне військове командування, солдати використовували спеціальні військові відзнаки для розрізнення армій, відверто носили зброю. Та, окрім цих формацій, як з українського, так із польського боку у війні брали участь і ті, кого, за міжнародним законодавством, не можна вважати комбатантом, а саме цивільне населення. Воно було не лише жертвою розправ під час нападів ворожої сторони, а іноді безпосереднім учасником чи навіть ініціатором таких атак. Саме зазначена особливість надавала війні особливо жорстокого характеру і створювала додаткові можливості для скоєння воєнних злочинів обома сторонами протистояння.

І врешті, головне питання: чи можна назвати цей кривавий конфлікт війною? Найбільш уживане на сьогодні означення для оцінювання цих подій ― польсько-український конфлікт. На мою думку, воно надто загальне і не досить точне. Адже конфлікт може й не мати таких кривавих форм, яких він набув між українцями та поляками під час Другої світової. Головним засобом розв’язання конфлікту не обов’язково є воєнні дії стосовно супротивника, як сталося в 1942―1947 рр.

У польській історіографії утверджується термін «винищення», «екс­термінація», «етнічна чистка», останнім часом — «геноцид». Таким чином польська сторона в конфлікті подається лише як жертва, а страждання приписують майже винятково полякам. Активні дії польських підпільників, спрямовані на знищення українців, подають лише як вимушені акції («відплатні») у відповідь на українську агресію. Тим часом, як свідчать документи (українські, польські, радянські, німецькі), поляки проявляли як мінімум не менше ініціативи у протистоянні з українцями. Обидві сторони однаковою мірою проводили як наступальні, так і захисні дії, іноді їхні зіткнення перетворювалися навіть у завзяті й тривалі фронтові бої. Головною метою для обох сторін у цьому протистоянні було встановлення власного контролю над територіями, для чого проводили напади на населені пункти, а іноді й знищували цивільне населення, яке вважали можливою перешкодою для реалізації цих завдань.

Тривалий час класичним вважали визначення війни, сформульоване Карлом фон Клаузевіцем[1]: «акт насильства з метою змусити супротивника виконати нашу волю». Після цього формулювання з’явилися ще десятки інших, які доповнювали чи уточнювали його, а часом опонували Клаузевіцу. Досі тривають дискусії з приводу того, хто має бути учасником конфлікту, щоби його можна було вважати війною, якою має бути кількість жертв, чи обов’язковим є оголошення війни супротивнику, дотримання певних правил та звичаїв війни. Французький філософ, політолог, соціолог і публіцист Раймон Арон, загалом погоджуючись із визначенням Клаузевіца, додав: «Війна як суспільний акт передбачає боротьбу різних воль, тобто боротьбу між політично організованими спільнотами». В іншому місці роботи, присвяченої війнам, він наголошує на важливості організованості супротивників: «Війна ― це зіткнення між двома організованими видами поведінки, випробовування сили між «командами», кожна з яких намагається подолати іншу, примножуючи силу кожного окремого бійця дисципліною».