Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Досягнуте перемир’я суттєво зменшило масштаби протистояння, а відтак сповільнило темпи виселення українців. «У квітні кількість АКівських нападів зменшилася, ― звітували керівництву співробітники НКВД, ― і тому населення під різними приводами утримується від виїздів, а часто забирає подані заяви». Далі в документі наведено такі цифри: спалено 180 українських господарств, убито й поранено 620 цивільних українців.

21 травня 1945 р. відбулася наступна зустріч між представниками обох підпільних рухів у селі Руда Ружанецька (за іншою версією — у присілку Жари села Люблинець Новий ) на Холмщині. З українського боку її учасниками були місцеві керівники підпілля (Микола Винничук — «Вир» та Сергій Маритиннюк — «Граб»), а також делегований найвищим керівництвом українського визвольного руху Юрій Лопатинський — «Калина». У складі польської делегації було вісім осіб, серед них керівники місцевого підпілля Мар’ян Ґолембйовський — «Штер» та Станіслав Ксьонжек — «Вирва».

Через кілька днів, 27 травня, підпільники провели першу спільну акцію проти міліції Варяжа і Хороброва.

Діалог тривав ще понад рік.

Переговори між представниками польського та українського підпілля, 21 травня 1945 р. у селі Руда Ружанецька

Хоча кількість жертв конфлікту в результаті перемир’я зменшилася, проте зупинити протистояння одразу було неможливо, адже значну частину польських збройних угруповань польське підпілля не контролювало, а тому не вважало для себе обов’язковими ці угоди. Крім того, у терені й надалі активно діяли різноманітні кримінальні банди, що не мали чіткої політичної орієнтації чи навіть певного національного забарвлення.

Одна з останніх кривавих акцій того періоду відбулася в українському селі Верховини 6 червня 1945 р. За підрахунками українських підпільників, жертвами стали 196 цивільних осіб. Її виконавцями був відділ «Народових Сіл Збройних» (НСЗ) під командуванням Станіслава Секули ― «Сокола». «Спеціальна комісія, ― читаємо в документах слідства, ― яка прибула на місце злочину, налічила серед останків 65 осіб дітей віком до 11 років. Вбито також трьох старих людей віком понад 80 років». Учасник акції вояк НСЗ Мар’ян Ліпчак зізнавався: «Переважно стріляли без розбору, від найменших дітей до старих, такий був наказ Шарого [49]».

Трагедія села Верховини цікава не тільки тому, що стала однією з останніх у період весни―літа 1945 р., а й тому, що її розголос забезпечила польська комуністична влада. Було створено спеціальну комісію, її матеріали публікували в тодішній пресі. Очевидно, все для того, аби скомпрометувати польське антикомуністичне підпілля. Про трагедію інших українських сіл, знищених, зокрема, за участі комуністичної влади, воліли не говорити взагалі. «Ті, хто кричать і судять за Верховини, ― читаємо про це в листівці ОУН, ― самі одночасно допускаються до таких самих злочинів, самі їх організовують і проводять».

Урешті зусилля керівників українського та польського визвольних рухів увінчалися успіхом і взаємне поборювання влітку 1945 р. практично припинилося. А разом із тим було цілком заблоковано переселення. Звіт українського підпілля за липень―серпень цього року свідчить: «Акція виселювання українців до УРСР продовжується дальше, однак в останніх місяцях не дала більших результатів. Повиїздили деякі кацапські оселиці Лемківщини і рештки записаних перед тим холмщаків».

---

Переговори, перемир’я, співпраця

---

Перемир’я між українським та польським підпіллям створювало підстави для тісніших стосунків та співпраці, тим паче що ситуація, у якій опинилися обидві сторони після завершення Другої світової війни, вимагала цього. Після масових репресій проти національного підпілля і створення підконтрольних Москві органів влади поляки зрозуміли хибність їхнього ставлення до СРСР як союзника, а сподівання на допомогу західних держав ставали дедалі утопічнішими.

Для українського визвольного руху визначальними в міжнародній політиці післявоєнного періоду стають спроби створити єдиний антирадянський фронт поневолених СРСР народів, особливо тих із них, що опинилися під впливом Москви після 1945 р. Одним із найважливіших кроків у цій стратегії було налагодження дієвої співпраці з польським підпіллям.

«Передумовою перемоги над московсько-большевицьким імперіялізмом, ― читаємо в одному з документів українського підпілля, ― є активна участь у спільному фронті боротьби проти нього народів українського і польського. Оце твердження випливає з таких фактів:

1. Довговічна ворожнеча між обома народами уможливлювала завжди розріст ворожих обом народам імперіялізмів Москви і Берліна, а передовсім причинилася до зросту сил московського імперіялізму, що в результаті приносило завжди поневолення України і Польщі.

Український і польський народи є найчисленнішими народами в комплексі середньої, південної, північної та східної Европи і підсовєтської Азії і в сучасний момент виказують найбільшу життєву та національно-визвольну снагу й динаміку в їхній боротьбі проти московського імперіялізму.

2. Зроблені досі спільні кроки, зокрема в умовах німецької окупації Польщі і України, в напрямі ліквідації ворожнечі, порозуміння та спільних акцій проти московсько-німецьких імперіялізмів дали добрі наслідки, заохочують і зобов’язують до розбудови досі зробленого».

Тому після 1945 р. польське питання в загальній стратегії українського визвольного руху не тільки не втратило актуальності, а й, навпаки, набуло додаткової гостроти. Зміну курсу українсько-польських відносин яскраво видно з інструкції для пропагандистів на 1945 р., яка була фактичним втіленням загальної стратегії ОУН у життя. Якщо у раніше згадуваних вказівках з 1944 р., по суті, наголошувалося на неможливості співпраці з поляками, акцентувалося на продовженні боротьби з ними, то в наступній вже читаємо: «Відкидаємо в теперішній момент відплатні акції проти польського населення як недоцільні, бо вони не дадуть на довшу мету бажаного висліду, а навпаки, можуть спровокувати ще більші наслідки.

По-друге, такі акції, хоч яко відплатні були би у великій мірі оправдані, все ж таки поставили би нас в очах кожної незаінтересованої ― третьої сторони до певної міри нарівні з тими, які доконують цих злочинів на українцях. А нам не вільно за жодну ціну дати себе стягнути з тих ідейних позицій, які ми занимаємо <…>. Ми визнаємо й обстоюємо тільки великі, шляхотні вільностеві ідеали, згідні з культурою і загальними людськими принципами моралі. Відплатні акції проти загалу населення і система збірної відповідальності не згідні з цими принципами, і ми їх відкидаємо. Збірну відповідальність осуджуємо найгостріше, як систему варварства. Ми не дозволимо жодними непродуманими поривами пімсти сплямити наші чисті прапори.

По-третє, такі акції наші вороги використали б негайно усією силою пропаганди проти нас і роздули б до величезних розмірів».

Програмові засади українсько-польського порозуміння після Другої світової війни відображені в документі українського підпілля «Думки в справі урегулювання польсько-українських відносин та в справі організації спільного визвольного фронту». Невідомий автор зазначає, що після розгрому німецького імперіалізму обов’язком для польського та українського народів, а також цілого культурного світу є об’єднати зусилля для протистояння більшовицькому імперіалізму ― другому найстрашнішому ворогу Польщі й України та всіх волелюбних народів. Далі документ подає перелік постанов, які мали бути реалізовані визвольними організаціями обох народів для налагодження спільної боротьби:

«1. Доложити всіх сил, щоби довести до замирення існуючі польсько-­українські конфлікти й протидіяти фактично всім намаганням підступної большевицької політики роз’єднати і поставити проти себе наші сили.