TextBook Незалежно від того, які цілі ставили перед собою бандерівці, проводячи антипольську акцію, результатом подій на Волині протягом 1943 р. стали значні втрати, завдані як польському підпіллю, так і польському населенню регіону загалом. Попри намагання використати у боротьбі з українцями німецьку чи радянську допомогу, польське підпілля залишалося весь час слабшим порівняно з українським. Відомий український історик Ярослав Дашкевич указує, що після депортацій 1940―1941 рр. співвідношення українського і польського населення становило на Волині 7:1 (на 1,6 млн українців приблизно 220 тисяч поляків). Менша порівняно з українцями чисельність поляків ― мешканців Волині, невисока густота населення обернулися більшою кількістю жертв. За інформацією, яку надавало польське МВС уряду в Лондоні, втрати польського населення на Волині восени 1943 р. оцінювали в 15 тисяч загиблих і кільканадцять тисяч утікачів, які врятувалися, переселившись на інші терени. Приблизно про такі ж втрати на допиті говорив Юрій Стельмащук.
Цифри, названі сучасниками цих подій, потребують уточнення, проте безперечним є те, що польська меншина Волині зазнала непоправних втрат.
Ось як пишуть про це документи українського підпілля від жовтня 1943 р.: «З польським елементом, що замешкував ці терени, мабуть, порвано назавжди. Сьогодні вони всі знаходяться під «опікою» німців по містах і разом з ними виїжджають нищити українське цивільне населення і палити села. Поляки сьогодні знайшлися особливо в тяжкому положенні: голод, холод, собача служба німецьким імперіялістам і те, що до колишніх своїх осель не мають вороття. Не менше поважно задумуються вони над тим, що вони будуть робити, коли відступатимуть звідсіля німці і йтимуть більшовики. Надію на панування на цих теренах втратили. Поки що, скільки можуть грабують і палять українські села та нищать українське цивільне населення».
У польських документах від осені 1943 р. зазначалося: після українських акцій літа 1943 р. польське населення зосереджене в 11 повітових містах і 25 сільських оборонних базах. «Ці бази, — читаємо тут, — це окремі села чи кілька польських сіл, розташованих поруч, до яких стягнуто населення із небезпечних сіл. Кожна база має невеликий польський збройний відділ. У випадку атаки поляки захищаються».
Питання про те, чи ініціювало керівництво українського підпілля масові антипольські акції, залишається дискусійним. Натомість безсумнівними є намагання використати їх результат для власного посилення і закріплення в терені: у вересні 1943 р. оголошено про створення комісій для перерозподілу між українськими селянами земель колишніх польських колоністів. Звичайно, цей крок додав підтримки УПА.
Щоб закріпити зміни в етнічному складі Волині, які відбулися після знищення чи вигнання поляків, було видано розпорядження про ліквідацію матеріальних слідів їхнього існування на цих землях. «В терені, де знаходяться польські пам’ятники, костели і т. ін. польські фігури, ― читаємо у вказівках українського підпілля, ― все розривати, розносити в прах, не лишити навіть місця. Цю акцію виконати дня з 10-го на 11-го.Х.43 р. вночі».
Відповідь польського підпілля Волині
Польське підпілля поступово оговтувалося після завданих українцями ударів. Від серпня 1943 р. дедалі частішають збройні напади на українські села, що здійснюються як спільно з німцями, так і самостійно. «У попередні місяці на зорганізовану протипольську акцію зі сторони українського населення поляки відповіли утечею під захистом німців і неорганізованим слабким спротивом, ― ідеться у звіті з Володимирщини та Горохівщини від серпня 1943 р. ― Тепер поляки мстяться на українське населення, організовуючи на спілку з німцями масакри, пожари і грабунки, а українське населення — або утечею (Мосур, Вілик, Стенжаричі, Писарева Воля), або малоефиктивними актами відплати (колонія Хвалка ― вбито з родини польської і «за одним замахом» одного українця, Заболоття ― дві жінки з дітьми). Зі страху перед взаємнозагрожуючою акцією винищення багато місцевостей евакуювалося в незагрожені терени і ліси (поляки ― зі Станіславова, Хвалки, Землиці, частинно з Градів і ін., а українці — з місцевостей, зазначених вище). Німці користають з ситуації, відбираючи майно від польських утікачів, посилаючи їх на роботи до Німеччини (Станіславів) і поповнюючи ряди польських озброєних банд та поліції, яких приміщують у пунктах своїх терористичних випадів (Берестечко ― 100 осіб, Білин, Володимирівка ― 200 осіб, Конюхи і багато інших). Лють польської поліції проти українців безмежна. Коли б німці їх не стримували (не бажаючи сильного загального відношення з українським населенням), вони би здатні були спричинити нам стократно більші втрати в людях, ніж це досі чинять. Деяка частина польського населення (дуже нечисленна) залишається ще на місцях постійної своєї праці, ідучи з нами на різні компроміси, ініціюючи всякі переговори (Вербський район), які, щоправда, не дали досі жодних результатів».
Бійці 3-го батальйону 50-го полку 27-ї Волинської дивізії Армії КрайовоїАктивізацію польських антиукраїнських акцій на Волині у другій половині 1943 р. відзначають і радянські партизани. В одному з їхніх документів читаємо: «В районі Рафалівки Ровенської області знаходиться польський загін «Пілсудчиків», який 13 листопада цього року влаштував «криваву суботу», вирізавши українське населення в селах Колодяк і Собищине Рафалівського району. Схожі загони є в інших районах Ровенської області, дислокація їх не встановлена». За твердженням українського історика Володимира Сергійчука, станом на жовтень 1943 р. відбулися зміни в балансі польсько-українських втрат: «Українці втратили вбитими і спаленими 855 осіб, а поляки ― 213». Збірка «Польський терор на ЗУЗ» (1944), опрацьована українськими підпільниками на базі теренових звітів, подає інформацію про близько 30 українських населених пунктів Волині, атакованих поляками за серпень―листопад 1943 р.
Польське МВС у листопаді 1943 р. констатувало, що втеча поляків з Волині на той час уже зупинилася, більше того, дехто повертається на залишені землі і організовує осередки самооборони. Звітодавець з радістю відзначає: «Сила польського опору на селі зростає. Нещодавно в Любомльському повіті відбулися сутички польської самооборони з бандами УПА, в яких українці зазнали значних втрат».
До кінця 1943 р. у звітах українського підпілля зустрічаємо інформацію про неможливість продовжувати чи започаткувати організаційну роботу, зважаючи на активізацію поляків. «В західній частині Голобського району, а також північній частині Турійського району, ― читаємо в грудневому звіті українського підпілля, ― організаційна робота є неможливою з огляду на поляків, котрі поширюють свої дії з с. Купичева на околичні села: Клюськ, Горуша, Задиби, Радовичі, Черніїв, Новий Двір, Озеряни, Сушибаба, Літин, Дажва, Каролінка і інші. В згаданих селах ляхи грабують майно і мордують населення, котре масово втікає в південні частини району». Про це ж інформують з інших територій: «Поляками опанований терен ― північно-західна частина Любомльського району. Роблять випади на південні села Головенського району і західно-південні Матіївського району. Переважно граблять і мордують цивільне населення, стараються збройними чинами доказати свою вищість. Пропаганди майже не ведуть своєї. Населення їх ненавидить і з загрожених сіл утікає в більш безпечні».
Контрольовані польським підпіллям терени стають базою для розгортання тут збройних загонів 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової, яка починає творитися на початку 1944 р.
Жертвами кривавого протистояння влітку 1943 р. стали не тільки українці та поляки, але й чехи, що мешкали тут великими громадами. Одна з найбільших трагедій, у якій постраждали сотні чеських та українських мешканців, сталася в селі Малин. У повідомленні рівненського єпископа Платона до митрополита Полікарпа йдеться про участь поляків, імовірно поліцаїв, у цій акції. «Маємо за честь з великим жалем повідомити Ваше Високопреосвященство, ― читаємо тут, ― що, як нам донесено дня 14.VII.1943 року, в с. Малині, Острожецького району, Дубенської округи сталася жахлива подія нечуваного морду українського і чеського населення: людей загнано до місцевої деревляної церкви й спалено. Тих, що не вмістилися в церкві, загнано в помешкання бувшої гміни та по клунях і рівно ж спалено. Разом спалено до 850 осіб. Робила це все державна поліція при допомозі узбеків і поляків. Крик конаючих людей в вогні було чути на 5 км. Священикові вдалось врятуватись».
Швидке наближення радянсько-німецького фронту змінювало ситуацію у протистоянні. Радянська влада поверталася, і саме вона знову стане головним ворогом для українських націоналістів, на якому буде зосереджено всю увагу. Тому восени 1943 р. доходить до відновлення переговорів між українським та польським підпіллям. Зустрічі відбувалися в Галичині, де розміщувалося керівництво обох підпільних рухів на західноукраїнських землях, проте серед ініціаторів їх проведення були й представники українського підпілля Волині. В одному зі звітів волинського СБ ОУН за вересень 1943 р. автор зазначає: «Вважаю політично доцільним звернутися до компетентних чинників із внеском про ревізію нашого відношення до поляків і дорогою перетрактації [35] з польськими провідниками відірвати їх від німців і більшовиків, що позбавило б одних і других поважної кількості живої сили та морально їх розложило. Скрутне положення поляків під сучасну пору дає підставу думати про успіх такого потягнення».
На жаль, переговори вкотре завершилися нічим, а тому не здатні були зупинити розростання вогнища конфлікту, яке на той момент вже перекинулося і на Галичину, охопивши, таким чином, практично всю Західну Україну.
Галичина 1943 р. Перші іскри війни
Ситуація в Галичині у першій половині 1943 р. суттєво відрізнялася від волинської. По-перше, німецький окупаційний режим тут був значно м’якшим і не викликав такого стихійного спротиву населення, як на Волині та Поліссі. Навіть більше, німці готові були продовжувати в Галичині «проукраїнські» загравання — зокрема, оголосивши про створення Ваффен СС дивізії «Галичина». Малопомітною тут до середини 1943 р. залишалася й діяльність радянського підпілля. На галицьких теренах позиції ОУН(б) були значно сильнішими, її підпільні ланки охоплювали майже кожне село, бандерівці практично не мали тут сильної опозиції на зразок загонів «Тараса Бульби» чи мельниківських партизанських відділів. Це все дозволило ОУН(б) опанувати ситуацію та спрямовувати її розвиток у потрібному русі, уникаючи неконтрольованих стихійних заворушень.
Схоже, як і на Волині, у Галичині становище докорінно змінили радянські партизани. Спроба великого з’єднання на чолі із Сидором Ковпаком прорватися в Карпати і закріпитися тут спонукала керівництво ОУН(б) передчасно взятися до розбудови повстанських відділів. Таким чином, улітку 1943 р. в Галичині постає Українська народна самооборона, яка розпочинає акції проти радянських партизанів та німецьких окупаційних сил.
Поява червоних партизанів активізувала діяльність і польського підпілля, яке, до речі, у Галичині теж мало суттєво сильніші порівняно з Волинню позиції. «Рейд більшовицької партизанки, ― читаємо у звіті українського підпілля за липень 1943 р., ― скріпив віру поляків у скорий провал німецької держави і у можливість виникнення польської держави. Свою радість з тої причини не стараються навіть закривати. Польське підпілля охопило скрізь міста, польські кольонії та лігеншафти». В іншому звіті зі Львівщини стверджується, що влітку 1943 р. почалося розгортання збройних загонів польського підпілля чисельністю 15—30 бойовиків. Крім того, відбувається збільшення місцевих сил через скерування в Галичину через Равщину та Любачівщину груп із північного заходу, з центру Польщі.
Усе це, на думку звітодавця, дає підстави твердити, що «поляки пляново підготовляють себе до боротьби за ЗУЗ, що їх хочуть включити в кордони Польської Держави».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна» автора В'ятрович В.М на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна“ на сторінці 22. Приємного читання.