Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Символічно, що ці події, які стали яскравою ілюстрацією жорстокості селянської війни, увійшли в історію під назвою «галицької різні». Трохи менше ніж через сто років масові вбивства поляків на сусідніх із Галичиною теренах назвуть «волинською різнею».

З німцями та червоними проти українців

Інший момент, на який варто звернути увагу, ― це ствердження участі поляків в антиукраїнських акціях німців. В українських звітах з Волині до середини 1943 р. практично немає інформації про антиукраїнські дії польського підпілля, яке, очевидно, на той момент ще не було спроможне їх провести. Мова постійно йде про поляків, котрі співпрацювали з німцями. Частота повторів таких даних не дає жодних підстав сумніватися в масовості явища і його визначальній ролі в подальшому загостренні конфлікту.

Спочатку це була звична тактика використання окупантів проти супротивника. У звіті ОУН Володимирщини та Горохівщини за квітень 1943 р. читаємо про поляків: «Наставлення до нас є сильно вороже. Ведуть донощицьку роботу (вояки, дольмечери [30]), що спричиняє палення сіл і розстріл наших людей».

Згодом, після відходу української поліції в підпілля, коли її значною мірою замінили поляки, доходить до нападів на українські села. На думку українських підпільників, ініціаторами цих акцій були саме поляки. 19 квітня 1943 р. здійснено такий напад на село Красний Сад, де спалено 22 господарства і вбито 103 українці. За спогадами очевидців, екзекуції здійснювали озброєні вогнепальною зброєю німці та поляки, що використовували вила та сокири.

Мешканець села Завидів Олексій Конон згадує про події в кінці травня того року: «Між Підбереззям і Милятином попід лісом була ціла лінія господарств. Поляки вночі вирізали майже всіх українців на тій лінії. Вбивали не кулями, а ножами, які вони вже встигли освятити в костелі. Там жили молоді дівчата, то і їх не пощадили, всіх вночі порізали, щоб ніхто не бачив. Коли вони це зробили, тоді наші українці взялися й винищили їх у тому костелі на Петра й Павла — поставили кулемета і всіх поляків розстріляли. Тоді багато наших хлопців із навколишніх сіл пішло в українську партизанку».

Згаданий костел був у селі Порицьк, а розстріл біля нього відбувся 11 липня 1943 р. і став для поляків одним із символів того, що вони називають «волинською різнею».

Спогад цікавий не лише спробою пояснити причини знищення Порицька, а й згадуванням ритуального дійства — освячення знарядь убивства. Аналогічні згадки про свячення ножів, але вже українцями, часто зустрічаємо в польських мемуарах. Чи такі факти були насправді, чи лише в уяві людей, розпаленій згадками про «традиції» польсько-українського протистояння від часів Хмельниччини та Гайдамаччини, сьогодні відповіс­ти неможливо. Але точно можна стверджувати, що інформація про такі дії побутувала серед українців і поляків як достовірна і свідчила про те, наскільки напруженими були на той час стосунки між ними.

Спільні польсько-німецькі акції продовжилися і влітку, тепер вони часто закінчувалися збройними зіткненнями з відділами УПА.

«8.07. у бою з поляками і німцями силою до 100 осіб в Диковинах згинув комендант загону Богун і 3 стрільці, ранено 2… 16.07 німці у спілці з поляками у числі 120 людей, — читаємо в одному з повстанських звітів за 1943 р., — прибули у село Хмелівку та почали його палити. На місце прибув загін УПА, який у короткому часі змусив ворога до втечі. Наших втрат не було. 17.07. німці з поляками заїхали у Хмелів та почали його палити. Спалили 6 хат і почали вбивати мирне населення. Прибув заалярмований відділ УПА. Відступаючи залишили вороги на полі бою 10 своїх трупів». «26.07 в селі Вуйковичі, — повідомляє підпільник з Володимирсько-Горохівської округи, — приїхало 50 німців з поляками, обстріляли людей при жниві, вбили 1 жінку і дитину. Трупи їх спалили». З того ж терену схоже повідомляли і через два місяці, у вересні 1943 р.: «21.09 німці з поляками в числі 50 чоловік, які прибули з Малих Березолук, напали на с. Ворончин».

У повідомленнях радянських партизанів також часто згадано про співпрацю поляків із німцями, які використовували скрутне становище перших для реалізації власних цілей. У зведенні за 17 квітня 1943 р. читаємо: «Поляки звертаються по допомогу до німецької влади, яка ніби не помічає погромів і терору націоналістів. Влада почала приймати поляків у поліцію для боротьби з націоналістами і партизанами».

Подальше поглиблення польсько-українського протистояння ще більше штовхало поляків на співпрацю з німецькими окупантами. «Німці розпалюють національну ворожнечу, — доповідали радянські партизани 15 червня 1943 р., — заявляючи, що українці поріжуть усіх поляків, а поляки бояться, біжать у Рівне і там вступають до поліції».

У результаті кількісний та якісний склад поліції на Волині почав різко змінюватися. До прикладу, у Володимирі-Волинському в липні 1943 р. кількість поляків у поліції збільшилася в кілька разів: «У поліції було 300 поляків, а у відповідь на звернення німців записалося до поліції до 1000 і до 1000 до жандармерії».

В інших регіонах відбувалося подібне. При цьому німці зумисно використовували новостворену поліцію проти українців. «Корець — гарнізон противника з 200 осіб німців і 500 осіб поляків (з Варшави), — доповідали радянські партизани. — Польські війська отримали особливе право самостійного розстрілу мирних громадян. Німці з поляками щодня відправляють загони для боротьби з бандерівцями і партизанами, операції проводять в основному поблизу розташування своїх районів». На Костопільщину, в район сіл Костопіль, Березне, Бистричі, Янова Долина, Степань, Деражнівка, на початку липня «вислано польський батальйон у кількості 500 осіб (поляків з-за Буга), які захоплюють вищевказані пункти. Польський батальйон добре озброєний і навчений військової справи. Батальйон в основному призначений для боротьби з бандерівцями і бульбівцями».

Небезпеку поглиблення польсько-українських суперечностей через використання поляків у німецьких формаціях розуміли і керівники польського підпілля. Навіть більше, вони вважали, що німці зумисне ідуть на це. Розповідаючи про німецькі репресії проти українців на Волині, генерал Комаровський додає: «Німці спровадили також батальйон поліції з Генеральної губернії, що надає вчиненим злочинам характеру польської помсти».

У відповідному звіті МЗС указувалося про використання німцями «відділів, що складалися з поляків, які походили з Західних земель, Познанщини, Помор’я, Лодзя, переважно рекрутованих в таборах полонених. Місцевих поляків у тих відділах майже нема. Умундировані вони в німецькі мундури, стаціонують в містах і звідти висилаються на карні експедиції. Під час маршу співають польських пісень». У спогадах одного з поляків на німецькій службі на Волині знаходимо такий опис польського шуцманшафт-батальйону: «Це збиранина селян різного віку, в цивільному одязі, жахливо озброєна, палаюча ненавистю до українців за їх злочини. Коротка промова лейтенанта нам зразу припадає до душі. Він каже: «Не стріляйте невинних людей, але знайте, що на селі кожен українець — то бандит, незалежно, чи то жінка, чи дитина». Пам’ятаючи його слова робимо спустошення в селі, кожного українського селянина відводимо і стріляємо. Але то ще нічого в порівнянні з лейтенантом. Не визнає він жодних наказів, лише на власну руку стріляє українців, хоче перевищити нас усіх».

У польському підпільному виданні «Biuletyn Informacyjny» за жовтень 1943 р. йдеться про масштабну антиповстанську німецьку акцію, проведену на Волині. «Від липня, ― читаємо тут, ― перейшла там хвиля кривавого терору проти українців: палення сіл (наприклад, в районі Олики), масові вбивства, відплатні екзекуції (Луцьк і околиці) і знову спроби виконання цього польськими руками. Німці змусили впровадити в де­яких польських місцевостях щось типу громадських спеціальних судів ― поляки скрізь ухилилися від засудження українців з німецької ласки».

Розгортання антипольських виступів, залучення до них навесні―влітку 1943 р. відділів УПА засвідчили неспроможність польського підпілля самостійно захистити своє населення. Це штовхнуло керівників самооборони до співпраці з червоними партизанами.

В оперативному зведенні радянських партизанів із Волині від 17 квітня 1943 р. читаємо: «Делегації місцевого польського населення звертаються по допомогу, запрошують наші загони розміщуватися в селах, в яких зовсім відсутня зброя».

У щоденниках партизанських командирів, котрі влітку 1943 р. перебували на Волині, не раз згадано про те, що їхні загони радісно зустрічали в польських селах. «Удень поїхав до польського села Стара Гута, — пише Семен Руднєв 20 червня 1943 р., — де після служби в костелі зібралося все населення села. Я зробив доповідь про становище на фронтах і завдання польського народу, закликав їх вступати до партизанських загонів і здобувати собі незалежність. Після мене виступали поляки, і в тому числі виступив ксьондз. Всі, хто виступав, згодні, що в боротьбі з гітлеризмом і українським націоналізмом шлях єдиний — разом із Червоною армією, разом із Радянським Союзом». Сидір Ковпак через десять днів в іншому волинському селі зробив такий запис: «В селах Красильне, Фальківщина, Корити, Городище живе польське населення. Зі сльозами на очах зустрічають нас. Цілими натовпами збираються вони на перехрестях, площах і виносять тютюн, воду, хліб, щоб хоч чимось показати свою любов до Радянської армії».