Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Про одну з таких акцій, яка відбулася в селі Запілля на Любомльщині, розповідає в книзі «Кривава Волинь» Іван Ольховський: «18 березня 1944 року село оточили два батальйони вояків 27-ої Волинської дивізії піхоти: поручника Казиміра Філіповича («Корда») та поручника Міхала Фіалки («Сокола»). Мешканців Запілля, які кинулися втікати в ліси та багна, польські вояки розстрілювали і зганяли у будинки (зокрема, до Киселів) та до клуні Мадричунів. У північно-західній частині села ― Козачку — поляки наштовхнулися на самооборону села. Зав’язалась перестрілка. Поляки втратили кількох вояків і відступили до центру села. У цей час декому із запільців вдалося вискочити зі схронів і втекти до лісу. Нападники зрозуміли, що їм чинить опір невелика кількість людей, і вони масованим вогнем витіснили їх у ліс за межі Запілля. Після цього почалася жорстока розправа над упійманими запільцями та мешканцями інших сіл, що тут переховувалися. Поляки вивісили прапор на тополю, вишикували чоловіків у колону, позв’язували їм руки, поспускали штани, аби ті не могли втекти, і нібито почали з’ясовувати, хто з них належить до УПА. Чоловіки відмовлялися називати себе повстанцями. Їх катували, кололи штиками, розпорювали животи і розрубували голови у клуні Кондратюків (Мадричунів). Хто пробував утікати, того доганяли і завертали назад або розстрілювали на місці. Щоб не чули катувань, поруч грала музика. Коли розправа закінчилася, нападники підпалили клуню з тілами вбитих і поранених, аби замести сліди. Запалили хати в селі та місцеву Свято-Миколаївську церкву 1763 року. Загинуло у цей день в Запіллі близько сотні мирних мешканців, в тому числі діти, жінки, старики».

Унаслідок завзятих боїв між польським та українським підпіллям, які тривали перші три місяці 1944 р., відбувся певний перерозподіл їхніх сфер впливу. «Якщо на Рівненщині та на півдні Волинської області, — пише про це Іван Патриляк, — поляки зазнали поразки, то на Волинському Поліссі за підтримки червоних вони зуміли створити власну базу, що охопила територію від р. Західний Буг до рік Стир і Стохід на північ від Ковеля і простяглася вздовж Західного Бугу від Володимира-Волинського до Дорогузька».

Конфлікт на Волині тривав до самого переходу фронту навесні 1944 р. Звіти від того часу свідчать про всю складність ситуації. Тут відображена діяльність УПА, польського підпілля, німецького війська і влади, радянських партизанів, інформація про пересування фронту, про локальні союзи поляків то з радянськими партизанами, то з німцями чи угорськими військами. Фронт досить повільно просувався волинськими землями, і часто навіть на незначній відстані від нього розгорталася інша війна ― польсько-українська.

Відновлена згодом радянська влада репресіями та депортаціями, спрямованими проти українського та польського національних рухів, показала його керівникам, звідки йде найбільша небезпека для обох народів.

В одному з повстанських документів від травня 1944 р. знаходимо цікаву інформацію про зміну стану справ.

«Частина польської партизанки, що входила в склад групи Ковпака, не пішла разом з ним в німецьке запілля, а залишилася за Случем в Людвипільському і Березненському районі. Група ця активно виступала проти відділів УПА і українського населення. З початком квітня група ця повкопувала граничні стовпи з польськими орлами на старій польській границі. Відділи НКВД зробили облаву в теренах Людвипільського і Березненського районів і знищили цю групу. На кордонних стовпах повісили 16 поляків. Решту чоловічого польського населення, що де-не-де залишилося в польських колоніях, більшовики змобілізували і відправили до Рівного до легіону В. Василевської. Решта поляків, що залишилася по селах Людвипільщини, симпатизують з відділами УПА. При переході на схід відділи УПА затримуються на польських колоніях, поляки добровільно дають їм харчі, виставляють варту, переводять через НКВД».

Криваве польсько-українське протистояння припинилося 1944 р. бодай на Волині. В інших регіонах воно тривало ще більш ніж три роки.

---

Галичина—1944: у вирі Другої польсько-української війни

---

На початку 1944 р. продовжилося започатковане ще в попередні місяці опанування лісових масивів Галичини українським підпіллям. Для цього, крім створення власних баз і опорних пунктів у лісах, проводили заходи щодо усунення польської присутності у лісничівках та гаївках. Продовжилися виступи проти окремих осіб чи більших осередків поляків.

«Дня 17 січня 1944 року, вечер, ― читаємо в одному з повстанських звітів, ― розпочалась акція на поляків, у тій акції згинуло 18 осіб польської національности і згоріло 18 господарств. У часі, коли будинки господарські горіли, почали вистрілювати набої крісові і гранати, а на гарищах знаходились спалені скоростріли і кріси».

Отож, операція не була ще масовою і була спрямована проти ймовірних озброєних осередків поляків.

Про збільшення кількості жертв серед поляків на порубіжжі 1943―1944 рр. розповідає підготовлений польським підпіллям документ під назвою «Зіставлення вбивств українськими бандами польської людності на теренах Малопольщі від 15.12.43 р. до 20.02.44 р.». Спершу тут в основному подано інформацію про ліквідацію окремих осіб, далі більших груп — від 5—10 осіб, врешті, у лютому 1944 р., зафіксовано вже кілька масових убивств, жертвами яких іноді стало понад сотню людей. Загалом у документі містяться дані про близько тисячу вбитих за цей період поляків.

Ситуація в Галичині перших місяців 1944 р., коли польсько-українське протистояння ще не набрало масштабів справжньої війни, створювала можливості для продовження започаткованих 1943 р. переговорів. У листі Референтури зовнішніх зв’язків Проводу ОУН до делегата уряду Речі Посполитої на Край від 21 січня 1944 р. українські націоналісти зазначали, що основою порозуміння між поляками та українцями мало би стати визнання кожним народом визвольних змагань сусіда за відбудову суверенної держави на етнічній території згідно з правом народів на самовизначення й Атлантичною хартією.

Відділ АК. Львівщина, 1944 р.

У лютому 1944 р. розпочався черговий раунд переговорів, які з перервами тривали до липня. Уже в першому підписаному 10 лютого протоколі, здавалося, досягнуто значного результату: обидві сторони визнавали, що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони. <…> Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав ― української і польської». Проте жодного практичного втілення в життя цей дипломатичний успіх не мав ― кожна зі сторін саме в той момент готувалася до силового розв’язання конфлікту. Польське підпілля Галичини інформувало своє керівництво про безперспективність львівських переговорів з ОУН, бо «українці вимагають рівної суверенності сторін і поділу в посіданні терену».

Тому конфлікт, замість того щоб піти на спад, набрав нових обертів. У звіті ОУН зі Львова за березень 1944 р. ідеться про «українсько-польський фронт»: «Так це не пересада, і у звітовому періоді ми мали тут щось в роді малого фронту. На тлі тих відносин, що я їх начеркнув вище, поляки відчули себе «моцними» до тої міри, що формально війну оголосили українцям».

Така активізація спричинила зростання кількості й розмаху антипольських акцій в лютому―березні 1944 р. Однією з найвідоміших була атака УПА на село Ганачів (Ханачів). Ця місцевість правила за один із опорних пунктів польського підпілля, а з січня ― і для радянських партизан. Тут, зокрема, діяла група лейтенанта Бориса Крутікова із розвідувально-диверсійного загону Дмітрія Медведєва. Діяльність підпільників була спрямована не лише проти німців, а й проти місцевих українців. У повідомленні українського підпілля з кінця 1943 р. знаходимо таку інформацію: «При кінці грудня переїздили три молоді українці через село польських колоністів Ханачівку (Перемишлянщина). На них напали місцеві поляки і піддали їх жахливим тортурам. Між іншим зловленим вбивали цвяхи у п’яти при допитах. Напівживих відставили польські бандити в руки німців, заявляючи, що це українські самостійники-повстанці. Німці арештованих розстріляли».

В інформації за березень 1944 р. ідеться про зведення польськими поляками укріплень у селі і про подальшу активізацію антиукраїнських дій. «Через Ганачів ніхто з українців не відважується переходити ані переїздити, ― читаємо у звіті, ― бо зараз поляки ловлять і вбивають в лісі. Мешканці Ганачівки, які зараз перебувають у лісі, повідомили свої родини в Станимирі, щоб береглися, бо в Ганачеві є 300 польських партизанів, які плянують наступ на Станимир». Командування повстанської армії вирішило провести акцію у відповідь. «Був вечір 2 лютого, ― писав про ці події польський підпільник Єжи Вєнгєрскі, ― наближалася 21 година. Раптом тишу перервав постріл ракети. Після цього сигналу на Ганачів напали з кількох сторін. Одна з атакуючих груп наступала з півночі з боку цвинтара, інша зі сходу, і найсильніша з південного сходу». Поляки стверджують, що наступ проводили від 300 до 1000 повстанців. Ближчою до реальності є, очевидно, перша цифра, хоча й вона перебільшена: у хроніці сотні «Сіроманці» зазначено участь в атаці цього відділу спільно з однією чотою сотні «Орли». Тобто разом мало бути не більше 250 вояків. Атака тривала до півночі, УПА захопила частину села і згодом відступила. Утрати серед оборонців були значними ― від 58 до 85 осіб убито, близько 100 поранено. Через місяць Ганачів зазнав ще однієї атаки УПА, а у травні його цілковито знищили німці під час боротьби з радянськими партизанами.

Тим часом активні дії УПА в березні―квітні спричинили справжню паніку серед поляків. «Польське населення, ― читаємо у повстанському звіті, ― до краю перелякане нашою діяльністю і масово втікає з сіл до міст, поширюючи вістки, що українці хочуть вирізати усіх поляків. Такі звістки викликають зовсім зрозумілу паніку, яку побільшує ще жах перед відплатою за численні доноси і провокації». Антипольські виступи супроводжувалися пропагандистською кампанією українських підпільників. Мета полягала, з одного боку, у виправданні своїх дій (у спеціально виданих листівках постійно наголошувалося, що вони є відплатою за «зрадницьку діяльність поляків»), з іншого ― у створенні більшого розголосу, щоб таким чином змусити інших поляків терміново виїжджати із західноукраїнських земель.

Інформація про масову втечу польського населення на захід міститься в численних українських та польських звітах від зими―весни 1944 р. Керівництво польського підпілля вважало цю тенденцію вкрай загрозливою, а тому давало чіткі вказівки про неприпустимість залишення поляками «теренів Східної Малопольщі». Така політика не дістала підтримки у місцевого польського населення, наразилася на численні відгуки і скарги поляків: «Наказ, що забороняє евакуацію, може розглядатися лише як прояв розпачу: загинуло стільки, то нехай гине решта. Крім такого коментування наказу цивільним населенням, інші коментарі подають це як приклад цілковитого безсилля правлячих кіл. На мою думку, ми повинні врятувати і вивести те населення, яке не має жодної надії на порятунок, а залишити тих, хто має умови для збереження життя».

Сотня УПА «Сіроманці» ВО «Лисоня»

Зважаючи на таку панівну у польському суспільстві на західноукраїнських землях думку, місцеві підпільники зверталися до керівництва терміново скасувати наказ про залишення на місці й розпочати евакуацію.