TextBook Труднощів у протистоянні польському наступу додавало те, що УПА досі була структурована у відділах чисельністю близько ста вояків у кожному, що дозволило польському війську легше розгромити їх. Адже ця кількість була недостатньою для того, аби чинити ефективний опір діям ворога; з іншого боку, вона була надто великою, щоби уникати зіткнень із ним.
Відділ УПА Степана Стебельського — «Хріна». Весна 1947 р.Польським військам удалося завдати вирішального удару по мережі українського визвольного руху на Закерзонні: більшість повстанських відділів розгромлено, тільки незначній кількості вояків вдалося прорватися на терени Чехословаччини чи УРСР, керівництво підпілля втратило зв’язок із підпорядкованими ланками. Доповідаючи у липні 1947 р. Проводу ОУН, Ярослав Старух указував на безперспективність спроб продовжувати тут боротьбу у попередніх формах: «Однак умовини дальшого побуту й боротьби у таких широких розмірах, як дотепер, переходять вже границі навіть надлюдських зусиль. Тому наша боротьба на цих теренах в найближчому майбутньому мусить прибрати дещо інші форми, а оставші сили мусять бути розміщені відповідно до доцільності дальшої визвольної боротьби у витвореній тепер новій дійсності на цих теренах».
Реформуватися для дій у нових умовах українське підпілля на Закерзонні так і не зуміло. Оголошена командиром Воєнної округи «Сян» Мирославом Онишкевичем у вересні 1947 р. демобілізація УПА була вже явно запізнілою. Створювати дрібніші ланки, що мали би працювати по-новому, вже не було з кого, та й, зрештою, після виселення українців не було для кого. Хоча окремі прояви діяльності українського підпілля польські органи безпеки фіксували і в кінці 1947-го, і на початку наступного 1948 р.
Підсумовуючи кількалітню боротьбу на Закерзонні, Ярослав Старух незадовго до своєї смерті писав: «Безмір жертви крови і терпінь народу, принесений на цьому клапті української землі, та розмір і героїчність його боротьби творять таку величню карту історії, якої не було ще ніколи в минулих віках і тисячоліттях! Незатертою пам’яттю найбільших гордощів і слави лишиться майбутнім поколінням українського народу той образ, коли рештки ограбленого, вигнаного насильством із його землянок, побитого і скатованого до крови населення української Перемищини везли ворожі людолови на вивіз в чужу землю, а вони з вагонів, незважаючи на побої, махали на прощання своїм повстанцям до лісів хусточками свій привіт, одверто перед лицем ворога-ката».
Втрати у війні після війни
Варто оцінити втрати, яких зазнали обидві сторони в останньому акті польсько-української війни. Тут спиратимемося на дослідження польських істориків, оскільки ґрунтовних підрахунків українські дослідники не проводили. Польські комуністичні історики Антоні Щесняк і Вєслав Шота вказують, що за 1944―1947 рр. від рук українських повстанців на Закерзонні загинули 997 польських вояків, 603 члени партій, міліціонерів, сільської адміністрації, 599 цивільних осіб. Причому найбільше вояків загинуло 1946 р., коли УПА досягла апогею свого розвитку на Закерзонні, тоді ж полягло 98 цивільних осіб. Більшість цивільних (368) загинуло 1945 р. — очевидно, під час відплатних акцій українського підпілля після хвилі польського терору навесні того року. Акцентуючи увагу на кількості втрат цивільного населення протягом трьох років, інший польський дослідник, Збігнєв Ковалевський, вказує, що за значно коротший період 1945―1946 рр. від рук польського підпілля загинуло 536 цивільних осіб.
Структура втрат і їхня динаміка яскраво засвідчують, що українське підпілля на теренах Закерзоння боролося не проти поляків, а проти комуністичної адміністрації, її військ та сил безпеки. Натомість з українського боку в період 1945―1948 рр., за підрахунками Ґжеґожа Мотики, загинуло 6—7 тисяч осіб, причому більшість із них цивільні. Отже, польська комуністична держава воювала не тільки, а може, й не стільки проти українського повстанського руху, як проти українського населення загалом. Це чи не найкраще ілюструє проведена 1947 р. акція «Вісла», коли під приводом ліквідації УПА було повністю депортовано і розсіяно українську національну меншину. Боротьба польської комуністичної влади проти українського підпілля тривала і після «Вісли», але вже не мала попереднього розмаху, тим паче не мала характеру польсько-української війни.
Отож, саме операція «Вісла» стала завершальним актом Другої польсько-української війни. Війни, яка тривала п’ять років і зібрала кривавий урожай жертв з українського та польського боку. Вона закінчилася 1947 р. без жодних капітуляцій, так само як і почалася 1942-го ― без жодних оголошень.
«Війна» довкола війни
Згадати не можна забути
Другій польсько-українській війні судилося тривале життя в пам’яті обох народів. Причиною цього був її драматичний характер, а також те, що кривавий вихор зачепив тисячі українських і польських родин. Не менш важливою стала необхідність тривалий час приховувати переживання ― у комуністичні часи як у Польщі, так і в УРСР говорити про цю війну заборонялося. Адже вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про дружбу народів, а згадки знову привертали б увагу до діяльності підпільних антирадянських рухів.
Тож про конфлікт між українцями і поляками радянська пропаганда згадувала дуже рідко і лише для того, аби черговий раз розповісти суспільству про «звіряче обличчя націоналізму» ― чи то українського, чи то польського. Наприклад, 1967 р. вийшли друком спогади Генрика Цибульського «Червоні ночі». До 1990 р. великими накладами надруковано ще чотири видання цієї книги (1969, 1974, 1977, 1990). Тому вона справила значний вплив на уявлення польської громадськості про події польсько-українського конфлікту. На фоні майже цілковитої мовчанки про трагедію Волині вона сприймалася мало не як відкриття недоступної до того правди. Змальований опис подій був далеким від історичних реалій. Адже українські націоналісти постали як «гітлерівські посіпаки», «жорстокі садисти», протистояти яким поляки могли лише завдяки радянській підтримці, — тези, корисні для комуністичної пропаганди. Особливо актуальними вони стали для комуністів у другій половині 1980-х рр., коли наростав антикомуністичний рух вже не лише в Польщі, а й в Україні. Саме тоді з’являються публікації Едварда Пруса (такі як «Герої з-під знаку тризуба», «Атаманія УПА»), витримані цілком в тому ж дусі комуністичної пропаганди. Особливість цього автора в тому, що після розвалу комуністичного режиму він не просто не зник як один з його трубадурів, а став одним із головних речників кресов’яцьких (організацій, які об’єднують поляків-вихідців із Західної України) націоналістичних середовищ у Польщі.
Інтенсивніше обговорення польсько-українського конфлікту до 1991 р. відбувалося за межами комуністичного простору. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікувати спогади чи тогочасні документи. Проте для подолання травматичного досвіду, яким була ця війна, закордонних ініціатив було замало, адже основні її учасники та очевидці, котрі жили в межах радянського впливу, були позбавлені права говорити про свій біль. Можливо, якби не було цієї заборони, тема Другої польсько-української війни через кілька десятиліть, після належного вшанування всіх її жертв, втратила би політичну складову, і тоді її б обговорювали лише її свідки та науковці.
Тим часом весь невисловлений і накопичений за десятиліття мовчання біль «прорвало» після падіння СРСР і утворення незалежних держав України та Польщі. Головними ініціаторами та промоутерами обговорення гострих питань польсько-української війни стали ті, хто протягом багатьох років змушений був мовчати, ― її учасники, очевидці та жертви.
Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939―1945 років». Видання 1990 р. містило 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині. Метою упорядників книги, як видно вже з її назви, було описати «злочинну» діяльність вояків УПА та членів підпілля ОУН. Відповідно, польсько-українське протистояння подавалося вкрай однобоко: поляки лише жертви, винні лише українці. Заданий публікацією напрямок поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а згодом навіть у історіографії.
В Україні навіть за кілька років після розвалу СРСР не з’явилося якихось досліджень чи спроб зібрати джерела на цю тему. Українська історіографія, яка зазнала більших, ніж польська, втрат у комуністичні часи, значно довше спиналася на ноги. У суспільно-політичному дискурсі незалежної вже країни тривалий період домінувала еклектична модель українського минулого, яка поєднувала в собі нові національні віяння (такі як історія УНР) з канонами радянської історії (як Велика вітчизняна війна). Тема УПА залишалася на маргінесі академічної історії.
Доволі сильна комуністична партія продовжувала активну боротьбу із дискредитації українського визвольного руху в роки Другої світової війни, надалі змальовуючи його антинародним та колаборантським. У 1990-ті рр. одним із сюжетів дискредитації УПА у виконанні комуністів стає волинська тема. При цьому комуністи в Україні активно використовували напрацювання польських націоналістичних істориків.
Але і їх «напрацювання» ставали в пригоді польським історикам. Цитата із раніше згадуваного «наказу» Дмитра Клячківського про знищення всього польського населення, яку безкритично передруковували не лише такі одіозні публіцисти, як Едвард Прус, але й історики Владислав Філяр, Леон Попек, вперше була запущена в інформаційне поле у статті Владислава Наконечного «Мертві закликають живих», що з’явилася 1994 р. Автор фальшивки — колишній директор партійного архіву Волинського обкому КПУ, згодом редактор газети «Радянська Волинь».
Український дослідник Сергій Рябенко довів, що публікації Наконечного є першоджерелом ще принаймні двох важливих фальшивок, які мали доповнювати «наказ», ілюструючи його виконання. Ідеться про «лист» Юрія Стельмащука до Миколи Лебедя (від 24 червня 1943 р.) та «звіт» одного з повстанських командирів на Волині Івана Климчака — «Лисого» за вересень 1943 р. Як і з першою фальшивкою, двом наступним вдалося міцно прописатися в польській та навіть українській історіографії. Цитати з них безкритично використовують, крім уже згаданих Філяра та Попека, Ґжеґож Мотика та Ігор Ільюшин. Комбінація трьох фальшивок лягла згодом в основу міфу про існування в українських націоналістів наміру знищити все польське населення Волині, який став підвалиною для політичних рішень щодо визнання антипольських акцій геноцидом.
Політизація питання польсько-українського конфлікту почалася в 1990-ті рр., навіть швидше, ніж його серйозні дослідження. В Україні його використовували здебільшого ліві та проросійські сили з метою не допустити визнання на державному рівні вояків УПА учасниками боротьби за незалежність. У Польщі, навпаки, він став знаряддям для мобілізації правого електорату, зокрема тому, що в цьому таборі вагому роль відігравали так звані кресов’яцькі організації, серед яких було чимало свідків чи нащадків тих, хто пережив конфлікт.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна» автора В'ятрович В.М на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна“ на сторінці 44. Приємного читання.