Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

На початку червня польські сили намагалися провести контрнаступ. Його завданням, за свідченнями одного з учасників, було: «1) якнайбільше ограбити села, які під володінням УПА, головно ходило о харчеві продукти, це в зв’язку з голодом; 2) окружаючими маневрами знищити відділи УПА; 3) винищити цивільне населення на захоплених теренах в поході на схід і знищити по дорозі всі села». Наступ, у якому брали участь три батальйони силою 600 польських вояків, ішов за трьома головними напрямками: з боку Томашева на Губинок, Диниська, Річицю і Ульгівок; з Лащева на Стенятин, Посадів, Ріплин; з Тишівців на Старе Село і Діброву.

Ось як описує акцію повстанський звітодавець: «За кожним одним, добре озброєним та на військовий лад зорганізованим батальйоном посувалося кілька сотень цивільної польської маси з возами, дротами, вилами, лопатами, щоби в завойованому «Гайдамацькому краю» забирати майно помордованих українців».

Проте польська акція, наразившись на сильний опір УПА, зазнала поразки. Загалом, за підрахунками українського дослідника Володимира Мороза, у червні 1944 р. на фронті протяжністю від Чесанова до Грубешева було зосереджено тринадцять сотень УПА. Якщо до цього додати сили самооборонних боївок, то чисельність українців становила близько двох тисяч вояків. Бої тривали до липня 1944 р. За підрахунками польського історика Ґжеґожа Мотики, кожна зі сторін втратила в боях близько 3—4 тисяч осіб. Більшість із них, очевидно, були цивільними.Хоча власне поняття «цивільного» чи некомбатанта, тобто неучасника збройного конфлікту, у польсько-українській війні було доволі розмитим. Документи з Холмщини подають інформацію про масову участь в антиукраїнських акціях місцевого польського населення. Серед цих документів можна також знайти протоколи-роз’яснення, чому те чи інше польське село було спалене українськими селянами.

Активні бойові дії на цих теренах спонукали багатьох українців залишати їх. За даними УЦК, на кінець червня 1944 р. було 12 тисяч біженців лише з Грубешівщини.

Завзяте фронтове протистояння між українським і польським підпіллям припинилося з переходом іншого фронту ― німецько-радянського.

«Прихід Червоної Армії 17 липня 1944 р. на землі Холмщини, ― читаємо у повстанському огляді, ― кількостево послабив відділи УПА. Це сталося внаслідок переходу фронту, коли відділи УПА під напором великої маси ворожого війська розпорошилися, однак по кількох тижнях, хоч в меншій кількості, відділи зорганізовано наново. Зараз по переході Буга червоноармійці першому стрічному селянинові говорили, що вони прийшли створити «Самостоятєльну Польщу». Червоноармійці абсолютно не орієнтувалися, що на широкому надбужному пасі замешкує компактною масою українське населення. Підбадьорені поляки почали вертати з корінної Польщі на свої спалені господарства, однак це вертали боївки АК, щоб за плечима більшовиків дальше робити заколот і нищити українців. Боївки СБ перевели гостру контролю горожан і частину прибувших поляків зліквідовано, а другу завернено назад в Польщу. Залишились тільки польські родини на тих кольоніях, що передньо не включались до протиукраїнської боротьби».

Проте конфлікт і після цього не вичерпався, лише набув більш прихованих форм, а саме використання у боротьбі з ворогом нового окупанта. «Поляки ідуть своїми втертими шляхами донощицтва і провокації, ― читаємо у звіті українського підпілля за жовтень 1944 р. ― Багато їх вступило до міліції. Багато вертається із заходу на старі місця. Вони раділи першим вісткам про створення польської держави, але тепер багато інтелігентів бачить, що Польща піде слідами Прибалтійських держав, тобто стане Радянською Республікою. Агітація проти емігрантського уряду полякам не по нутру. Не дивлячись на те, поляки співпрацюють з НКВД. В масових облавах поляки показують свідомих українців, яких арештує НКВД».

Отож, розчарування радянською дійсністю поступово починало домінувати в польському суспільстві. Ейфорія визволення від нацистів та відновлення держави швидко проходила, ставало зрозуміло, що справжньої свободи у новій Польщі не передбачалося. Згодом саме ця атмосфера, постійно посилювана комуністичними репресіями, стане платформою для польсько-українського порозуміння.

Іншим важливим чинником, який надалі впливав на польсько-українські стосунки, стали взаємні переселення, заплановані згідно з угодами між радянською Україною та організованим Москвою новим комуністичним керівництвом Польщі — Польським комітетом національного визволення.

До кінця 1944 р. переміщення зберігало добровільний характер. Серед сіл, які найшвидше погодилися на виїзд, були саме ті, які навесні 1944 р. найбільше постраждали в результаті акцій польського підпілля. «У спаленому поляками селі Сагринь Грубешівського повіту, — пише історик Олег Савчук про депортації на рубежі 1944—1945 рр., — виявили «бажання» виїхати останні 115 українських родин (384 особи, насамперед в Одеську та Дніпропетровську області, декілька родин просилися у Волинську й Рівненську області). 513 мешканців спаленого села Модринь того ж повіту бажали виїхати на Одещину (кілька родин на Волинь). У спаленому поляками селі Турковичі того ж повіту 130 родин (484 особи) в основному виїхали у Дніпропетровську, частково Херсонську, Рівненську й Волинську області».

«Найбільш звернена увага на переселення, хоч як ніхто не хоче вірити, що таке наступить. Вже появились відозви Польського Комітету Національного Визволення (Польські Комітет Визволення Народовего) в справі переселення. Переселення буде вповні добровільне; одначе дотепер ніхто не зголошується».

Уже наступного, 1945 р. польська влада вирішила пришвидшити депортацію, залучивши військові сили, що призвело до чергового загострення польсько-української війни.

---

Згасання полум’я війни на Волині

---

Перелом 1943―1944 рр. характеризувався черговим наростанням конфлікту, який, зважаючи на те що польські підпільні сили в перші місяці нового 1944 р. розгорнули створення 27-ї Волинської дивізії АК, набув ознак війни між обома підпільними арміями. Проте цивільне населення в цій війні страждало, на жаль, не менше, ніж раніше, адже її вели за панування над територіями, які населяли як українці, так і поляки. Кожна з підпільних армій ― УПА та АК ― проводила дії, спрямовані на «здобуття оперативного простору» в терені, що часто виливалося у ліквідацію чужонаціонального населення, яке розглядали як потенційну загрозу для розвитку власного руху.

На початку 1944 р. дивізія радянських партизанів під командуванням Петра Вершигори розпочала масований наступ на бази УПА у Свинаринському лісі. Повстанці змушені були відступати, чим скористалися польські підпільники. «У перших числах лютого, — пише історик Іван Ольховський, — на села, що розташовувалися навколо «Свинаринської січі», здійснили свої «очищувальні акції» батальйони «Сокола», «Яструба», «Луни» і «Сивого» 27-ї Волинської дивізії піхоти АК, які щойно поповнилися поліцаями 107-го шуцбатальйону. Польські вояки захоплювали навколишні села практично без бою, адже упівців у них уже не було. Відтак мішенями під час їхніх «військових дій» ставали українські селяни-біженці. Так, у Свинарині під час нападу польських вояків загинуло 50 осіб, у Мочулках — 10 осіб, у Ревушках — 14 осіб, у Вовчаку — 9 осіб, у Осі — 23 особи. З цих окупованих сіл аківці чинили наскоки на Осекрів, де вбили 40 осіб, на Маковичі, де полягло 47 українців».

Вояки УПА. 1944 р.

Діяльність АК на Волині в цей час описує їхній безпосередній учасник Вінцентій Романовський. «Нові бої розгорілися на зламі 1943—1944 рр., — пише він, — коли поляки отримали наказ цілковитого очищення цих теренів з огляду на підготовку акцій проти німців. У боях і двосторонніх сутичках здобувалося село за селом. Згідно з наказом «Любоня», під захист підпадали лише жінки, діти та старі. Утім, йшлося про захист життя, але не право на місце помешкання. Всі мали виселитися на терени, де ще панували німці. Після зламання опору УПА цивільне населення отримувало короткі терміни для залишення своїх сіл. Ті, що спізнювалися, ризикували життям. Забирали найнеобхідніші речі, а цінніші предмети домашнього вжитку закопували в землю. Йшли на вигнання в таких же умовах, які творили кілька місяців перед тим полякам».

Схожі акції на всій Волині тривали і в березні 1944 р. «До дня 15.III,― читаємо у повстанському звіті за початок 1944 р., ― з рук ляхів впало в районі Верба понад 600 осіб. Населення знаходиться в справді критичному положенні. Все майно, яке було, забрали ляхи, а люди тиняються по лісах обдерті і голодні. Такий стан триває вже около 2 місяців». За інформацією Ґжеґожа Мотики, від 11 січня до 18 березня 1944 р. вояки 27-ї Волинської дивізії АК провели 16 великих боїв з українцями. «Операції проти УПА, ― пише він, ― слід вважати успішними. Завдяки ним поширено операційну базу дивізії, забезпечено польські сили перед несподіваними українськими атаками».

Українські жертви польсько-українського протистояння на Волині

Один з учасників антиукраїнських операцій на початку 1944 р. Станіслав Вавжицький згодом на допиті в НКВД свідчив: «Напади на села проводилися нерегулярно і по кілька разів, учасниками групи Філіповича повністю знищено села Рівно, Перетирки [37], Полапи, Сокіл, Запілля, Штунь, Висоцьк, Ставки, Ставочки і низку інших українських сіл. Скільки там в цих селах знищено населення, я не знаю. Реальну допомогу нашій групі по знищенню українських сіл і населення, яке не встигло втекти при нальоті, надавала російська збройна група, чисельністю більша, чим наша, а згодом з нами ходила і німецька жандармерія із Маціївського району».

Батальйон 27-ї Волинської дивізії АК поручника Міхала Фіялки — «Сокола»

«Поширення операційної бази» супроводжувалося масовими злочинами польських вояків проти цивільних українців. Про це писали не тільки українські, а й польські підпільники. У звіті на ім’я волинського представника польського уряду від 31 січня 1944 р. читаємо: «Те, що зараз діється у сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують «наскоки» на українські села, виганяють із них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей».

Існували чіткі вказівки та накази командування польського підпілля, які забороняли ліквідацію під час акцій цивільного населення, особливо жінок та дітей. Проте, як і у випадку з українськими повстанцями, партизанське командування не здатне було цілком контролювати власні збройні загони. Почуття особистої образи, біль від втрати рідних та близьких, загальна атмосфера взаємної ненависті часто штовхали українських чи польських партизанів на вчинки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.