Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Відомий американський дослідник Джон Армстронг чи не першим відзначив: «У кінцевому результаті опосередкованим, але найбільш шкідливим результатом вторгнення Ковпака стало загострення стосунків між українцями і поляками Галичини».

Ще одним чинником, який вплинув на стосунки між українським та польським підпіллям саме в цей час, стали персональні зміни у верхівці обох рухів. Від керівництва ОУН усунуто Миколу Лебедя — його замінив Роман Шухевич, більш радикальний щодо поляків, ніж його попередник. У командуванні Армії Крайової змінився командир Львівського обшару ― замість генерала Савіцького на цю посаду при­значено Владислава Філіпковського, скептично налаштованого щодо співпраці з українцями.

Проте важливо відзначити, що польське підпілля в Галичині не зводилося виключно до АК. Огляд, підготовлений українськими повстанцями в серпні 1943 р., репрезентує тут цілий спектр підпільних польських політичних організацій та їхніх збройних відділів. Вони вирізнялися чисельністю, тактикою та політичною орієнтацією. Очевидно, між різними опозиційними силами існувала гостра конкуренція у боротьбі за лідерство. Отож, у польському підпіллі Галичини, попри його суттєво сильніші позиції порівняно з Волинню, не було єдиного політичного чи військового командування, що, своєю чергою, теж ускладнювало стан справ у польсько-українському конфлікті.

Вибухонебезпечну атмосферу, яка склалася у Львові, добре відтворює звіт українських підпільників від серпня 1943 р. Окремі акції польського підпілля, спрямовані проти відомих українців, мало не призвели до спалаху масштабного протистояння. Убивство професора Ластовецького [36], ― читаємо тут, ― який мав широкі зв’язки у колах львівської інтелігенції, допровадило до максимуму напруження. Перше це було питання в бік організації: «Чому нічого не роблять?», «Де ці молоді?» /.../ Громадська опінія рухнулася. Навіть люди, що стояли осторонь від усяких політичних подій, намагалися репресій на поляках.

Чільніших громадян огорнула паніка. Ніхто поза восьму годину не виходив майже на вулицю. У помешканні професора Панчишина і ще кількох ночувала сторожа. У такій атмосфері група бувших комбатантів, зложена з 5-ти осіб, запропонувала нашому зв’язковому зорганізувати самооборону, а у своїх деклараціях дійшли до того, що самі будуть виконувати присуди. Їм в засаді не заборонено зорганізуватися, але сказано, що організація має досить людей до технічної роботи, ці громадяни сповнять як слід обов’язок супроти самооборони, коли добре зорганізуються між собою як симпатики, коли дадуть відповідні хати, де мусіли б заїхати люди, які займаються самообороною, коли оподаткують себе місячно і т. п.».

Ще одним фактором дестабілізації Галичини у середині 1943 р. стала інформація про антипольські виступи на Волині. «Поляки сильно зактивізувались наслідком волинських подій, ― читаємо у підпільному звіті від липня 1943 р. ― Є багато польських втікачів з Волині, особливо в прикордонних повітах Сокаль і Радехів. Поляки роз’юшені на українські виступи на Волині, дишуть на українців полум’ям ненависті і жадобою відплати. Вже готуються з їх сторони активні виступи в сторону українців на терені області (вбивство українця в Радехівщині, спроби атентатів в Жовківщині)».

Підпільне видання «Słowo Polske» уже влітку 1943 р. друкувало статті про події на Волині під драматичними заголовками «З Волинського пекла» чи «Волинь і Поділля у вогні і крові». Тут було подано свідчення людей, що пережили антипольські акції, часто у формі перебільшеної, емоційно насиченої інформації. До прикладу, у розповіді про реальне вбивство польського священика у Порицьку через неповні два тижні з’явився фантастичний сюжет про його розіп’яття українцями.

Самі втікачі з Волині стали важливим чинником формування польсько-українських стосунків в другій половині 1943 р. в Галичині. І це не дивно, адже їх тут з’явилося досить багато. Польські документи називають цифру 7200 осіб, які були розміщені в такий спосіб: 2000 — у Львові, 2000 — у Бродівському повіті, 1100 — у Збаразькому, 800 — у Тернопільському і решта дрібнішими групами в інших галицьких повітах. Постраждалі від українців, вони не сприяли примиренню між обома народами, а, навпаки, провокували загострення стосунків між ними.

Загалом у розпалюванні польсько-українського конфлікту в 1942―1944 рр. спостерігаємо своєрідний ефект доміно: інформація про антиукраїнські акції на Холмщині проникає на Волинь і провокує там масові антипольські виступи, відомості про які, своєю чергою, активізують польське підпілля Галичини в напрямку антиукраїнських дій.

Про суттєве напруження в польсько-українських стосунках у Галичині другої половини 1943 р. читаємо у повстанських звітах: «Українство, навпаки, чим раз більше накипає ненавистю до поляків до тої міри, що кожної хвилини готові вирізати поляків до кореня і не буде засміливим твердженням, коли скажу, що якраз на тому відтинку українські маси здібні перевести в чин». В інших документах не раз знаходимо інформацію, що у відповідь на польські вбивства українці домагаються проведення антипольських акцій.

Стримувальна політика ОУН не завжди знаходила розуміння. У звіті українського підпілля читаємо: «Тяжко нам говорити, а тим більше щось конкретного зробити по злагідненні відносин на польсько-українському відтинку. Українське суспільство зараз цього зрозуміти не може, бо воно бачить, як сильно поляки в наступі активні. Це може статися тоді, коли б поляки з зайнятих дотепер своїх позицій відступили».

«Думка про спільний фронт боротьби, ― читаємо в іншому документі, ― не знаходить серед загалу свідомого українства жодного зрозуміння <…> В таких умовинах тяжко провадити тактичну лінію на протипольському відтинку, а це головне наслідком її зламання на терені Волині і шовіністичного наставлення польської поліції, якій все сниться імперіялістична Польща і яка не хоче бачити зросту сили українського народу на ЗУЗ, та хиба могла б бути переконана реальним аргументом п’ястука».

Отож, звітодавець стверджує, що існувала певна «тактична лінія» щодо поляків, принаймні в Галичині, більше того, визнає, що її не вдалося дотримати на Волині. На нашу думку, це є додатковим доказом того, що антипольські акції на Волині мали стихійний, неконтрольо­ваний характер.

У звіті польського підпілля за літо 1943 р. теж відзначається як важливий факт, «що території, які, вважалось, найбільше опановані Бандерою, не виказують сигналів виступів проти поляків (Бережани, Перемишляни, Сколівщина, Дрогобиччина, Яворівщина)». Попри труднощі, лінію, спрямовану на нерозгортання конфлікту в Галичині, стримування «третього непотрібного» фронту протягом 1943 р. тут загалом вдалося реалізувати.

Одним із заходів утримання під контролем ситуації в Галичині після надходження вісток із Волині стало оголошення в липні 1943 р. через спеціальну листівку позиції Проводу ОУН до польського населення. «Спільна доля, яка злучила нас сьогодні, ― читаємо в листівці «Поляки» за липень 1943 р., ― і наша спільна боротьба проти загарбників Берліна і Москви за власні держави вимагають порозуміння обох народів. Український нарід є завжди готовий до такого порозуміння. Ми не маємо ворожих намірів по відношенні до польського народу і не хочемо ані одної п’яди польської землі. Ми визнаємо право кожного народу на самоозначення і на власну державу. Наше відношення до польського народу є сперте на приязні й бажанню співжиття». Проте польське підпілля не сприйняло цієї заяви ОУН як спроби залагодити протистояння. «В час, коли на Волині, в Східній Малопольщі, на Поліссі і Холмщині лилася кров тисяч безборонних польських родин, ― читаємо у виданні «Nasze Ziemie Wschodnie», ― мордованих українцями, серед яких бойовики ОУН відігравали ганебну роль провідників, «Організація Українських Націоналістів Самостійників» у відозві з повним цинізмом намагається довести, що не українці мордували поляків, а поляки українців, що поляки, а не українці вислуговуються перед німцями». Польська «Крайова репрезентація політична» 30 липня того ж року й собі опублікувала відозву до українського народу. Документ сповнений докорів на адресу українців за співпрацю з німцями, а також погрозами покарати повстанців, щойно буде відновлено Польську державу.

Єдиним сприятливим моментом можна вважати заяву польського уряду, де було позитивно оцінено прагнення українців власної державності. Але разом із тим зазначалося: «Освідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої, у південній частині якої одвіку мешкають поляки поруч з українцями, де Польська Нація упродовж століть чинила велетенський цивілізаційний та економічний внесок». Звичайно, така заява не сприяла залагодженню стосунків між двома народами, її не сприйняли ні українські кола, ні шовіністично налаштовані поляки.

Останні видали навіть спеціальний «Відкритий лист до “Крайової репрезентації політичної”», де дуже гостро засудили будь-які спроби звернення до українців у принципі. «Ще не поросли травою могили тисяч помордованих українською рукою наших братів і сестер, ― читаємо тут, ― ще не поглинула земля крові свіжих жертв Волині /.../, а тут звучать із ваших вуст слова про забування кривди». Далі автори листівки, підписаної «голоси малополян», наводять типові для польського шовіністичного дискурсу тези про українців як вигадку австріяків, про їхню готовність співпрацювати з тихими і спокійними русинами і необхідність виселення всіх, хто вважає себе українцями, до Росії. Тож цілком можна погодитися з польським дослідником Тожецьким, який назвав звернення «Крайової репрезентації політичної» забавами з вогнем і провокацією, яка тільки долила оливи до вогню українсько-польського конфлікту.

Ще одна невдала спроба порозуміння

Відносно спокійніші польсько-українські стосунки в Галичині створювали передумови для налагодження контактів між підпільними рухами обох народів. У серпні―жовтні 1943 р. у Львові, цього разу з польської ініціативи, відновлено переговорний процес. Його учасниками з українського боку були представники Проводу ОУН Михайло Степаняк, Іван Гриньох та Євген Врецьона, з польського ― уповноважені комендантом «Збройних сил краю», підпорядкованих лондонському еміграційному уряду. Під час проведення цих перемовин для засвідчення власної офіційної позиції у польському питанні Провід ОУН опублікував спеціальний комунікат. «Польсько-українська різня, ― читаємо в цьому документі, ― лежить сьогодні в інтересі Німеччини, а в першу чергу в інтересі большевицької Москви, яка шляхом взаємного фізичного винищування українців і поляків змагає до тим легшого поневолення обох народів та заволодіння їхніми землями. Провід ОУН самостійників-державників осуджує акти взаємних масових убивств, звідки вони не походили б, і взиває все українське громадянство бути чутким на ворожу інспірацію та дотримуватись постави, яку диктує інтерес національно-визвольних змагань українського народу».

Керівництво українського визвольного руху не обмежилося декларативними документами. Тоді ж, у жовтні 1943 р., у вказівках Крайового проводу зазначалося: «Категорично припинити всякі протипольські виступи й акції, що являються відхиленням від політичної лінії Організації та не виеліміновують, а посилюють проти нас другорядний фронт боротьби. Ініціювання і виконування заборонених актів трактуватиму як саботаж і провалювання політики ОУН, а виновників каратиму по законам найвищого революційного порядку. Виїмок становлять спецвідділи, що в індивідуальних випадках стосують заходи ліквідації, і то тільки за попередньою апробатою Краєвого Провідника».